 Закінчення . Початок у минулому числі.
ОТЖЕ, СТУС писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту. Друга причина – підготовка до висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя СТУСА публікувались за кордоном. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як художнє явище. Зарубіжна українська громадськість у кінці 1984 року створила в Торонто «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди НОБЕЛЯ Василеві СТУСОВІ в 1986 році». Комітет розіслав листи лауреатам Нобелівської премії та видатним людям з проханням про висунення, готував переклади. Говорили, що до цієї справи причетний Ґенріх БЬОЛЛЬ, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971-76). Так, він захищав СТУСА, але його документа про висунення нема. Дуже можливо, що премія СТУСОВІ була б присуждена. Але не так думала Москва, хоча вже почалась «перестройка» і в Кремлі сидів реформатор Михайло ГОРБАЧОВ...
У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф ГІТЛЕР. Тоді Нобелівську премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон ОСЕЦЬКОМУ. Але він сидів у концтаборі. ГІТЛЕР розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.
Москва ж розв'язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека – нет проблемы». Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим... Як це було? Я вже наголошував, що в тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.
Улітку 1985 року Василь СТУС лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері № 12 з Леонідом БОРОДІНИМ (російський письменник, нині головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки – і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, тумбочка одна на двох і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час – порушення режиму. Одного разу вночі солдат-охоронець на вежі голосно співав. БОРОДІН устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це СТУС розбудив усю тюрму – і його кинули до карцеру на 15 діб. БОРОДІН ходив правдатися до начальника табору майора ЖУРАВКОВА – але той мав інше завдання: знищити СТУСА. Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня 1985 року, – нова напасть. СТУС узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик РУДЕНКО: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». СТУС зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант САБУРОВ, РУДЕНКО і ще один наглядач склали рапорт: СТУС у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, СТУС сказав БОРОДІНУ, що оголошує голодівку. «Яку?» – «До кінця».
У 1983 році було таке, що СТУС тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду». Це була людина слова…
Естонець Енн ТАРТО ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня він почув, що СТУС просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн сам сказав лікареві ПЧЕЛЬНІКОВУ, і той дав СТУСОВІ валідолу. В протилежному кінці того коридорчика, навпроти, в робочій камері № 7, працював у денну зміну Левко ЛУК'ЯНЕНКО. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!». Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10 – 11 години Левко почув, що в коридорчик запасним входом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора ЖУРАВКОВА, начальника режиму майора ФЕДОРОВА, кагебістів АФАНАСОВА, ВАСИЛЕНКОВА. Відчиняли двері, щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична Тиша. Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря ПЧЕЛЬНИКОВА. Нема кагебіста ВАСИЛЕНКОВА. Нема майора ЖУРАВКОВА. Обов'язки начальника виконує майор ДОЛМАТОВ, замполіт. На запитання про СТУСА відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».
Ще теплилася надія, що СТУСА відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що СТУСА тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти – якийсь місцевий (схоже на ЗУЄВ чи ЗУБОВ) та ІЛЬКІВ Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі СТУСА.
– Ну, СТУС... Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало...
«Так, ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло,
а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах
під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся
барвистих світових зірниць…
Як тавра нам віки, як рана,
прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне
не винести, не донести…»
Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що СТУС тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом ҐАЯУСКАСОМ бачили лід на шибках. А СТУС же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав... ЛУК'ЯНЕНКО переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі «Василь СТУС: останні дні» (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. «Софія», 1994. – С. 327 – 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що ЛУК'ЯНЕНКО почасти моделює поведінку СТУСА і події довкола нього. Адже він не був поруч.
Дружині Валентині ПОПЕЛЮХ адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою і подругою Ритою ДОВГАНЬ. В аеропорту «Бориспіль» їм категорично порадили не брати домовину, бо тіла не віддадуть. З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. 7 вересня майор ДОЛМАТОВ сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу.
...24 лютого 1989 року 46-літній майор ДОЛМАТОВ ліг поруч зі СТУСОМ, усього за кілька могил. А майор ЖУРАВКОВ помер через днів 10 після СТУСА. ЖУРАВКОВ-молодший, лейтенант-оперативник, якого ми називали «спадковий принц», улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді СТУСОВА смерть настала внаслідок серцевого нападу. Десь там в одному з карцерів (Баліс каже, що в 6-му) сидів тоді Борис РОМАШОВ, родом з Ґорького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Удруге його посадили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт і військовий квиток і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув'язнення та 5 заслання. У нього був конфлікт зі СТУСОМ: замахувався в робочій камері механічною викруткою. СТУС зайняв оборонну позу – і той не посмів. Обох посадили на 5 діб. А Баліса ҐАЯУСКАСА за рік до звільнення РОМАШОВ намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок РОМАШОВА покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.
На нашій зустрічі в жовтні 2000 року Б.ҐАЯУСКАС висловив думку, що РОМАШОВА могли послати вбити СТУСА... Але в жовтні 1985 року Енн ТАРТО сказав мені, що ніби-то РОМАШОВ чув, як увечері, під час «відбою», СТУС застогнав: «Убили, холєра...». Через кілька місяців я мав нагоду спитати РОМАШОВА, чи підтверджує він, що чув стогін Василя. – «Я об этом не хочу говорить».
А могло бути й так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору, крізь стіну, виймає шворня – і нари падають униз. Під ними приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня – і нари вдарили СТУСА по голові...
Заднім числом ми згадували і порівнювали всі деталі. Згадали, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача НОВИЦЬКОГО: «Давай нож!». Це вони вже запускали версію, що СТУС повісився в робочій камері на шнурі. Кухні наказали приготувати тридобову пайку, ніби хтось іде на етап. Але її так і не взяли. Та й ніколи в Кучино на етап нічого не видавали: пайку ми одержували в Пермі. Через кримінальника Вячеслава ОСТРОГЛЯДА намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: СТУСА дуже старанно обшукували. Левко ЛУК'ЯНЕНКО добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди ніби-то виводили СТУСА на роботу, в другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено. При ексґумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови і шиї. Обличчя не було спотворене. Тільки носовий хрящ запав. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.
Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій. Загадку загибелі Василя СТУСА знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються. Одного я певен - це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.
Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії ім. В.СТУСА. Повний текст моїх спогадів про СТУСА: ОАСІЄНКО Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.ЗАХАРОВ. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2007. – С. 129-237: Василь СТУС у віддзеркаленнях. Спогади Василя ОВСІЄНКА про Василя СТУСА.– Полтава, 2007. – 192 с..
Також на сайті Харківської правозахисної групи: http://www.khpg.org; http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху)
maidan.org.ua, 30 серпня 2010 року
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
