PP

     Субота, 17.11.2018, 13:38


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

З історії українських граблів. «Київська катастрофа»
Протягом 1918-1919 років Україна тричі втрачала свою столицю. Вперше – в ніч з 7 на 8 лютого 1918, коли виснажені тижневими боями з большевицькими заколотниками в Києві, його оборонці – Січові Стрільці, Гайдамацький Кіш Симона ПЕТЛЮРИ та кілька з українізованих частин не могли вже втримати нового ворога – кількатисячний «червоний» загін МУРАВЙОВА, який, обстрілюючи Київ з важкої артилерії, 5-го числа вдерся по залізнічному мосту через Дніпро. Центральна Рада під охороною УСС тоді виїхала на Житомир. Вдруге – майже рівно за рік – в ніч з 4 на 5 лютого 1919, коли зруйнований і розкладений безпорадністю Директорії, лівацькою пропагандою та відсутністю дисципліни серед поспіхом зібраних у нові полки під час протигетьманського повстання вчорашніх селян, Осадний Корпус без значного бою відступив на Фастів перед наближенням большевиків, а Директорія почала призвичаюватися до залізнично-вагонного побуту. 30 серпня 1919 року це сталося втретє - за обставин, котрі того зовні не віщували. Як же склалося, що день, що обіцяв стати днем тріумфу, став днем великої поразки, поклавши початок низці невдач, які у підсумку спричинили листопадову катастрофу в "трикутнику смерті"? Навіть дрібниці нерідко складаються у драматичні висліди, тоді як тут йдеться про чинники, кожен з яких, будучи ілюстрацією Талейранового "це гірше за злочин – це помилка", міг спричинитися до великої поразки навіть поокремо.
З ПОВАЛЕННЯМ Гетьманату очолюваним Директорією повстанням і з виведенням із України німецьких та австрійських військ, котрі були вагомим стримуючим фактором для більшовиків, повільноплинуча червона інвазія перейшла у гарячу фазу. Залишивши взимку Київ, Армія УНР билася з «червоними» на Правобережжі зі змінним успіхом, допоки у липні становище нібито істотно не змінилося для неї на краще.
Зазнавши невдачі (великою мірою через активно пропольську позицію Антанти, передусім - Франції) у розпочатій в листопаді 1918 року борні з Польщею, Українська Галицька Армія під командою генерала М.ТАРНАВСЬКОГО 16-18 липня 1919 перейшла Збруч і на південно-західному Поділлі з'єдналася з Дієвою армією УНР. УГА нараховувала тоді 18000 готових до бою вояків, біля 600 скорострілів та 187 гармат (загальна чисельність бійців з тиловими і допоміжними частинами складала близько 53000), Дієва армія УНР – близько 10000 вояків бойового складу. Об'єднання двох українських армій істотно змінило ситуацію на більшовицькому фронті, вже наприкінці липня «червоним» було завдано низку відчутних поразок, а західне Поділля було визволено від окупантів.
2 серпня 1919 року об'єднані і реорганізовані українські війська розпочали загальний наступ проти «червоних», метою якого було звільнення всього Правобережжя включно з Києвом.
Проте ще раніше, розгромивши «червоних» на Дону і Донбасі, командувач "Збройних сил Південної Росії" генерал Антон ДЕНІКІН віддав наказ Добровольчій армії генерала В.МАЯ-МАЄВСЬКОГО вийти до Дніпра і зайняти Київ. ЗСПР нараховували назагал на той час до 150 тис. війська, ведучи з липня широкий наступ на Мосву, Київ, Причорномор'я, але безпосередньо взяти українську столицю мала 7-ма дівізія під командуванням генерала Ніколая БРЄДОВА (3000 вояків), що рухалася з Полтави. Правим берегом з півдня на Київ йшла також 2-га Терська бригада (до 1500 чол).

Чисельність Українських військ була формально набагато більшою за денікінську потугу на відповідному терені. На середину-кінець серпня загальна чисельність об'єднаних українських армій сягала 85000 чоловік, однак безпосередньо до бою могло стати не більше 30000, через проблеми зі зброєю, боєприпасами та забезпеченням. Так, рушниць на той час було не більше 38000, шабель - 2000, кулеметів – 1000-1100, гармат – 340. Хронічною бідою війська, передусім – через низьку спроможність Директорії до урядування, була нестача амуніції, продовольства, медикаментів. Денікінські "ЗСПР", щедро спонсоровані Антантою і не маючи сентиментів щодо місцевого населення, подібних проблем не мали.
Серйозною вадою також була проблемна комунікація між Дієвою армією УНР та УГА. Командувач останньої М.ТАРНАВСЬКИЙ рішуче заперечував проти її підпорядкування командуванню Дієвої армії (командувач полковник Василь ТЮТЮННИК, начальник штабу В.СІНКЛЕР), що призвело до необхідності створення при Головному Отамані спільного для двох армій Штабу Головного Отамана, який очолив генерал М.ЮНАКІВ.
Безпосередньо на Київ через Білу Церкву та Фастів рухалася група генерала А.КРАВСА кількістю до 12000, до якої було зведено 1-й та 3-й корпуси УГА та Запорізьку групу.
Південніше вела бої з напіврозгромленою 12-ю більшовицькою армією Київська група генерала Ю.ТЮТЮННИКА, Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії (загалом до 6000 чоловік), на напрямку Новоград-Волинський – Житомир наступала 7-тисячна група полковника А.ВОЛЬФА у складі Групи Січових Стрільців та 2-го корпусу УГА.
Припускаючи можливу похибку у погляді з відстані 90 років, все ж варто констатувати першу помилку українського командування – назвемо її оперативною.
Замість військової потуги, котра просто "напрошувалася" – у прямому і переносному розумінні – бути спрямованою на Київ – Січових Стрільців, на столицю було спрямовано інші частини. Замість УСС з їхньою високою боєздатністю (так 23-го липня 10-та дивізія УСС розгромили одну з найсильніших частин Червоної армії – Таращанську дивізію), суворою дисципліною (попри "розведеність" досвідчених ветеранів, "старої войни", новобранцями), досвідом вуличних боїв у Києві та відсутністю сентиментів до російського противника ще з часів УСС, до столиці увійшли хоча і нерідко відчайдушні в боях, але малодисципліновані, а підчас і свавільні запорожці без знання міської і тим більш столичної специфіки, до того ж - під командою генерала, що вважав їх якщо і не чужими, то і не вповні своїми.
У "Причинках до історії Української революції" командант Січовиків Євген КОНОВАЛЕЦЬ писав: "Знаючи далі дуже добре на основі досвідів, пороблених у директоріянському періоді, які тягарі спадають на Армію разом із занняттям Києва, у балачках з пок. Головним Отаманом пропонували ми йому не спішитися з самим вступом у Київ, а раніше поширити базу на півдні. Коли ж рішено таки вступати до Києва, то ми прохали Головне Командування вислати туди Січових Стрільців, що прекрасно визнавалися на київському терені та в київських відносинах. Головне Командування, думаючи, що нам залежить тільки на "чести" ввійти першими в Київ, відкинуло нашу пропозицію. Ця роля, як ми пізніше довідалися, припала Запорожцям. Яке практичне значіння мало знання київського терену і відносин, виявилося найкраще на подіях 30 серпня 1919р".
Друга помилка була ще критичнішою, і її варто назвати cтратегічною.
Зі звуженням території, контрольованої більшовиками та наближенням українського та денікінського фронтів, виникло питання про ставлення армії УНР до білогвардійців. "Як бути з ДЕНІКІНИМ? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішими" – занотовував генерал ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО.
З не надто зрозумілих причин Головний отаман Симон ПЕТЛЮРА (став також головою Директорії з 09.05.19) був впевнений, що ДЕНІКІН не наважиться на відкрите зіткнення з армією УНР. Пояснити цю його впевненість можна хіба що хибним розрахунком на настрої численного кубанського козацтва в лавах Добровольчої армії. Своєю чергою, ще після переходу Збруча командант УГА М.ТАРНАВСЬКИЙ висловлював сумніви у перспективах боротьби водночас і проти більшовиків, і проти денікінців, прагнучи насамперед до збереження УГА з огляду на перспективу очікуваної війни з Польщею за Галичину. У цьому він був не самотній. Більше того, і в складі Армії УНР була певна кількість старшин з числа офіцерів колишньої російської армії, серед яких ДЕНІКІН користувася певною популярністю і як можливий спільник проти «червоних» і навіть як носій ідеї "єдиной-нєдєлімой". До тих, хто вважав союз із денікінцями за доцільний, належали, зокрема, і колеги-штабісти генерали ЮНАКІВ та СІНКЛЕР. Генерал СІНКЛЕР та полковник КАПУСТЯНСЬКИЙ розробили план спільних з білими дій проти більшовиків, котрий було 30 липня презентовано військовій місії Антанти на зустрічі в Кам'янці-Подільському. У подальшому цей план було передано представниками західних союзників до штабу ДЕНІКІНА. Деякі російські генерали, як то командувач Кавказькою армією П.