PP

     Четвер, 22.08.2019, 23:41



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2011 » Червень » 25 » Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
19:58
Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПРОДОВЖУЮЧИ викладати запитання криворіжців і відповіді на них лауреата Шевченківської премії, заступника голови Спілки письменників України Василя ШКЛЯРА, який побував у Кривому Розі 12 травня цього року, не можу не зазначити, що мені тоді було соромно. - За, м’яко кажучи, не зовсім українське обличчя мого рідного міста, за те, що театр, який носить ім’я Тараса ШЕВЧЕНКА (в ньому якраз і відбувалася зустріч із письменником), майже поголовно (за винятком «Кайдашевої сім’ї» та ще кількох) ставить спектаклі російською. А тому той напис на металевому паркані на площі Визволення («ТЕРЕТОРИЯ НАХОДИТСЯ ПОД ОХРАНОЙ»), який, мабуть, більше тижня «прикрашав» обличчя міста, так зрісся у моїй свідомості із сьогоднішнім Кривим Рогом, що я тепер просто не маю сил відділити їх один від одного. Тому прошу вибачення, якщо це комусь не сподобається, але найголовнішим все ж був тут не той напис і не це наше бідолашне місто, а відповіді письменника на запитання. Тому й продовжую їх викладати…
- У цьому романі всіх росіян чомусь називають кацапами. Але ж, пробачте, не всі росіяни є кацапами. Так само, як і не всі українці є українцями, бо багато серед нас є хохлів. То не здається Вам, що Ваш роман є дещо антиросійським, що зараз є трохи недоречним?
- Часто мені задають це запитання. В тому числі, - і літературні критики. Але ж в романі останні десь дві з половиною сторінки йдуть безпосередньо від автора, а все інше – крізь призму сприйняття тодішніх людей, зокрема, - отамана Чорного Ворона. А ті люди ніколи так не казали: «росіяни». Так само не говорили: «євреї», бо вони ще тоді цього слова не знали. Та все одно пішли в мій бік різні дикі звинувачення…
І якби я там написав, що чекіст-єврей прийшов від Чорного Ворона, то це все одно, щоб я написав, що у Василя ЧУЧУПАКА (головного отамана) у келії стукотіла не американська машинка «Ундервуд», а що він працював на комп’ютері. Я передавав реалії тодішнього життя. Та й зараз у моєму селі я не чув, щоб казали, скажімо, таке: «Росіяни приїхали». Бо ні, кажуть: «кацапи приїхали, баба-кацапка» й таке інше. Бо якщо вони там десятиліттями живуть, але так і не перейшли на українську, то це і є кацапи. Бо тоді це була орда, страшна жорстока орда, яка йшла сюди з єдиною метою: грабувати, палити, ґвалтувати. Я вже колись казав, що не хочу виправдовуватися на цю тему. Бо ж послухайте, коли б я, наприклад, написав про те, що зайшов до хати красивий росіянин із блакитними очима і встромив багнет у дитину, яка лежала в колисці, то це ж нонсенс. Бо це була жорстока кацапня, так їх називали…
- Ви хочете сказати, що в Росії залишилися росіяни, а в Україну прийшли кацапи (тобто, - перевертні)?
- Називайте їх як хочете: кацапами, москалями… Але це були окупанти. Вони мали свої народні назви, які я не міг перекручувати…
До речі, я їхав сюди на зустріч із вами і заїхав на заправку. І стояли там різні автомобілі, й сталося так, що мені залили чужий (не мною оплачений) бензин. І раптом виходить той чоловік з тієї машини, в яку той бензин потрібно було залити й каже мені: «Я – руський, и прочитал ваш роман с огромным удовольствием. Меня поразил Ваш взгляд на историю, и я очекнь Вам благодарен, а мой бензин я просто Вам дарю». І це був росіянин…
- Ви приїхали 12 травня: якраз у той день, коли Кость ПЕСТУШКО тут підняв повстання й почалося формування Степової дивізії, яка потім пішла до Холодного Яру. Рік минув – і він наприкінці травня 1921 року загинув у рідному селі. Чи не хотілося б Вам у якомусь творі зобразити саме цю особистість?
- Я, мабуть, перед цим не до кінця доказав, чому я вибрав саме такого Чорного Ворона… Розумієте, адже ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ написав блискучу книгу про Холодний Яр, а тому той період брати вже не личило. Та він, на жаль, закінчив свою опровідь весною 1921 року. Він поїхав тоді за кордон до Польщі (його туди отаман послав) і більше не повернувся. Мене ж цікавить період найтяжчий. Бо до 1921-го – то був ще романтичний період, бо селянство підтримувало повстанців, давало їм харчі, коней… А от вже після НЕПУ, коли селянам дали можливість господарювати, торгувати, давали трошки розжитися, тоді «сіра маса» відвернулася від своїх захисників. Вони казали: «Хлопці, кидайте ви це своє діло, бо вже можна жити; тому повертайтеся, ставайте працювати на землі». – Тобто, - «ставайте гречкосіями». І тоді справді частина повстанців пішла «на амністію», але потім вони, ті повстанці, були знищені. А кмітливіші з них (змінивши свої прізвища на якісь інші) поїхали працювати на шахти у Донбас або ж сюди, до Кривого Рогу, та й розчинилися у робітничій масі…
Але були й найзатятіші, з тієї когорти, де кожен міг сказати: «На моєму чорному прапорі є напис – ВОЛЯ УКРАЇНИ АБО СМЕРТЬ. Я не здобув волю, а тому я вибираю інше – і на моїй могилі проросте мета. І чим більше ми протримаємось, тим більше буде надії на результат нашої праці». І ось ці хлопці, залишенці, які воювали, коли вже не залишалося жодної надії, саме вони мене цікавили. А той Чорний Ворон (Микола СКЛЯР) загинув у 1920 році, а Кость ПЕСТУШКО – у 1921-му. А в пізнішому періоді був інший уже Чорний Ворон (ЧОРНОУСОВ). Він, до речі, не поїхав у Звенигородку на той фіктивний (організований чекістами) з’їзд, і продовжував свою помсту.
А щодо Костя БЛАКИТНОГО, то я думаю, що його риси є в моєму Чорному Вороні. Це є образ вільний, збірний… Адже я не знав насправді ту людину, щоб дуже точно її виписати. Там є риси, наприклад, того ж Миколи СКЛЯРА, Чорного Ворона, у його такій повільній силі. І, звичайно ж, - Костя ПЕСТУШКА. І це все були молоді люди, хоча (це дуже цікаво) я от сьогодні стояв біля пам’ятника в Ганнівці, дивився на портрет Костя ПЕСТУШКА-БЛАКИТНОГО, і мені, вже старшій людині, видавалося, що він – мій батько… І ви гадаєте, що їм, молодим, тоді не хотілося жити? Адже ж тільки починалося життя… І які це треба було мати серця, які треба було мати характери, щоб пожертвувати всім у такий час заради боротьби за волю України!..
Брешуть сьогодні про те, ніби кожен із них воював за свою стріху, ніби вони були бандитами, які трималися свого кутка і свого припічка. Та ні (я ж вам казав)! – Чорний Ворон від МАХНА пішов, коли побачив, що там немає української ідеї. І я вважаю, що і риси, і образ Костя БЛАКИТНОГО є в моєму Чорному Вороні. А писати мені серію портретів… Тоді б я не міг уникнути повтору.
- Ми зупинилися на тому, що учасники національно-визвольного руху України були переважно молодими людьми. Та й і під Крутами, і далі, в армії УПА, всюди робила історію молодь. А старше покоління й тоді не до кінця розуміло молодь, як і сьогодні. Та й сьогодні у радикальних проукраїнських діях – знову бачимо молодих людей. Як все це відобразити, як пояснити, що так все відбувається?
- Ну, це було завжди. І коли ми сьогодні зібралися біля пам’ятника у Ганнівці (там нас було десь чоловік двадцять з гаком), то ніхто із його земляків, із селян, до нас не підійшла. Розумієте, ще досі цей генний страх, загнаний в глибини крові упокорених українців. Жоден не підійшов! – Хоча б якийсь роззява, а то – нікого! Через те, я вам кажу, треба до цього ставитися спокійно. Бо рухали розвиток духу національного завжди одиниці. Героїв ніколи не було багато. А молодь, молода поросль, - вона завжди жене новий дух, завжди несе з собою новий погляд… Я от часто перечитую лист ще одного молодого отамана Холодного Яру Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО, який пише в передсмертному листі в тюрмі (йому вдалося передати своїм рідним того листа), приблизно так «я пішов боронити народ, не шкодуючи свого життя, і тільки згодом побачив, що народ – це сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про своє краще майбутнє. Тому я кладу свою молоду голову не за народ, а за ідею».
Через те, коли ми кажемо ці банальні фрази про те, що народ мудрий, що він зрозуміє, що він розбереться… Двадцять років уже розбирається і ніяк не може розібратися. Через те ми так і живемо.
- Чи не збираєтеся Ви висвітлити у Ваших романах ось ці проблеми довіри і зради, романтиків і підлих, очільників і їхніх підлеглих, які гинуть з вини тих очільників?
- Ви знаєте, коли я пишу роман, то я найменше думаю про проблеми. Я створюю світ, мене хвилюють художні якісь такі речі. Наприклад, я тринадцять років підходив до «Чорного Ворона». Мені здавалося, ніби вже все вивчив. Бо коли пишеш роман, ти мусиш знати набагато більше, ніж вкладаєш у цей твір. Наприклад, Василь ЧУЧУПАК стріляє з кулемета «люйс». Та я ж не описую, скільки куль там, які параметри у того кулемета, скільки він важить. Але я мушу це знати. І того кулемета я, знаєте, скільки розшукував? Уже дійшло до того, що мені запропонували його купити.
Так само, як і ось, наприклад, у одній фразі, де йдеться про те, що в келії (а це – на основі документів) розносився дим дорогих цигарок. Але звідки в лісі, посеред цього голоду й холоду, - дим дорогих цигарок? Це хіба що розгромили десь ешелон з денікінцями або з чекістами, звідки й дісталися їм ті цигарки. І я почав довго шукати, що б це насправді могло бути і які ж саме тоді цигарки вважалися дорогими. Тож які, ви гадаєте? - «Кемел» і «Марльборо».
Це я веду до чого? То в школі кажуть, що письменник піднімає проблему, розкриває таку-то тему… А насправді мене хвилює людська історія, хвилюють людські характери. Коли ти створюєш свій світ і починаєш писати історію, настає той момент, коли вже герої діють незалежно від тебе. Тож коли я писав, я не знав, хто стане зрадником. Сама логіка якось до цього приводить. Ти просто створюєш художній цілісний світ. А вже інші знаходять там і проблеми, і ідеї, і антисемітизм, і ксенофобію…
- А чи зявляться якісь історичні особистості у вашому наступному романі чи ні?
- Будуть історичні постаті і будуть дуже дражливі ситуації, наші історичні трагічні. Наприклад, щодо отаманші Марусі є багато версій, що вона пішла до Києва саме з галичанами, коли галицька армія і наша армія взяли Київ 31 серпня 1919 року, уявіть собі. Входять українські війська, вивішують прапор там над приміщенням Думи (де тепер Майдан Незалежності), займають Київ, люди їх зустрічають із квітами. І раптом з лівого берега перебираються денікінці, а до наших хлопців летить наказ «Не стріляти!», наказ іти на переговори. Це коли наших бійців було в десять разів більше, ніж денікінців. Могли їх розмолоти, просто змести, знищити, повністю зайняти Київ і йти собі далі. Це один із злочинів (при всій моїй повазі до цієї постаті) Симона ПЕТЛЮРИ. – «Не воювати з денікінцями, вступати в перемовини, бо можливо вони стануть нашими спільниками в боротьбі з більшовизмом». Тобто тоді наші провідники ще не розуміли, що не було росіян «білих», «червоних», вони не розумілм, що то був один ворог, який тільки і мріяв про «свою единую и неделимую». І в багатьох спогадах відомих вояків є роздуми про цей найтяжчий момент: «Чому вони тоді відступали?» Адже коли почали ніби миритися з денікінцями, від нас пішов німець, галицький генерал КРАВС, а від денікінців – теж німецький генерал. – І вони вели перемовини про долю України: два німці. А в цей час роззброювали наших вояків і показували їм демаркаційну лінію аж біля Фастова, і вже нічого не можна було зробити, відтоді почався крах і українського галицької армії (УГА), і нашої. І ці моменти будуть виписані не в публіцистичній а, я сподіваюся. В гарній художній формі.

Підготував Сергій ЗІНЧЕНКО

На світлинах:





Василь ШКЛЯР під час зустрічей із криворіжцями біля міського театру драми і музичної комедії імені Тараса ШЕВЧЕНКА.
Фото автора.
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 623 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: