Допоки?.. В жодній країні європейської спільноти не ведеться такої тривалої потуги на захист своєї державної мови, як в нашій рідній Україні! Говоримо, говоримо, а політичних змін не бачимо. Досі переважає мова сусідньої країни – російська. І жоден посадовець за неповагу до Закону „Про мови” не позбавився ні посади, ні навіть поваги до нього... Загальна вседозволеність і прощення для посадовців. Така безвідповідальність, таке ставлення до Конституції може привести й до державного краху?!.
Навіть російський письменник Михайло ЗАДОРНОВ у одному своєму концертному виступі зі сцени сказав: „Мова – душа народу. Хто зневажає мову, той плює в душу народу”. Отакої! Тож, виходить, наші російськомовні парламентарі і урядовці плюють в душу народу, який вони мають захищати? Адже ними українську мову з високих трибун доведено до становища упослідженого жаргону. Чи не глумиться над нами і над нашою мовою прем’єр Микола АЗАРОВ або „регіонал” Михайло ЧЕЧЕТОВ та народні депутати з фракції комуністів? Ці державні діячі неспроможні опанувати мову для вільного вживання... Мову народу, який їм „випала доля” захищати. То чи здатні вони мудро керувати країною? – виникає запитання. Соромно! Кому ми довірили владу? І не дай, Боже, нашим парламентарям, парламентській антиукраїнській більшості, проголосувати за другу державну, регіональну чи офіційну (але російську) мову в Україні! Бо тобуде прямий шлях до знищення українського етносу і, можливо, цілої країни. Адже ж саме мова – в центрі національної культури. Саме вона є цементуючою силою, що збирає духовність народу в одну живу цілісність. А без національної мови культура вже не дає живильних соків для розвитку. Коли деградує і гине культура, тоді деградує і гине цілий народ.
„Народ може змінити місце проживання і залишиться все тією ж нацією. Народ може віками не мати своєї держави і не стратити своєї окремішності та своєрідності. Народ може бути розсіяним між іншими народами і через віки – залишитися самим собою. Та коли народ позбудеться своєї мови, отже втратить свою історичну пам’ять,- він загине як нація”. – така думка нашого земляка, поета і правозахисника Івана СОКУЛЬСЬКОГО. Отже, в разі прийняття верховною Радою закону про двомовність України – пряма зрада україни. її суверенітету. Бо друга мова, російська” „проковтнула” б українську, як більше меншого. – І стали б ми російськомовними, не українцями? І без цього вже наша преса й телерадіомовлення (особливо телеканал „Інтер”) більш ніж на половину зросійщені. І влада на місцях все більше у спілкуванні послуговується мовою сусідньої країни. І жоден високопосадовець не покараний за зневагу до країни, до його народу, не позбавлений посади. Тож і виглядає такий „руководітєль” як колонізатор, а не як патріот.
Вже виникає необхідність в пресі й на радіо- та телеканалах давати уроки української мови, чистити її від уже усталеного засмічення, такий собі міні-лікнеп проводити... Наведу деякі приклади огріхомовного слововживання.
В українській слід писати „зала”, а не „зал”, бо слово це – жіночого роду. І навпаки: біль (на відміну від практики слововживання іменника такого ж значення російською) – чоловічого. Тоді та реклама зубної пасти на телебаченні, від якої той чолов’яга „не відчуває зубної болі” мала б бути виправленою, щоб ми чули справді українською: „не відчуваю болю”. А ще частенько доводиться чути з вуст політиків, що вони „рахують” (в значенні – мають свою думку): „Я рахую, що...” А треба говорити: „я вважаю”, „на мою думку”, „як на мене”... А то рахувати можна ворон у небі та так і „проворонити” Україну. А ще часто можна почути, що розмовляють „на українській мові”. А треба - „українською”. Тому, коли чуєш ось такі прикрі мовні помилки, мовні покручі з вуст високопосадовців, соромно стає за Україну. Така моя думка...
Микола ЛИТВИН,
Член міського осередку ВУТ „Просвіта” імені Тараса ШЕВЧЕНКА, місто Дніпродзержинськ.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
