Гортаючи книгу В’ячеслава ЛИПИНСЬКОГО „Релігія і Церква в історії України”, відчуваєш, як далеко відійшла та епоха, коли височів авторитет Церкви. Водночас як близькі до нас слова майже столітньої давності: „В зміцненні внутрішньої організаційної консервативної сили і активності наших церков... – вихід з нашої релігійної і політичної анархії та руїни” (1925 рік)!

На одній міжнародній конференції в Америці один конформіст в рясі заявив: „Світ повинен бути вдячним Російському православному патріархові за те, що зберіг Церкву в час безбожного режиму”. Я поставив запитання: „Чи треба було зберігати церкву, яка порушила заповідь Христа і служила одночасно і Богові, і мамоні?”. Батюшка десь зник, Президія розгубилася... А запитання зависло в повітрі і висить досі. Адже поділи православної Церкви не на богословській основі – то не є суперечка, як служити Богові. Навпаки – то суперечка за поділ канонічної території – за царство мамони.

Якщо переглянути „полеміку” між різними юрисдикціями українського православ’я за останні 20 років і відкинути взаємо звинувачення, то залишається обстоювання „канонічності” і обстоювання „права церкви на автокефалію”. Усі ці питання не істотні для суті релігії і зовсім не торкаються євангельських глибин, які слід було б відкрити народові, здичавілому під режимом безбожності.

Спроби прирівняти „розкольників” до блудного сина – і лукаві, і інфантильні. Від Московського патріархату відходять і будуть відходити як від політизованої церкви на службі імперії, а повертатися не будуть. Хто ж потягнеться до Церкви, яка зрослася з режимом, котрий не дає їй стати соборноправною, вільною у розвитку християнсько-демократичних начал?

Православна Церква в Україні повинна сміливіше виходити на національний простір. Вона ще не зайняла тієї висоти, яка на неї чекає. На тій висоті має гриміти авторитетний голос. Церква має не прислужуватись владі, а служити народові і зцілювати його рани. Але Церква має передусім самоочищуватися від власних недуг – від залежності від „князів світу”, від духу меркантилізму, від корупції. – Церква має підносити народ над суєтою недорослих політиків – до вищих цінностей. Не просто треба відправляти, а виховувати народ, підіймати віру і гідність.

І тоді зрозуміємо: ГОЛОС НАРОДУ – ГОЛОС БОЖИЙ!

Євген СВЕРСТЮК,
редактор газети „Наша віра”, доктор філософських наук.