ВРАНГЕЛЬ, радили ДЕНІКІНУ скористатися українською пропозицією для концентрації зусиль і резервів на московському напрямку, проте позиція ДЕНІКІНА була однозначною – або повне підпорядкування українських армій Збройним Силам Півдня Росії, або – відсутність будь-якої співпраці з перспективою війни. "Йти разом з ПЕТЛЮРОЮ, - писав пізніше ДЕНІКІН в "Очерках русской смути", - означало б розірвати з ідеєю єдиної, неподільної Росії, ідеєю, що глибоко вкорінілася у свідомості вождів і армії". Не бажаючи "йти разом з ПЕТЛЮРОЮ", ДЕНІКІН, як виявилося, попрямував до катастрофи. На жаль – не сам.
16-го серпня ДЕНІКІН через антантівських посередників передав українському командуванню фактичний ультиматум – перейти в підпорядкування Добровольчій армії, до такої ж думки врешті схилилися після деяких коливань західні аліянти.
І хоча ще 23 серпня міністр оборони Великої Британії Вінстон ЧЕРЧІЛЛЬ телеграфічно переконував ДЕНІКІНА, що "за сучасної політичної ситуації було б розумним слідувати, за можливістю, назустріч українським сепаратистським тенденціям", справу було вирішено. Не зміг вплинути на cамовпевненого ДЕНІКІНА і "Верховний правитель Росії" адмірал КОЛЧАК, котрий попереджав: "збройне зіткнення з Петлюрівськими військами може мати фатальні наслідки". Наголошуючи на головній меті "відновлення могутньої, єдиної і неподільної Росії", ДЕНІКІН вважав український національний рух продуктом німецько-австрійських підступів. За словами Євгена МАЛАНЮКА "...денікінщина...була більшовизмом другого сорту, "білим" ерзацом всеросійсько-босяцької "червоної" армії, яка разом з більшовиками нищила в першу чергу "український сепаратизм".
Українське військо та Добровольці стрімко наближалися одне до одного. 21-го серпня командуючий Армією УНР Василь ТЮТЮННИК офіційно попрохав Штаб Головного отамана однозначно визначитися зі ставленням до білогвардіців. Однак ні тоді ні пізніше прямої і конкретнкої відповіді надано не було – ані Штабом (генерал ЮНАКІВ не мав репутації надто рішучого), ані ПЕТЛЮРОЮ. Слід зауважити, що у той самий час з аналогічною проблемою зіштовхнулась на іншому відтинку фронту і "гвардія УНР" - Січові Стрільці. Попри всі намагання УСС домогтися від ПЕТЛЮРИ висловлення чіткої позиції щодо наступаючих поляків, це не вдавалося. "Штаб мовчить та вказівок своїх не дає" - писав начальник штабу УСС генерал Марко БЕЗРУЧКО.
Тим часом вже з 22-го числа на південній Київщині почались зустрічі українських військ з підрозділами російських добровольців, що супроводжувалися обережними перемовинами отамана Юрка ТЮТЮННИКА з командиром 2-ї Терської бригади генералом ХАЗОВИМ про встановлення демаркаційної лінії, котрі не призвели до конкретних наслідків. Українським перемовникам бракувало і повноважень, і обізнаності щодо політичної позиції свого керівництва, котре навіть на вимоги обох ТЮТЮННИКІВ визначитися і взяти на себе ініціативу, вустами послідовно обережного генерала ЮНАКІВА ухильно повідомляло: "Головний Отаман бажає, щоб не було бойових сутичок між українськими військами і денікінцями".
Натомість куди як категоричніше визначився ДЕНІКІН, котрий в наказі від 23 серпня недвозначно заявив: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними (тоді вони мають негайно здати зброю і розійтися), або ж приєднатися до нас....Якщо петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким самим противником, як і більшовиків". Слід звернути увагу, що йшлося тут саме про армію УНР, тоді як щодо Української Галицької Армії тон і наміри були зовсім іншими – до планів ДЕНІКІНА входило відторгнення УГА від армії УНР (що і сталося в листопаді 1919 року). До речі, галицьке командування, своєю чергою, у ці самі дні в одному з наказів наголошувало, що "ДЕНІКІН не є ворогом, а є приятелем".

Олександр СЕВЕРИН,
*Написано 2008 року. Публікується вдруге до чергової річниці і враховуючи специфіку ставлення чинного "временного правительства" до української історії.

Maidan.org.ua, 31 серпня 2010 року
(Закінчення – у наступних числах нашого часопису)

Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (11.09.2010)
Переглядів: 3484 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: