 Статті про Володимира МОНОМАХА, опубліковані в газеті «День», торкнулися різних сфер діяльності цього видатного київського князя — політика, законодавця, воїна, мислителя-гуманіста, будівничого. Водночас не достатньо повно був відбитий європейський вектор його зовнішньополітичної діяльності. Адже Володимир МОНОМАХ, як і Київська Русь, грав важливу роль у європейській політиці свого часу, перебуваючи в епіцентрі зіткнень провідних протидіючих сил Європи (Візантії, Германської імперії і папського престолу), які сформували траєкторію розвитку континенту на багато століть. Це призвело зрештою до утворення європейського об’єднання держав — Європейського Союзу. Напередодні Вільнюського саміту слід нагадати про ту роль, яку зіграв Київ Володимира МОНОМАХА у проектуванні майбутнього Європи. Згадуючи про європейський вибір Володимира МОНОМАХА, ми маємо на увазі не вибір між pax Romana і pax Bizantium, а вибір між шляхами розвитку всього Західного Світу як такого. Саме до цього світу належав МОНОМАХ попри своє візантійське коріння. В молоді роки, коли формувалася картина світу МОНОМАХА, він був шурином Німецького імператора, чоловіком англо-саксонської принцеси, двоюрідним братом королів Франції й Угорщини. Це і було його цивілізаційне і культурне поле, його світ, у якому він прекрасно розумівся і побудові якого сприяв за змогою. Саме про цей бік життя МОНОМАХА йтиме мова у цій статті.
ВОЛОДИМИР МОНОМАХ: ЕФЕКТ МЕТЕЛИКА
Трохи більше дев’яти століть тому у князя Володимира МОНОМАХА від двох дружин народилися діти, які поклали початок двом генеалогічним гілкам. Перша дружина була англо-саксонською принцесою. Походження другої невідоме. Можливо, вона була донькою якогось печенізького хана.
Від першого шлюбу пішла волинська гілка, що йде від Мстислава ВЕЛИКОГО до Данила ГАЛИЦЬКОГО, а за деякими версіями і до князів ОСТРОЗЬКИХ. Від другого шлюбу — гілка Суздальська, що йде від Юрія ДОЛГОРУКОГО до перших московських князів. Перша гілка в подальші століття зазвичай орієнтувалася на Захід, друга — на Схід.
Землі, до яких мала стосунок перша гілка, характеризувалися: 1) екуменізмом (діяльність митрополита ІСІДОРА під час Флорентійського собору, що заклав основи греко-католицької церкви, поширення уніату та аріанства); 2) соціальним і культурним плюралізмом (виборна монархія, автономна шляхта, наявність католицьких, православних, громад уніатів, монастирів, братств, значного класу купців і торговців); 3) розділенням світської і духовної влади; 4) вагомою роллю представницьких органів (магдебурзьке право); 5) пануванням закону (Правда Ярославичів, Статут Великого князівства Литовського і закони Речі Посполитої). Колискою цих земель була «сувора слава епохи норманів».
Землі, у яких правила друга гілка, характеризувалися переважно православним фундаменталізмом, месіанством, підпорядкуванням церкви державі, ізоляціонізмом, прихильністю до культу сили, розмитістю поняття «права». Видатний російський філософ М. БЕРДЯЄВ, додав до цього списку «переривчастість органічного розвитку, гіпертрофію держави, створення привілейованого бюрократичного шару, централізм». Їхньою колискою була імперія ЧИНГІЗХАНА. Для жителів цих земель, за влучним зауваженням їхнього головного сучасного БОЯНА О. ПРОХАНОВА, держава стала «другою релігією», а їхні «невикорінні архетипи», «глибинні коди» втілилися у фігурі «великого генералісимуса», що став квінтесенцією, суттю, бойовим прапором цього світу. Саме його ім’я мало б бути висічене на брамах, що ведуть у ці землі, нагадуючи тим, хто входить, що вони переносяться у Велике Задзеркалля, у потойбічний світ, де навіть фізичні закони діють інакше.
На теренах першої гілки наприкінці ХХ ст. утворилася держава, що прагла відновити узи, які пов’язували її з європейською сім’єю народів, на теренах іншої — євразійська імперія.
Останніми роками з легкої руки Рея БРЕДБЕРІ отримав популярність термін «ефект метелика». Він описує явище, добре відоме дослідникам нелінійних систем, у поведінці яких виникають раптові, стрибкоподібні зміни або фазові переходи, що є наслідком малих безперервних змін. Їхньою характерною особливістю є сильна залежність від початкових умов, через що слабкі дії (помах крил метелика) можуть з часом викликати сильні розбіжності траєкторій розвитку систем, тобто фактично призводити до глобальних змін.
Як не порівняти друге одруження вже немолодого МОНОМАХА з таким своєрідним помахом крил горезвісного метелика, що на століття розколов шляхи Київської Русі (до речі, і метелик є з такою назвою «Мономах». Маленька флуктуація в родинних стосунках київського князя розвела з часом траєкторії розвитку Північно-Східного і Південно-Західного доменів Київської Русі у напрямку до різних Всесвітів. Рішення, які приймалися у цей період, породили глобальну історичну біфуркацію в розвитку Європи, наслідки якої відчуваються нами через дев’ять століть. За своїм впливом на навколишній світ вони можуть порівнятися з розколом християнської церкви або виникненням Реформації. Тому дослідження часів МОНОМАХА і рішень, які були тоді ухвалені, виявляється дуже актуальним саме сьогодні, коли ми знову стоїмо перед новою розвилкою історії. Їхній аналіз може допомогти дати відповіді на багато питань розвитку України, що мучать нас до сьогодні.
ЩО Ж У ДІЯЛЬНОСТІ МОНОМАХА ПОВИННО ЗАЦІКАВИТИ ПЕРШ ЗА ВСЕ?
1. Зовнішньополітична діяльність. Зовнішню політику Київської Русі можна розглядати у двох площинах: 1) дій, спрямованих на зміцнення позицій влади усередині країни за рахунок використання союзів із сусідніми державами; 2) дій, пов’язаних з адаптацією до змін у зовнішньому оточенні з метою мінімізації загроз тій же владі ззовні. У боротьбі за владу РЮРИКОВИЧІ часто використовували свої родинні зв’язки як з Європою, так і з половцями. Якщо ж європейські родичі у свою чергу воювали один із одним, Києву доводилося втягуватися у велику європейську дипломатію.
Як відомо, у МОНОМАХА кров войовничих вікінгів змішалася з кров’ю багатьох поколінь Візантійських імператорів Македонської династії. Цей своєрідний плавильний династичний казан дав людину, яка поєднала в собі раціоналізм Заходу і містицизм Сходу. Йому доводилося, так само як його прадідові святому князеві ВОЛОДИМИРУ, шукати рівновагу між двома цими світами. Перебуваючи в епіцентрі запеклої сутички за верховну владу, у яку як тимчасові союзники залучалися чеський, польський, угорський і датський двори, німецький король і римський папа, МОНОМАХ просто не міг не перетворитися на одного з найбільш майстерних політиків свого часу.
Становлення МОНОМАХА як політика йшло на тлі декількох десятиліть цієї боротьби, у якій Київські князі брали участь як активні гравці, які то підтримували імператорську владу, то зближувалися з Римом. Тривалий час Києву вдавалося утримувати рівновагу в трикутнику ВІЗАНТІЯ — РИМ — ГЕРМАНСЬКА ІМПЕРІЯ, вирішуючи проблеми, багато в чому схожі з тими, з якими стикається сучасна Україна. Фактично не Константинополь і не неприйняття католицтва стримували стосунки між Києвом і Римом, а саме конфлікт між папством і Германськими королями — союзниками Києва. Лише із закінченням цієї ворожнечі після смерті імператора ФРІДРІХА II князь Данило ГАЛИЦЬКИЙ погодився прийняти корону з рук Рима. Однак зв’язок із німецькими королями, що зміцнювався за рахунок династичних шлюбів (сестра МОНОМАХА ЄВПРАКСІЯ стала дружиною імператора ГЕНРІХА IV, онук ІЗЯСЛАВ одружився з дочкою німецького короля КОНРАДА III, заклавши на декілька десятиліть союз Волинської гілки МОНОМАШИЧІВ з імператорами дому ГОГЕНШТАУФЕНІВ), мав міцніше коріння. На жаль, цей бік зовнішньої політики Києва, закладений за часів МОНОМАХА, до цього часу не став предметом всебічних досліджень.
2. Внутрішньополітична діяльність. Внутрішню політику МОНОМАХА не можна оцінити, не розглянувши: 1) шляхи його сходження на Київський престол; 2) його стосунки з київським боярством і з князями-суперниками СВЯТОПОЛКОМ і ОЛЕГОМ; 3) способи розв’язання проблеми половців. Але ми зупинимося на питанні міжконфесійних та міжетнічних відносин, що мають важливу роль у наше століття зіткнення цивілізацій.
Київська Русь певною мірою була поліетнічною і поліконфесійною державою, в якій еліта сповідала християнство, а серед решти населення (особливо на північному сході) ще було багато прибічників язичництва. Християнізація Києва не була простим копіюванням візантійського православ’я. Онтологічний оптимізм і софійність, запозичені з грецької античної філософії, на думку С.Б. КРИМСЬКОГО, були визначальними особливостями Київської християнської ідеї.
