В останню суботу серпня за домовленістю відбуваються
зустрічі однокласників Верхньодніпровської СШ № 2 1947 року народження.
Традиція зберігається, і цього року зустріч теж відбулася, щоправда, вже не
трьох десятків людей, як бувало раніше.

 У чудовому кафе «Казка» за першим столом
пом’янули тих, кого вже немає серед живих, а нас майже половина не дожила до
своєї 62 осені – і це в мирний час!! Згадали колишнє: і веселе, і кумедне, і, що
гріха таїти, сумне: колишніх уже померлих учителів.

Мова зайшла і про
теперішнє життя. Пенсіонер-армійський відставник зарепетував, мовляв, не
говорімо про політику. І сталося так, що 
і цей найбільш оплачуваний пенсіонер і ті, кого влада зробила
другосортними і заплатила в 4-5 разів меншу пенсію за те, що годували й
зодягали імперську армію, були згодні не чіпати актуальних життєвих тем.

Заспівали пісень
ліричних українських, які чули і вивчили від своїх батьків, а потім, і на
цілковитому серйозі, - закарбовану в пам'ять в шкільних хорах «сєводня ми нє на
парадє , а к комунізму на путі…». Ось так! На вісімнадцятому році незалежності
України – «комуністіческіє бригади» і з ними «Лєнін впереді». Бузувірська
«совєтская» школа, яка виполювала все людське, національне, індивідуальне
засіла глибоко в душах 62-річних людей, що повинні б були пам’ятати, як вони,
«члєни брігад», задні  у чергах в
магазинах, кричали на продавців, щоб ті відпускали лише по хлібині білого, по
півкілограма ковбаси, щоб і їм дісталося. У душах тих людей, яких як худобу
гнали в Афганістан, Чехословаччину наводити московський совковий порядок. Тих,
що за кусень хліба змушували робити бомби, танки, ракети, які і за міжнародної
допомоги до цього часу не стає сил знешкодити.

Поглянув я на картину
«Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що висить в кафе, де відбувалася
наша зустріч, і з сумом подумав, чи змогли б ми, нащадки козаків, отруєні
імперським духом Москви, написати листа московському «хану» у відповідь на його
лист з претензіями на те, що йому не подобається правдива українська історія,
український Президент, українська (з натяжкою, українська) влада, українські
герої, які заслужено офіційно удостоїлися звання Героя України? Чи змогли б, адже
у відносно демократичній Україні погодились не говорити про політику люди
різних сортів (як це не прикро, але пенсійна оплата – це все таки різні сорти
людей)?

 Гадаю, марна надія тих, що сподіваються, що на
вибори прийдуть нові люди. Ті, що народилися в Україні, незалежній від Московії,
де влада вже не влаштовувала терору і голодоморів. Якщо батьки, проживши 60
років, за столом у спогадах не говорять про політику, про життя, яке прожили, і
ніколи не впливали на розвиток держави, не виростили діток, що вміли б співати
і вишивати, а школа не популяризує хорові українські пісні, то мало надії, що
діти, ставши зрілими громадянами, з правом голосу, заговорять про сьогодення
України, політику, українську політику.

І все ж, я
звертаючись до людей, до українців, незалежно від національного походження, в
різних аудиторіях, включно з ринком, розповсюджуючи українські часописи
«Промінь Просвіти», «Слово Просвіти», «Літературну Україну», хочу вірити, що ще
не вмерла українська душа, а може, як і Тарас ШЕВЧЕНКО, «дурю себе таки самого
українським химерним добрим словом…», «… Бо лучче обдурить себе-таки самого,
ніж з ворогом по правді жить і всує нарікать на Бога…»?

                                               Михайло СИМОНЕНКО,                                                  

голова Верхньодніпровської районної   «Просвіти»