PP

     П`ятниця, 23.08.2019, 09:44



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2009 » Лютий » 16 » «Одно сплошное телевидение». Кінець епохи?
20:43
«Одно сплошное телевидение». Кінець епохи?

Я бачила дивний сон. Довжелезний подіум, навколо якого скупчилися фотографи. В перших рядах – ошатні дами та знані політики. Грає музика, подіум освітлюється, і на ньому замість моделей з’являються величезні літери – А, Б, В. Вони перебирають стрункими ніжками та стають у невимушені пози. Їх змінюють наступні – Г, Ґ та Д. Публіка затамувала подих. Ось і Х та У – бачу, як ніяково їм бути поруч. Показ завершується. Всі літери вишикувалися в рядочок та плескають у долоні. На подіумі з’являються Кирило і Мефодій, вклоняються глядачам і цілують руки найгарнішим представникам своєї абетки. Публіка в захваті. Спалахи фотоапаратів…
Мій сон перериває брязкіт ложки по залізній спинці лікарняного ліжка. Моя сусідка по палаті в такий спосіб викликає нянечку. Отямлююся і пригадую – я зламала ногу, я в лікарні і вчора мені зробили операцію. І той дурнуватий сон – банальний відхідняк після анестезії.
В палаті разом зі мною п’ятеро жінок. Кінець січня видався слизьким, і в медиків почалися справжні жнива – люди лежать навіть у коридорах. Я вже багато з ким знайома. Знаю, як кого звати і хто де працює. Але мовчу, що моя робота пов’язана з телебаченням. Бо знаю цей прикол – варто сказати, як почнуться запитання. Тисячі запитань. «A что ты хочешь? Это – волшебная сила ящика», – так кілька років тому коментував інтерес народу до телебачення мій хороший друг, режисер Артем Литвиненко. Тому й мовчу. Я ще надто слабка, щоб багато говорити.
Минають дні, і я ловлю себе на думці, що всі навколо ще жодного разу не згадали про телебачення. Говорять про що завгодно – про болячки (ну, це свята тема для лікарні), витівки нашого мера, кризу та курс долара. А про чарівний ящик – мовчать, наче змовилися! Невже вони зовсім його не дивляться? Ні, такого не може бути, – думаю я і вирішую підштовхнути моїх нових знайомих до обговорення телевізійних новин. А саме – кладу на видному місці яскравий журнал світської хроніки. Там крупним планом усі обличчя з «ящика». Одна з тітоньок помічає голомозий череп Жені Кошового і починає розмову про «Вечірній квартал». Подіяло!
«Квартал» моїм новим колежанкам подобається: «Хлопці – молодці, політиків пісочать, гарних співаків запрошують». Далі – більше. Марія Григорівна скаржиться, що через поламану руку пропустила показ концерту Таїсії Повалій. А тьотя Ліда починає пригадувати якісь цікавинки, які бачила в документальних фільмах на СТБ та супутниковому «Первому каналу».
Я задоволено потираю руки. Отже: «Квартал», концерти, документалки. Не зупиняйтеся, любі дами! Але моя радість передчасна. Здається, тітоньки вирішують, що десятихвилинної розмови про телебачення на сьогодні – більш ніж достатньо. Зітхаю. Замислююся – невже за останні пару років я та мої колеги не спромоглися зробити якогось телевізійного продукту, про який можна говорити довше?
Ще кілька днів я не полишаю ідеї моніторингу. Я вже можу пересуватися на милицях, та й лікарі наказали не залежуватися. Тупцяю коридором та зазираю в палати. Маленький телевізор є в одній із п’яти. Та й там навколо нього не помічається ніякого пожвавлення – одна жіночка дивиться серіал на «Інтері», всі інші сплять або читають, не звертаючи уваги та магічний ящик. Стоп, щось не зростається! Вони ж можуть зараз утворити щось на кшталт Катрусиного кінозалу! Вони мають усі дивитися телевізор, а потім обговорювати побачене! Вони повинні… Упс… Нічого вони нам не винні…
Добре, а що скажуть лікарі? На мій подив, теж нічого. Всі мої спроби поговорити про серіал «Доктор Хаус» чи на перев’язці почати розмову словами: «Колись у нас на програмі був випадок…» наражаються на непробивну байдужість до телебачення. І це при тому, що хірурги до цього не лише цікавилися моїм самопочуттям, але й запитували, які новини я вичитала в газетах або що це за книжка – Генрі Лайон Олді? Це назва чи письменник такий? Один лише анестезіолог, спостерігаючи за мною та моїм чоловіком, який прийшов мене відвідувати, видав: «Ну ви просто Леся і Рома!».
Якось сусідки почули мою телефонну розмову з колегами. «Оксано, ти що – на телебаченні працюєш?» – «Так» (ну, зараз почнеться!) – «А-а-а»… Все…
Я пригадувала мішки листів, що надходили нам на «Сніданок з “1+1”» 10 років тому. Я згадала, як 2004-го всі мешканці невеликого райцентру допомагали мені шукати вчительку, яка вийшла заміж за свого учня – тому що був пароль: «Вітаю, мене звати Оксана, я редактор програми “Хочу і буду”, що веде Ольга Герасим’юк». Куди воно все поділося? І чому?
Останні дні в лікарні мало змінили загальну картину. Сусідки по палаті згадали ведучу Олену Фроляк – сказали, в неї гарна українська мова. Пригадали ще кілька документалок. Посварилися на програми, де просять вгадати зашифроване слово і негайно зателефонувати. Дійшли висновку, що на телебаченні всі брешуть – ось, показали таке, розповіли таке, а потім у газетах написали, що все це – неправда. До речі, газетярі нас, телевізійників, суттєво обігнали. Хоча б за результатами мого маленького моніторингу. Мої жіночки набагато частіше розповідали де і що вони вичитали, аніж де і що побачили. Може, саме до того мені й наснилися ті літери вкупі з Кирилом та Мефодієм, – думала я, відключаючись після чергової дози знеболювального.
Тепер я вдома. Вчора мене привозили до лікарні на перев’язку. І я зайшла до рідної палати привітатися зі своїми жіночками. Моє місце зайняла нова пацієнтка. Коли я вирушила до перев’язочної, то почула: «Та це ж та Оксанка, ми розповідали, та, що три кістки в нозі зламала». М-да… «Та, що з телебачення» – вже не спрацьовує.

Ще в лікарні мене мучили два запитання. Перше – чому телебачення стало нецікавим для людей? І друге – чому всі відвідувачі, наче змовилися, несуть хворим тонни цитрусових? Може, тому, що ту саму мандаринку можна купити швидко і так само швидко її здихатися, вручивши другові з поламаною кінцівкою? Може, тому, що ні в кого немає часу, натхнення і бажання викластися хоч на міліметр та зварити курячий бульйон або посмажити рибу? А може, це і є відповідь не лише на друге, але й на перше запитання?


  Оксана БЕЗРУТЧЕНКО, редактор, ПП «Перша редакція», сайт „Телекритика”, 4 лютого 2009 року.


  P.S. Ця замальовка жодним чином не претендує на серйозне дослідження чи глобальний моніторинг.
 




Категорія: ІНШЕ | Переглядів: 917 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: