 ГОЛОДОМОР як геноцид в Україні винищив мільйони українців. І наступна розповідь – тільки про одну сімю в час того жорстокого рукотворного лихоліття 1932-1933-го років. Згадує Катерина … КЛЯЦЬКА ( з 1934-го – криворіжанка). Яка народилася в селі Смілому Недригайлівського району, що на Сумщині.
1. «МАМА КОЛО ПЕЧІ СТОЯЛА І ПЛАКАЛА»
«Сім’я у нас була: нас четверо (три брати менших і я), тато і мама. У батьків було землі два гектари – під лісом, за сім кілометрів. Ми жили біля млина, майже в самому центрі села, на подвір’ї майже соток десять землі всього було, невелика така площа городу, біля млина – одразу через провулок.
У 1928 році згорів сарай, мені тоді, пам’ятаю, років із п’ять було, валялися мертві качки на подвір]ї. Від млина був провулок, там жила бабуся, а друге подвір’я було вже нашим.
У школу ходили (мабуть, уже – в другий клас), і я пам’ятаю вчителя Якова Петровича (молодого, високого), який ходив у жовтому плащі з олівцем у руці. Він просив нас: «Діти, виявляйте, у кого й де є захований хліб». А ми, діти, мовчали.
Дуже добре пам’ятаю, як а потім по дворах ходили «дяді» з такими залізними палками, якими вони ширяли по подвір’ях: шукали, мабуть, хліб. Вони знайшли у нас під купою гною борошно в жерстяній такій діжці. Тато казав, що два пуди там борошна було, яке вони забрали. А ще пам’ятаю (а сільрада була близько до нас), як приходив голова сільради (такий «огромний» дядя у коричневій фуражці), а також – його замісник (такий маленький, кривоногий, в «шляпі»). Перша кімната у нас була гостиною, а потім в другій ми жили, спали там. І цей голова сільради став на лежанку (а мама заховала зерно в торбинки, на яких ми сиділи), подивився і нас за руки постягував з печі і покидав ті торбинки тому своєму заміснику, а нас (мене і двох менших моїх братів) він так і залишив лежати на долівці, а третьому тільки один рік був (він у колисці лежав). Мама ж коло печі стояла і плакала.
Весь час накладали план на здачу хліба, хоч уже не садили й не сіяли нічого, бо була у батьків одна коняка (батько казав, що він ту коняку здав). Накладали план, а на нашій вулиці жив член сільради. І він постійно заходив і казав: «Неси в план, неси в план!». А батько на той час переховувався, бо за невиконання плану хлібозаготівлі забирали й відправляли «на Соловки». То тато переховувався. А голова сільради дуже часто навідувався. Пам’ятаю, як мама одного разу внесла в план піввідра квасолі (бо голодні вже були, їли траву лободу і не садили ж нічого). І в 1932 році (коли ми виходили гуляти на шлях) мій братик (1928 року народження), мабуть, наївся якоїсь не тієї трави й помер. Тож коли мама внесла в план ті піввідра квасолі (а це був березень-місяць, я добре пам’ятаю), він, той голова сільради, заматерився й розкидав ту квасолю подвір’ям. А ми тоді ту квасолю збирали, мама зварила, і ми поїли. Їли сушений кабак, гризли. За невиплату хлібозаготівель нас описали. А мама була з багатої сім’ї, У неї було дзеркало, ліжко поліроване і скриня. І ось ця бригада з сільради все описала і за невиплату плану хлібозаготівлі забрали все це у нас. А у мами була скриня з одягом, з таким красивим, там були українські сорочки, вишиті чорним і червоним, дорогі спідниці і кашемірові хустки були. І забрали всю ту скриню, описали нашу хату і вигнали нас із хати за невиплату хлібозаготівлі. Ми залишились на вулиці, та нас пустили до іншої хати чужі люди, в яких старенькі вже померли. Тож мій молодший братик помер ще на початку зими (йому рік тільки був), а ми їли вже «сердечка» з соняшників, оту «вату», бо вже не було більше чого їсти. Тож ми пішли в цю хату жить уже тільки вчотирьох: мама, батько, братик 1925 року народження і я. Мама вмерла там першою, вночі, на 41-му році свого життя. А брат умер потім під піччю уже під ранок. Тато – до нього, він – уже мертвий. А ми з татом якимось дивом залишилися живими. Були тільки пухлі ноги.
