Росла Поганка на галяві дикій,
Бліда-бліда, немов торішній сніг,
Росла і скаржилась окрузі без’язикій
На свій нещасний горе-оберіг.
Бо обминали й не хотіли їсти
Бліду Поганку і старі, й малі,
І навіть відьми та авантюристи
Обходили далеко десь в імлі.
Та якось на галяву ту похмуру
Забрів Червоний Кухар (ніс – в буряк!).
І чи то з умислом, чи просто здуру
Зірвав Поганку – та й собі в рюкзак.
Прийшов додому після полювання
Мисливець тихий і замислив так:
„Зроблю усім сусідам частування:
Борщ український із грибами – вищий смак!”
Так і зробив. Але сусіди знали,
Що з українським Кухар не в ладу.
Тому й до столу йти не поспішали,
Серцями відчуваючи біду.
Та все ж прийшли (мов на молитву, – тихі)
І попросили: „Може, виллєш все?
Бо щось не те зварив – і бути лиху,
І добре, якщо тільки пронесе...”
„Ох, недовірливі! Ох, неучьоні!” -
І він у миску повен влив черпак,
Затим і гриб знайшов у тім бульйоні,
І теж – до рота: „Що я – не козак?”...
Але сиділи й не хотіли їсти
Сусіди той наїдок - хоч ти вбий!
Пізніше бачать: захитався, поточився
Наш Кухар хвалькуватий і дурний.
Таке побачивши, усі все зрозуміли
Й промили ледь живого до кісток.
Шкода тільки собак, що вариво те з’їли,
Поки сусіди з ним возились до зірок.
__________________
Так і у нас: щось гавкають базіки,
Лікують словом Україну над усе,
Та у словах чужих – отрута, а не ліки,
І добре, якщо тільки пронесе...
Сергій ЗІНЧЕНКО
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