МОНОМАХ належав до першого покоління, яке виросло після розколу християнської церкви 1054 року. Контакти володарів Київської, а пізніше і Галицької Русі з Римом, попри протидію Візантії, продовжувалися ще понад два століття. Київські князі продовжували розглядати церкву як єдине ціле. МОНОМАХ не міг зрозуміти, чому Київ повинен брати участь у боротьбі Константинополя з Римом. Про це говорить його звернення до київського митрополита з проханням роз’яснити, чим, власне, погана латинська віра. Будучи одним із найбільш освічених людей свого часу, він зумів піднятися над міжконфесійними протиріччями. Цим можна пояснити те, що МОНОМАХ сприяв будівництву не лише православних, але й латинських храмів. Є свідчення, що він та інші відомі люди Києва робили пожертвування дорогим хутром і сріблом на зведення католицького монастиря в Регенсбурзі, не вбачаючи у цьому нічого екстраординарного. МОНОМАХ і його син МСТИСЛАВ приймали фінансову допомогу купецької діаспори і пов’язаного з нею латинського духовенства, які були союзниками князів у протистоянні з норовистим боярством.
Київська влада зазвичай не дозволяла церкві втручатися в зовнішньополітичні справи. Наприклад, ігнорувала заклики Візантійських церковників не укладати шлюби з представниками латинської Європи, оскільки в боротьбі за владу в Києві союзи з родичами, що належать до латинської віри, були умовою виживання в гостроконкурентному середовищі.
Відчуваючи нестійкість князів і пастви в питанні віри, Константинополь проводив «антилатинську» пропаганду через своїх київських митрополитів, які завжди залишалися інструментом впливу Візантії на князівства Русі. Київський двір прагнув вийти з-під нав’язливої опіки Константинополя і створював свій придворний клір, який формально підкорявся церковній православній ієрархії, але фактично був підпорядкований князеві і в суперечливих питаннях брав на себе відповідальність перед Богом за освячення вчинків свого господаря, якщо ті йшли врозріз із напученнями митрополитів-візантійців. Це були перші кроки до власної помісної церкви, створення якої диктувалося необхідністю виходу з-під впливу чужої держави.
Прийшовши до влади, МОНОМАХ проявив всю свою державну мудрість, не давши розгорітися міжетнічному конфлікту в Києві. Як відомо, після смерті князя Святополка в місті почалися безлади, спрямовані переважно проти наближених померлого князя, зокрема купців-іудеїв. Мономах спочатку відмовлявся зайняти київський престол, але, дізнавшись про загрозу безчинств озвірілого натовпу, прибув із дружиною до Києва і рішучими діями відновив порядок, запобігши побиттю київських іудеїв і верхівки боярства — ставлеників померлого князя, які багато зробили свого часу для недопущення Мономаха до влади після смерті його батька князя Всеволода.
Давайте замислимося, що б було, якби він підійшов із військами до Києва, але входити не став, зупинився, як Червона армія перед Варшавою 1944 року. Почекав би, як якийсь «ефективний менеджер», доки не закінчиться різанина в Києві, а потім, увійшовши до міста, покарав би винуватців безладів, звівши рахунки зі своїми недоброзичливцями-боярами і експропріюючи експропрійоване у лихварів. У більшості випадків заволодіння багатствами євреїв було основною метою гонінь на них в середні віки. Вратислав Богемський, Філіпп-Август, та Едуард І Англійський розв’язували свої фінансові проблеми спочатку заохочуючи лихварство, оскільки прямі податки з нього вважалися важливою частиною доходів монархів, а гроші, накопичені лихварями, осідали у королівських казначействах у вигляді позик корони. Потім, спрямовуючи на іудеїв «справедливий» гнів своїх підданих, власті виганяли їх, звільняючи себе від необхідності платити по боргах.
До честі Мономаха він не увійшов до сонму гонителів іудеїв, хоча Татіщев, спираючись на невідомий науці літопис (нібито зниклий), пов’язував розв’язання конфлікту з виселенням євреїв, але зі збереженням ними майна. Проте жодних документів, що підтверджують цей факт, не існує. Взагалі ж бо про діячів минулого, можливо, слід судити не по тому, що вони зробили, а по тому, що вони не зробили на відміну від своїх наступників, які чинили злочини у схожих ситуаціях. Іудеї, мабуть, і надалі продовжували мирно жити у Києві.
3. Законотворча діяльність. Володимир Мономах увійшов в історію і як законодавець, що зумів розв’язати низку гострих проблем адекватно до викликів часу. Статті «Статуту Володимира Всеволодовича», що увійшов до складу «Руської Правди» — зведення законів, що діяли на території Київської Русі, значно оздоровили, як сказали б у наш час, «соціально-економічну» ситуацію в державі, захистили «малий і середній бізнес», дали стабільні правила гри. Мономах обмежив лихварство — безконтрольно високу і зростаючу процентну ставку на гроші, узяті в борг («великий рєз»), через що багато людей опинялися в борговому рабстві. Він стабілізував торгівлю, захистивши інтереси купецтва (свого і зарубіжного). Звичайно, і торгівлю, і фінансові інститути Київської Русі важко порівнювати з глобальною економікою сучасного світу. Але зі здатності Мономаха знаходити адекватні рішення, що враховують інтереси різних впливових кіл (церковних, військових, торгівельних), які мають часто взаємовиключні цілі, можна було б винести хороший урок сучасним політикам.
Чим же співзвучні ці дві епохи — століття Мономаха і сучасний світ? Відповідь на це питання слід шукати у двох напрямах. Перший пов’язаний із порівнянням глобальних змін у суспільстві, що відбулися після прийняття нової релігії — християнства — наприкінці Х ст., з тими трансформаціями, які пережила Україна при переході від планової економіки радянського зразка до ринку наприкінці ХХ ст. Другий — з порівнянням встановлення нового світового порядку після розпаду імперії Карла Великого з виникненням нового технологічного устрою наприкінці ХХ ст.., викликаного глобалізацією.
Дійсно, перші десятиліття після прийняття християнства — це перехід до абсолютно нового мислення, зміна символу віри для значної популяції людей, зміна законодавчих парадигм, боротьба з відцентровими тенденціями. Такого ж масштабу зрушення у світосприйманні сталися в Україні після здобуття незалежності.
Глобалізація породила мережеве суспільство. Його визначною особливістю стало домінування горизонтальних зв’язків між суб’єктами діяльності громадянського суспільства, на відміну від вертикальних зв’язків владної ієрархії, які панували раніше і які із завзятістю гідною кращого використання намагаються відтворити в Росії і Україні, не розуміючи, що це вже навіть не вчорашній день.
Все це нагадує картину, що виникла на межі XI—XII стст., коли імперія Карла Великого в результаті краху управлінської системи розпалася на велику кількість суверенних або квазісуверенних королівств, князівств, графств. Те ж саме відбувалося і з Київською імперією, що переживала період дроблення, коли удільні князі намагалися вирватися з-під влади київського князя.
І, нарешті, остання схожість. Умберто Еко, описуючи ситуацію, що склалася в Європі у період, який співпадав із хрещенням Києва, тобто з кінцем першого тисячоліття, відзначив, що ключовою її характеристикою є «невпевненість», обумовлена боязню кінця світу (міленаризм). Цим поняттям можна охарактеризувати і століття Мономаха — невпевненість, невизначеність, що зростає у міру нелінійного зростання загроз, з якими доводилося стикатися київській владі: набіги половців, зростання відцентрових тенденцій. Саме зростанням невизначеності і нестійкості характеризується і наш час, по праву назване Е. Ласло «часом біфуркацій». Ми живемо у все менш керованому світі, в якому зміни, незалежно від причин, що їх викликають, більше підкоряються загальним законам поведінки в нестійкому, нерівноважному середовищі. Одиничний характер турбоподій відходить у минуле, неоднорідність і нерівномірність стають неодмінними атрибутами повсякденного життя. Турбулентний характер життя призводить до появи все нових ризиків.
Переосмислюючи історію, потрібно відмовитися від багатьох, здавалося б, безперечних істин, що нічого не дають, окрім подальшої підтримки протистояння між окремими групами людей, нацьковування одних народів на інші. Потрібно відійти від традиційної парадигми розділення сил історії, що діють за принципом «СВІЙ — ЧУЖИЙ». Новий наратив для України повинен дати змогу здійснити перехід від цього принципу оцінки до принципу «СВІЙ — СВІЙ».
Дорослішаючи, людство переходить на вищі рівні свого розвитку, на яких відбувається своєрідна анігіляція протистоянь, що мали місце на нижчих рівнях. Змінюється точка зору на історичні події, приходить розуміння того, що будь-які інтерпретації історії — лише одновимірні проекції явищ, які відбувалися насправді. І тоді Римський папа приносить вибачення іудеям і кається за гріхи інквізиції, а німецькі і польські священнослужителі звертаються один до одного зі словами: «Прощаємо і просимо вибачення».
Костянтин АТОЄВ,
старший науковий співробітник Інституту кібернетики НАН України, експерт із використання методів теорії катастроф для оцінки глобальних соціально-економічних ризиків, газета «День» № 204 від 9 листопада 2013 року
ТАК МІГ ВИГЛЯДАТИ ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (ІСТОРИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ).
ДУЖЕ СИМВОЛІЧНО, ЩО В ОДНІЙ РУЦІ У ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ — МЕЧ, У ДРУГІЙ — КНИЖКА... / ФОТО З САЙТА RUSSIANARTGUIDE.RU
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
