 У квітні-травні цього року відбулася подія, яка, на мій погляд, змушує нас, українців, більш уважно поставитися, з одного боку, до протестних акцій взагалі, а з іншого – до того, кого, власне, ми обираємо до органів влади. Подія ця –чергове протестне голодування в Кривому Розі, навпроти приміщення Криворізької міської ради, інваліда-чорнобильця Валерія ДЕНИСЮКА (причому – без вживання води, насухо).
Важливо зазначити, що Валерій Федорович (на світлині) таку протестну акцію проводив не вперше, а до цього - ще чотири рази. У розмові зі мною він, зокрема, зауважив, що протягом останніх років лише після голодування йому вдається отримувати путівку на лікування як чорнобильцю (а за законодавством України йому повинні надавати таку путівку щороку, навіть без усних нагадувань, а не те, що таким ШКІДЛИВИМ ДЛЯ СВОГО ЗДОРОВЯ СПОСОБОМ як протестне голодування без вживання води). Тож не дивно, що у своєму зверненні до провладних чинів (на світлині внизу) після такої «практики спілкування й турботи» він уже не надто добирає слова. Тож не дивують ось такі, наприклад, рядки із цього звернення: «Я, Денисюк Валерий Федорович, инвалид и вдовец. На мои неоднократные обращения к президентам «трутням» Ющенко, к «режиму» Януковича от 24.04.08, 25.11.09, 31.03.10, 07.04.11, 07.06.11 – получал цинично-наглые, лживые отписки. На мое последнее обращение от 07.06.11 за подписью Сливной (зам. нач. областного собеса) по закону у них все нормально (на деле – наоборот) и если меня что-то не устраивает, то обращаться в суд. Пользуются моей беспомощностью…». Або ще: «Недалеко ушла и медицина области. Так в ответе за подписью нач. Облздравотдела Гинзбурга на мое обращение было сказано, что меня лечат ВСЕГДА в рамках «бюджетних коштів», хотя бы солгали в унисон с СОБЕСом. Так пусть Гинзбург лечится сама с детьми и внуками на эти мизерные подачки…».
Голодування своє Валерій ДЕНИСЮК розпочав 26-го квітня, в день трагедії на Чорнобильській АЕС, і воно тривало до 29-го квітня, коли він змушений був його перервати з причини раптового погіршення здоров’я. Після того, як це сталося, працівники міліції викликали йому «швидку допомогу» й протягом кількох днів він проходив інтенсивне лікування в міській лікарні №2 (в «тисячці», як її в народі називають). Та коли лікарі його, так би мовити, поставили на ноги, Валерій Федорович 3 травня знову продовжив своє протестне голодування, яке наступного дня (після неодноразового умовляння з боку місцевих українських журналістів і просвітян) все-таки припинив. До того ж, у Довгинцівському районному відділі соцзабезпечення, як він мені повідомив, йому обіцяно було путівку. Тож тепер, будемо сподіватися, після лікування в «тисячці» він з 12 червня отримає всі необхідні йому процедури оздоровлення в Куяльнику, що в Одеській області.
Та в мене виникає запитання: «А для чого треба було все так ускладнювати? Для чого треба було чиновникам своєю бездіяльністю примушувати чорнобильця, інваліда 1-ї групи загальних захворювань (і ще 3-ї – профзахворювань), вчергове ризикувати своїм здоров’ям (і навіть життям!)? У цьому випадку (подобається це комусь чи ні) я констатую: то не є представники СПРАВДІ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ, які довели громадянина України, чорнобильця-ліквідатора, до цього? Бо ЧИНОВНИКИ І ДЕПУТАТИ «ВСІХ МАСТЕЙ» мають служити людям, а не вивищуватися над ними. І вони в таких випадках самі повинні йти на різні протестні акції перед найвищими інстанціями, аби домогтися виконання вимог законодавства, а якщо нічого не виходить, то добровільно йти у відставку, звільнюватися із чітким формулюванням «ЧЕРЕЗ НЕМОЖЛИВІСТЬ ВИКОНУВАТИ ПОКЛАДЕНІ НА МЕНЕ ОБОВ’ЯЗКИ» із подальшими протестними акціями проти дій тих, які не дозволили ці обов’язки виконувати. Ось тоді буде зрозуміла логіка в діях посадовців. Та, на жаль, зазвичай виходить по-іншому: посадовці наліво й направо роздають різного роду відписки на усні та письмові звернення громадян, а їм залишається лише обурюватися пасивно чи активно (як це неодноразово демонстрував Валерій ДЕНИСЮК).
Я розумію, що голодування – це ризикований засіб протесту, але при цьому зазначу, що часто він буває дієвим, коли інші методи впливу вже не допомагають і залишається, врешті, або голодувати, або йти, як це коректно мовиться, неправовим шляхом (тобто «братися за вила» і таке інше). Бо й самому кілька разів доводилося використовувати протестне голодування (в тому числі, тричі, - під час роботи на державному радіомовленні в Кривому Розі). Але в результаті там з’явився перший в історії трудового колективу колективний договір, були прийняті правила внутрішнього трудового розпорядку, поновилися прямі ефіри, які майже два роки до того припинилися, на десятому році незалежності з’явилася табличка при вході з символікою Української держави та відбулися інші зміни. Щоправда, був і зворотний бік: після третього голодування мене «пішли» з роботи. Але ж кожному зрозуміло, що йти проти волі адміністрації – це завжди – «не мед».
Все це я написав лише для того, аби зрозумів кожен: краще не голодувати, а обирати владу, яка служить людям: нашу, українську. Яка поважатиме і нашу мову, і нашу історію, і нашу культуру, і яка захищатиме нас, громадян України. – І СЛОВОМ, І ДІЛОМ. Причому – без зайвих нагадувань.
Сергій ЗІНЧЕНКО
Фото автора.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
