PP

     Четвер, 24.09.2020, 08:24


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

З історії українських граблів. «Київська катастрофа» (Закінчення. Початок у минулому числі нашого часопису)
Закінчення. Початок у минулому числі .
ДИРЕКТИВИ ДЕНІКІНА були прийняті до виконання. Новопризначений командир Терської бригади БЄЛОГОРЦЕВ 28-го серпня у категоричній формі зажадав від української Запорізької групи залишити Фастів і Білу Церкву. Попри рішучість командира групи полковника САЛЬСЬКОГО до бою, його начальник – галицький генерал КРАВС, по двох днях перемовин своїх відпоручників з денікінцями, наказав віддати Білу Церкву, що і було врешті затверджено Начальним вождем УГА ТАРНАВСЬКИМ.
ПЕТЛЮРУ було поінформовано про проблему, але він обмежився словами про намір "напустити" на росіян повстанських отаманів ЗЕЛЕНОГО та АНГЕЛА (далі певних маневрів справа тоді не пішла). Жодної прямої відповіді на принципове питання "як бути з ДЕНІКІНИМ" військам на фронті, від Головного отамана не дочекалися. Пізніше ТАРНАВСЬКИЙ у спогадах стверджував, що ПЕТЛЮРА переконував його у тому, що небезпеки від денікінців нема, більш того, що наслідком зіткнення мав би бути....перехід білогвардійських вояків на бік УНР. У будь-якому випадку не так сталося.

30-го серпня група генерала А.Кравса у жорстоких боях вибила большевиків з Києва2. За нотатками полковника Капустянського "30.VIII. Центральна група по впертому бою проломила в районі Білогородки ворожу позицію і біля 8-ї години вечора здобула Київ. Ворог потерпів тяжкі втрати. Багато полонених дісталося до наших рук. Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистарчало б на забезпечення всього нашого війська....Мети досягнено...Це був апогей успіхів Українського війська". Петлюра з Кам'янця-Подільського прислав урочисту телеграму: "Вписано ще одну незабутню й найкращу сторінку в історію нашої боротьби...". Втім, "найкраща сторінка" виявилася зіжмаканою та перегорнутою вже наступного дня, знаного як день "Київської катастрофи".

Третя українська помилка – тактична – полягала в необачности та бездіяльности після опанування Києва від большевиків, очевидно неприпустимими навіть за відсутности політичних рішень. Легковажена українським командуванням 7-ма піхотна дивізія російських добровольців, якою командував Ніколай Брєдов, розбивши большевиків в районі Борисполя і Дарниці, вранці 31-го серпня зайняла незабезпечені українцями мости через Дніпро та увійшла до Києва, маючи на чолі нечисленний авангард – Зведену Гвардійську бригаду генерала Штакельберга (складену з колишніх імператорських гвардійців). Швидким маршем, без жодного спротиву з боку дезорієнтованих частин 3-го галицького корпусу і Запорожців, денікінці увійшли до центру міста саме тоді, коли українське командування готувалося до параду.

Поставлений перед фактом Кравс на вимогу Штакельберга погодився на те, щоб на будівлі міської думи Києва було вивішено не лише жовто-блакитний український прапор, але і російський триколор. Обурені тим вояки полку Чорних запорожців зірвали російський прапор, кинувши його під ноги коням, через що в центрі міста зчинилися локальні бійки між українцями та росіянами. Більш того, денікінці, котрі чітко знали, що роблять, почали обеззброювати окремі українські частини, які, натомість, мали наказ уникати бою ("за всяку ціну обминати (? – О.С.) ворожих виступів") .
Того ж вечора Брєдов, штаб якого розмістився на Печерську, прямо заявив Кравсу, котрий прибув для переговорів, що "Київ ніколи українським не був і не буде", заперечивши можливість порозуміння з УНР в принципі і в ультимативній формі зажадавши вивести з Києва українські війська до 05:00 1 вересня. Після чотиригодинних і вельми гострих (за його власними свідченнями) перемовин Кравс погодився. За деякими даними, при цьому він підкреслював, що УГА "не має нічого спільного з Петлюрою".
Росіяни провели безсонну ніч, в тривозі очікуючи наступу численніших українських сил. Проте на ранок, на виконання угоди3 Кравса з Брєдовим та відповідного наказу Начального вождя УГА Тарнавського, в Києві не залишилося жодного українського вояка. Київ було здано втретє4. Парад у Києві відбувся, але це був російський парад.

У середині вересня між українськими частинами та добровольцями розпочалися з наростаючою інтенсивністю бойові сутички, котрі невдовзі переросли у повномасштабну війну. За словами Марка Безручка: "Після сутички, яка сталася між укранськими військами, що зайняли були 30 серпня Київ, і частинами московської Добровольчої армії, що підійшла на другий день до столиці України, та після того, як під натиском добровольців українські частини залишили її – стало ясним, що з Москвинами, чи то червоними, чи то білими – не може бути й мови про будь-яке порозуміння".
.24 вересня у відозві "Від Правительства Соборної України" Директорія та диктатор ЗУНР Є.Петрушевич виголосили Денікіну війну, закликавши "вставати до посліднього рішучого бою з нашим ворогом". Дарма, що сам ворог став до бою на місяць раніше.

Здача Києва стала cправжнім шоком для українського війська і напевно ніколи вже потому її бойовий дух не сягнув такого піднесення, як було у поході на Київ. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії", - писалося в газеті УГА "Стрілець". Це мав визнати врешті і Петлюра, котрий в телеграмі від 6 вересня констатував: "значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будьто би зложену згоду з Денікіним. Слово "зрада" кружляє скрізь". Марко Безручко у "Від Проскурова до Чарториї" занотував: "Великий вплив на все українське військо зробило залишення українськими частинами тільки що взятої столиці України – Києва. Дух підупав, порив охолонув, у душу почала закрадатися зневіра в перемогу". "Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ", - писав прем'єр УНР Ісаак Мазепа.

Крім іншого, Київська катастрофа каталізувала суперечки і розбіжности між Петлюрою та наддріпнянцями з одного боку, та Начальною Командою Галицької Армії – з іншого. Вже 2 вересня Тарнавський пропонував диктатору ЗУНР Петрушевичу домагатися сепаратного союзу з Денікіним. Взаємні підозри та звинувачення у надскладний період, коли над усе була важливою єдність у рішеннях та їх виконанні, чимало долучилися до критичного становища, в якому невдовзі опинилися українські війська у безнадійній боротьбі проти кількох ворогів та страшної епідемії тифу. У листопаді 1919 Українська галицька армія увийшла у вимушений союз з Денікіним, а Дієва армія УНР - 3000 чоловік під проводом М.Омеляновича-Павленка з "трикутника смерти" вирушила у славетний Зимовий похід по запіллю білих і червоних окупантів. 17 грудня 1919 року, під час цього походу Чорні Запорожці отримали певну сатисфакцію – розгромивши у містечку Ставище денікінську частину і трохи не захопивши Ніколая Брєдова, котрий ледве втік на автівці. Сотнику Дяченку, котрий особисто очолив погоню, не пощастило через те, що у його коня відірвалася підкова. У полон потрапило 40 денікінських офіцерів, два десятки рядовиків та 30 фір з військовим майном та зброєю. Вже невдовзі денікінці сами прохали Омеляновича-Павленка про союз проти знову наступаючих большевиків - Але все те вже не мало великого військового значення. Визвольні змагання зазнали невдачі.

Своєю єдинонеделимською непримиренністю та зашореністю Антон Денікін поборював не лише справу настільки незрозумілої і чужої для нього самостійної України, але, врешті решт, і власну справу "Великої Росії" – коли переформована большевицька "РККА" вже у жовтні того року громила його дивізії під Орлом, напевно він згадував про приблизно 20-тисячну армію, зв'язану на українському фронті. Та навряд чи варто заперечувати, що, як це бувало і раніше в нашій історії, насамперед українці вчергове здолали самі себе.

Всі історичні аналогії неуникнено є тією чи іншою мірою штучними. Проводячи паралель між Директорією та умовним "помаранчевим" ("помаранчево-сердешним") табором 2005-2008 років, ризикуєш мимоволі впасти у гріх порівняння cучасного Заходу з Антантою, Росії путінської з білою Росією Денікіна і так недалеко аж до геть неадекватного порівняння Кучми зі Скоропадським (причому ще незрозуміло, куди за таких розкладів подіти Януковича). Тому я зроблю вигляд, що першу паралель тут і не проводжу.
Хотілося б натомість забити осиковий перпендикуляр – у ті українські рукотворні біди, у ті "розрухи в головах", що занапастили Україну тоді і знову несуть загрози сьогодні.

Олександр Северин
*Написано 2008 року. Публікується вдруге до чергової річниці і враховуючи специфіку ставлення чинного "временного правительства" до української історії.
Maidan.org.ua, 31 серпня 2010 року

Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (24.09.2010)
Переглядів: 1078 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: