Реалії Кривого Рогу як українського міста з орієнтацією на європейські цінності, міста, де вже повинні б панувати демократія і свобода слова, сьогодні мають для цього дуже хитку і ненадійну основу. А тому ординські, тоталітарні принципи управління з нашого радянського минулого (тільки – з поправкою на «порядки» сьогочасної путінської Росії) можуть знову стати у нас панівними. Небезпека такої «червоно»-ординської реакції на Революцію гідності криється в лукавій, нещирій політиці місцевої влади криворізьких імітаторів, яка насправді закрита від суспільства. Тим більше, що все це відбувається під час агресії з боку Росії, яка воює проти України і все нарощує і нарощує свою воєнну присутність у сусідній з Дніпропетровською області.
1.»КАК БЫ» вшанування пам’яті та сумні реалії
Кілька разів на рік на проспекті Карла МАРКСА, що в старому центрі міста, владці створюють із людей коридор охорони, яким від театру імені Тараса ШЕВЧЕНКА до пам’ятника Кобзареві вони прямують із квітами начебто задля його вшанування. Але фальш такого «вшанування» і показушність всього ритуалу в цілому легко прочитується, коли хоча б звернути увагу на те, що репертуар цього театру драми та музичної комедії з місяця в місяць подається державною мовою агресора, який розв’язав проти України війну, а не тією, якою були написані поеми «Сон» і «Кавказ», за які імператор тодішньої Росії звелів заарештувати геніального українського поета і прирік його на багатолітні муки солдатчини в пустелі із забороною малювати й писати вірші. Та й не тільки в цьому прочитується маніпулятивна та імітаційна під начебто «все українське» суть політики місцевих владців.
Адже той же таки вище названий проспект усе більше й більше «відвойовується» у криворіжців різного роду банками й іншими приватними структурами, де у авторитеті гроші і тільки гроші. І особливо показовим і прикметним у цьому відношенні є, наприклад, те, що майже поряд із пам’ятником Кобзареві знаходиться приміщення із недвозначним написом «Сбербанк Росії» (на світлині).
І що з того, що замість скинутої нещодавно фігури «вождя світового пролетаріату» перед самим початком проспекту на п’єдесталі тепер стоїть хрест із позолотою? Всім же відомо, «вождь» єпархії якого патріархату вхожий у місцеві провладні кабінети і церкву якого патріархату з року в рік, так би мовити, рекламує у своїх передачах місцева провладна «Рудана». І чомусь саме їй було віддано частину колишнього кінотеатру імені ЛЕНІНА, аби прибудувати новеньке приміщення для здійснення молебнів та обрядів. Однак при всьому цьому і напис на фронтоні колишнього кінотеатру імені «вождя світового пролетаріату» залишився, і мелодія з відомої пісні «…и ЛЕНИН – всегда молодой, и юный Октябрь впереди» лунає частіше, ніж щохвилини», а по мізках перехожих дуже гучно і виразно все б’ють і б’ють цілі фрази: «перехід через вулицю ЛЕНІНА дозволено!», «перехід через вулицю ЛЕНІНА завершується!» і «перехід через вулицю ЛЕНІНА забороняється!». І це набагато-набагато впливовіше, ніж отой пам’ятник, який стояв на площі, де зараз хрест виграє на сонці позолотою.
То реально чию ж пам'ять з волі місцевої влади ми вшановуємо і рекламуємо? Кому служимо?
2. «КАК БЫ» патріотизм у інформаційному просторі
Можна багато про що писати щодо реальних позицій місцевих ЗМІ, які піарять місцеву ж владу у всіх її різновидах (і про це був далеко не один матеріал на сторінках газети «Промінь Просвіти»), але деякі речі в цьому плані настільки нахабно випирають і демонструють недвозначні реалії, що просто неможливо не помітити. По-перше, - те, що майже всі народні депутати від Кривого Рогу і місцеві владці, попри обов’язок, вперто і дуже часто виступають у ЗМІ не державною мовою України, а державною мовою агресора, який нищить і вбиває українців і вже окупував частину території України. І найчастіше, мабуть, це роблять Олександр ВІЛКУЛ і Костянтин ПАВЛОВ. По-друге, те, що місцеве державне (!) телерадіооб’єднання (чи телерадіокомпанія по-іншому) «Криворіжжя» навіть змістом своєї редакційної політики (значить, - систематично, а не окремими випадковими матеріалами) виключає у своїй роботі ідеї патріотизму та ставить патріотизм в один ряд із ксенофобією або з дискримінацією, наприклад, за кольором шкіри. Бо таке розуміння випливає з пункту 8-го тієї редакційної політики, де зазначається: «Журналісти телерадіооб’єднання виключають у своїй роботі ідеї ксенофобії, націоналізму, дискримінаційного ставлення до будь-кого за будь-якою ознакою». Тільки невідомо, чи це навмисно зроблено, чи з тієї причини, що формулювали ту «політику» невігласи, які просто не знають, що одним із трьох значень терміну «націоналізм» є якраз поняття «патріотизм»?
А ще дратує і принижує душу українця в Кривому Розі те, що повно всілякої періодики російською мовою, а українською – дуже й дуже мало. До того ж, у ятках нахабно й на виду лежить «Коммунист Кривбассса» (і це при тому, що Верховна Рада от-от вийде на заборону діяльності Компартії України), а єдину міську україномовну газету, яка виходить уже дев’ятий рік поспіль, там не знайти. Більше того, місцева влада зробила своїми діями все можливе, аби її неможливо було навіть передплатити.
3.На кого і на що спираються імітатори
А спирається місцева влада імітаторів на те, що діє вона безконтрольно Бо й і прокуратура, і міліція та й інші місцеві правоохоронні й контролюючі органи внутрішньо (у кадровому відношенні) майже не змінилися з часів початку Революції гідності. Крім цього, влада також спирається, в основному, на багатотисячні колективи, які покірно виконують волю начальства, а незалежні профспілки там майже непомітні своєю діяльністю. Тож і не дивно, що не роками, а цілими десятиліттями в пошані у місцевих владців такі лідери профспілок-імітаторів (а не реально незалежних і діяльних у захисті прав трудівників), як Анатолій МАКАРЕНКО, Олімпіада ФАРАФОНОВА, Юрій БОБЧЕНКО та інші їм подібні. З таких і створюються різі «комітети довіри» місцевій владі імітаторів.

Сергій ЗІНЧЕНКО