2. «МИ ХОДИЛИ РАЗОМ ДО СВЯЩЕНИКА ПИЛЯТИ ДРОВА»
А вже в 1933-му році хліб уродив (та то – літом), а весною люди голодні були, вимирали. І вивозили їх, мертвих, у гробиках, кіньми. Цвинтар був недалеко за селом. А в лікарні давали довідки: «от недоедания». В тій маминій скрині, з якої забрали всю її одежу, були стрічки, які вони викинули й не забрали. І під осінь приходили дівчата й ті стрічки у нас покупляли. І ми тоді в магазині купляли білі свічки. Потім ми варили траву і мастили її цими свічками.
Вижили й ті, у кого було золото. Це ж тато розказував, що «торгсіни» були (такі магазини, де приймали золото). То в обмін на золото спочатку давали борошно, а хто вже не встигав і здавав пізніше, то давали йому тільки висівки (дерть таку).
А тому дуже багато людей померло. У мене було дві подруги, і вмерли (мої ровесниці), а третя (та старша була і сирота), Ваня ЧЕРНИШ. ЧЕРНИШ Тоня вмерла, ЧЕРНИШ Маруся, та ще – Наташа, яка дівчинкою була повна така, а вмерла з голоду.
Пам’ятаю, що коли нас вигнали з хати, то я пішла понад ставком і пішла до своєї подруги і вирвала із землі буряк (що ріс у подруги). І цей буряк я помила в ставку і згризла його, як моркву, як ту свячену паску. Я в ставку той буряк помила, з’їла його, але не захворіла.
Тож померли чотири душі: мама і три менші моїх братики. А мій тато був сапожником, то й пішов він на хутори і заробляв там своєю роботою зерно. Бувало, принесе мені, зваре кашу, а їсти не дає. А я сиджу та сердюся на нього. – Не розуміла ж тоді, що кишки мої від постійного недоїдання стали тоненькими, а тому могли одразу не витримати, а тато це добре розумів…
І пам’ятаю, як не було мені ще десяти років (виповнилося мені тільки 6 грудня), а ми ходили разом до священика пиляти дрова. Тато показував мені, як пилку тримати, - і ми пиляли. Тож він давав нам малесеньку тарілку супу і шматочок хліба. Тож коли тато піде на хутори заробляти, я залишаюся вдома без нього. Як піду, бувало, до колодязя, спущу вниз відро на барабані, а підняти його нагору з водою – не можу, а тому стою і плачу. І це до тих пір, аж поки хтось не надійде та не допоможе витягти його й віднести до хатини. А вже в 1934-му році ми вирішили поїхати на Ромни, але неможливо було сісти на потяг, бо, здається, всі кинулися в поїздку. Тому ми пішли в протилежний бік, на станцію під назвою «Грузька». Дядько, в якого ми жили, нам дав дві картоплини й два огірочки, тато забрав увесь свій інструмент – і ми поїхали із Сумщини на Криворіжжя. Тут у нього був давній товариш (ще з молодості), ми в нього переночували, а тоді пішли в бік до Радушного, в село Вільне, там бездітна сім’я пустила нас до хати. Тато працював, а я раптом захворіла на кір, і мої ноги відмовлялися ходити. Та завдяки турботам тих людей. які нас прийняли, я все-таки одужала, і ми поїхали в Кривий Ріг, де тато працював на залізничній станції (на Довгинцевому), а жили спочатку у людей на квартирі».
Підготувала Олена МАКОВІЙ.
На світлині
Катерина КЛЯЦЬКА сьогодні.
Фото автора.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
