PP

     Середа, 21.08.2019, 12:43



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2011 » Грудень » 28 » Григорій ГУСЕЙНОВ: «Не любити Україну, не відчувати її – значить бути грішником»
16:51
Григорій ГУСЕЙНОВ: «Не любити Україну, не відчувати її – значить бути грішником»
15 грудня у прямому ефірі Криворізького державного міського радіомовлення виступив Григорій ГУСЕЙНОВ, відомий український письменник, редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Шевченківської премії. Далеко не всім бажаючим вдалося його послухати. Тож сьогодні ми подаємо виклад його відповідей на запитання редактора радіомовлення Олени МАКОВІЙ, котра той ефір проводила.
- Вас нещодавно обрали секретарем Національної спілки письменників України. Чим зараз живе ця організація і що Ви бачите в перспективі її діяльності?
- Вона нині переглядає роботу попередніх керівників Спілки, вивчає ситуацію. При цьому треба враховувати, що (як і в більшості організацій творчих) це - літні люди. А тому нам потрібно подбати, як їм допомогти: і матеріально, і ліками, і так далі. У цивілізованих країнах світу це питання, взагалі-то вирішені. І там такі визнані митці мають якийсь статус національний. А у нас цього ще немає. Тому найперше завдання – це подбати про старших. А також ми мусимо думати про молоде покоління. З-поміж іншого в цьому напрямку – видання нових книжок, допомога в тому, аби ці книжки якомога ширше пішли в маси й інші такі питання.
- Вже 18-й рік поспіль виходить у світ журнал «Кур’єр Кривбасу». Чи змінилася за цей час його концепція і за яким принципом сьогодні формується редакційний портфель?
- Та ніяк не змінилася. Все я перечитую з того, що надходить від авторів із України та з-за кордону, вирішую, наскільки це буде цікаво для читачів, а також – друкувати той чи інший твір чи не друкувати. Тому все це дуже суб’єктивно. Я люблю цей журнал, це як моя дитина. І я починав його робити, коли мав трохи більше сорока років. Сьогодні мені вже шістдесят, а тому він уже – частина мого життя, мого серця.
- Як часто до друку потрапляють роботи зовсім невідомих авторів?
- Дуже часто. Бо у нас є кілька рубрик, які ведуть досвідчені критики, літературознавці, викладачі в навчальних закладах, яким я довіряю. І вони пропонують авторів, яких я взагалі ніколи не чув. Скажімо, є у нас такий ведучий молодіжної рубрики Олег КОЦАРЄВ, відомий поет і літературознавець. Так от він готує в кожний номер добірку поезій людей, яка, скажімо, лише два-три роки у високій літературі. І це, як правило, для мене відкриття. Причому (як правило) – цікаве і приємне. Тому журнал живе, в більшості, якраз із розрахунку на молодь.
- А з чого складається Ваш робочий день? Де і коли Вам краще пишеться?
- Я скажу чесно, що мені пишеться будь-де. Я комфортно себе почуваю і в транспорті, і десь в готелі, і навіть на якихось засіданнях. Для мене найголовніше – відчути імпульс, якусь думку. І я її намагаюсь записати, на комп’ютері зафіксувати. А від того, що поряд зі мною ще хтось працює чи голосно розмовляє, я дискомфорту зовсім не відчуваю.
- Відомо, що Ви дуже полюбляєте мандрувати. Де вам довелося побувати і яка з мандрівок вам запам’яталася найбільше?
- Я люблю південь України. Це наш степ. І завжди розповідаю, наприклад, львів’янам (які не розуміють, що таке степ), волинянам чи, скажімо, киянам, про принади цього нашого краю. А степ відрізняється від волинських лісів, від природи Прикарпаття тим, що людина в степу стоїть одна серед рівнини. І тут є відчуття якоїсь вищості… З одного боку – це якась колосальна відповідальність, а з іншого боку – ти найближчий до сонця, бо всі промені йдуть через тебе в землю. І от це відчуття – просто неймовірне. Я, пам’ятаю, колись виступав із лекцією у Львові й розповідав цю історію, а через чотири-п’ять місяців опісля мені подзвонили кілька львів’ян, які повідомили, що вони вирішили на собі відчути, що ж таке степ. І вони справді зібралися і в нас побували. Я їх возив і на Кіровоградщину, і до Кам’яної могили. Все це разом створило на них колосальне враження і вони згодилися, що степ – це щось дивовижне, це подарунок Божий.
- А які закордонні подорожі Вам запамяталися7
- Знаєте, я все одно найбільше люблю Україну, хоча, звичайно і в інші країни їздити доводиться, і про ці поїздки я теж мрію розповісти українському читачеві… Скажімо, я мрію написати книжку про Енді УОРХОЛА. Це такий художник американський, його картини сьогодні чи не найдорожчі у світі. А сам він був українцем, він народився там, де сьогодні це територія Словаччини. Я вже побував кілька разів у тому селі, де є його музей, справді дивовижний. Але знаєте, коли приходить відчуття радості за кордоном, де компактно проживають українці? Це коли ти приїздиш, наприклад, до словацького села і раптом бачиш, що там написані назви як латиницею, так і кирилицею, й коли ти, далеко від України, читаєш якусь назву кирилицею, то аж серце стискується. Або зайдеш у двір, попросиш води напитися чи показати дорогу, а тобі відповідають українською. І ти з радістю спілкуєшся українською. І тоді раптом, без всілякої видимої причини, хтось починає тобі читати вірші Тараса ШЕВЧЕНКА. Українство – це взагалі щось дивовижне, і не любити Україну, не відчувати її – це значить бути грішником.
- Як Ви можете охарактеризувати концепцію Вашої нової книги «Повернення в Портленд»? Коли її побачать книголюби?
- Вже було достатньо реклами і в газеті «Літературна Україна» було опубліковано уривок з неї. Є вже й бажаючі купити цю книгу. А «Повернення в Портленд» - це слова з пісні Булата ОКУДЖАВИ. Під назвою «Портленд» прочитується наш Київ. Це містифікація під щоденник і листи, в якій розповідається про юнака, котрий приїхав з провінційного містечка Городище в Київ учитися. Це кінець 60-х років минулого століття, де і музика «Бітлз», і такі зачіски своєрідні, довге волосся, де перші джинси, де і та бідність, яку ті хлопці й дівчата з провінції привезли в Київ, де мрії, надії… А потім минуло після того сорок років – і що ж сталося з їхніми мріями та сподіваннями?
РАДІОСЛУХАЧ: - Мене звати Віктор, я мешкаю в Кривому Розі з 1993 року, і коли я раніше зустрічав у кіосках міста часопис «Кур’єр Кривбасу», то сьогодні там багато різних видань, та цього часопису немає. Що трапилось?
- А трапилась дуже проста річ. Вважається, що це видання – не комерційне, а тому продавати його не наважуються в кіосках, зате його можна легко купити в самій редакції газети «Звезда 4» на Соцмісті, можна купити і в кіосках нашої редакції. Тому при бажанні всі, хто любить наш журнал (а це приблизно, сотня людей тільки в одному Кривому Розі), то ті люди купують.
- В серії «Університетські діалоги» залюбки прочитала Вашу лекцію, виголошену 2009 року у Львівському Національному університеті імені Івана ФРАНКА на тему «Слідами битви під Жовтими Водами». Що цікавого Вам вдалося віднайти під час цих краєзнавчих розвідок?
- Спочатку я не збирався про це писати, але склалося по-іншому. Бо був у мене якось гість з-за кордону, який сказав, що хоче побувати в тих місцях, де відбулася та битва. Ми з ним поїхали і стали переїздити з одного села в інше (а ми приїхали п’ять сіл, не менше) й бачили, як у кожному селі стояли пам’ятники тій битві. Я тоді зрозумів, що це дуже важливий для людей символ. – Щоб не просто позначити це місце хрестиком, а виділити великий простір для цього. Тоді я розпочав шукати документи, працювати в архівах і зробив свого роду реконструкцію Жовтоводської битви. Тож після цього й відбулася та лекція у Львівському університеті. Її вів академік, професор, Микола Миколайович ІЛЬНИЦЬКИЙ, крім нього був ще один дуже почесний гість: професор Ярослав ДАШКЕВИЧ (сьогодні вже, на жаль, покійний). І це для мене просто незабутня історія.
- Ваша літературна діяльність неодноразово відзначалася преміями: і Івана ОГІЄНКА фундації Антоновичів, імені Валер’яна ПІДМОГИЛЬНОГО, імені Василя СТУСА, а також (мабуть, особливо дорога) Національна премія України імені Тараса ШЕВЧЕНКА. І от щойно ми дізналися, що Ви стали і лауреатом міжнародної премії Ліги меценатів імені Євгена ЧИКАЛЕНКА. Що це за премія?
- Це дуже відповідальна премія, бо Євген Харлампійович ЧИКАЛЕНКО – це український поміщик, людина дуже заможна. І в якийсь момент свого життя він зрозумів, що просто заробляти гроші – це не личить українцеві, а треба якимось чином використовувати ці гроші для того, щоб сіяти слово українське, щоб виходили книжки українською мовою. Він закумулював гроші й почав видавати першу в Україні газету українською мовою під назвою «Рада». Він помітив ще тоді зовсім юного Володимира ВИННИЧЕНКА й фактично кілька десятиліть допомагав йому. Так трапилося, що потім після 1917 року був змушений (як і багато інших українців) поїхати з України. Він помер в Чехії, у крихітному містечку Подібради. Я їздив туди й бачив його могилу, І для мене, коли мені сказали, що і я щось зробив, було приємно і водночас дивно це почути. А лауреатові дарують Біблію і скромний нагрудний значок. І це для мене дуже велика честь, бо, скажімо, першим лауреатом цієї премії був Зиґмунд БЖЕЗІНСЬКИЙ.
- Чи є в сьогоднішніх реаліях життя теми, які мали б привернути увагу читачів значно більшу, ніж це є насправді?
- Теми? Це завжди добро і зло, війна і мир, кохання… Якісь такі речі, абсолютно людські. Все інше – то є таке дотичне, лише продовженням всього цього. Тому скільки існує людство, стільки й пишуть про кохання, про це відчуття, без якого людина просто не може існувати на цьому світі. Я думаю, що й надалі так буде і в цьому відношенні нічого не зміниться. Тут важливо, як ти сам про це сказав, важливо передати ті емоції, що тільки тобі притаманні, а ще важливіше, щоб усе це тобою написане відгукнулось у самому читачеві. І якщо він знайде, що воно співзвучне із тим, що в ньому досі жило і знайшло якусь розраду або дало змогу знайти йому відповіді на свої запитання, то це – найважливіше для письменника.
- Наскільки успішно ми просуваємося на міжнародний рівень? Чи є у нас шанс мати Нобелівського лауреата в галузі літератури?
- Ми дуже погано просуваємося, і це буде одне із завдань, яке ми вирішуватимемо у новому секретаріаті Національної спілки письменників України. Тому такі організації (на кшталт нашої Спілки) у всьому світі, як правило, більшу, левову частину і зусиль, і грошей, і часу віддають на те, аби просовувати свої тексти (наприклад, Польща – польські, Чехія – чеські, Німеччина – німецькі) у світову і, зокрема, європейську літературу. І тоді, коли ми досягнемо якихось нормальних тиражів наших авторів за кордоном, тоді й матимемо право казати, що наші книжки того чи іншого автора читають всюди, а значить має заслуговувати на загальносвітову увагу. От тільки після цього й можна думати про Нобелівську премію. А поки що – це якесь «домашнє» використання і «домашня» втіха.
- А яке Ваше ставлення до сьогочасної літературної критики? Чи достатньо уважна вона до літературного процесу? Чи достатньо авторитетними є для письменників і для читачів її оцінки?
- Це запитання для відповіді можна розділити на дві частини. Критика, яка у нас існувала традиційно, радянська, офіційна і замовна критика, це вже не цікаво. А критика сучасна, модерна, яка є у всьому світі, вона ще фактично в Україні навіть не народилася. Це таке дуже хворобливе місце…
- Чи потрібне письменнику почуття гумору?
- Я люблю таке запитання, бо вже ми з Михайлом Федоровичем СЛАБОШПИЦЬКИМ (теж секретарем Спілки письменників) зробили два збірники, у яких ми представляємо письменників, які не тільки сидять за столом, щось пишуть і всіх повчають, а ми в цих книжках, крім всього іншого, показуємо цих письменників ще й у розрізі гумору. Ми письменників попросили: напишіть, будь ласка, три ваших улюблених анекдоти, розкажіть про ваше хобі (але так, щоб з усмішкою було й захоплювало, а не малювало фігуру такого собі бронзового автора ще за життя). Бо й справді: чим менше ми будемо виглядати забронзовілими, тим нас краще розумітимуть і тим більше наші книжки читатимуть.
- Розкажіть, будь ласка, про реалізацію програми «Українська книга». Які книжки в її рамках побачили світ цього року?
- Уже кілька років я входжу до складу експертної ради Держкомвидаву. А це дуже відповідальна робота, бо це – саме той варіант, коли письменник (чи взагалі людина, яка щось написала) має змогу не шукати в своїх кишенях якісь копійки, не йти до якихось меценатів, щоб кланятися перед ними чи гопака танцювати, а коли держава бере на свою відповідальність надрукувати книжку, а потім її ще й розповсюдити. Це дуже відповідально. І скажімо, з того досвіду, що я маю, замовлень приходить не менше тисячі. В той же час держава може реально видрукувати книжки десь на дві сотні назв. А це – п’ята частина, шоста частина, четверта частина… дуже небагато. Тож доводиться буквально над кожним рукописом працювати, над ним дуже довго думати, міркувати, визначати. І часто буває так, що ніби й вималювався уже такий план, що вже й вираховуємо кошторис цього видання, а у держави немає грошей. І тоді буває неймовірно соромно. От ми, скажімо, прогавили з виданням десятитомного зібрання творів Володимира ВИННИЧЕНКА. Прекрасно було підготовлене це видання, та воно не вийшло. Зупинилося і видання творів Тараса ШЕВЧЕНКА.

Олена МАКОВІЙ

НА СВІТЛИНАХ:


Григорій ГУСЕЙНОВ виступає на радіо;


Григорій ГУСЕЙНОВ зацікавився ще однією книгою…
Фото авторки.
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1035 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: