НАСАМПЕРЕД, що це за сором'язлива назва така – «установа ВС-389/36»? Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в'язнями, а «особливо небезпечними державними злочинцями». У тюремному побуті «гражданин осужденный» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролер». Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в'язнів. Пересічно їх тут утримували до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в'язнів загинули. У тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса ТИХИЙ (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій ЛИТВИН (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій МАРЧЕНКО (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь СТУС (6.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки СТУС помер безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.
1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської Групи Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Олесь БЕРДНИК, Олекса ТИХИЙ, Богдан РЕБРИК, Данило ШУМУК. Під нову «установу» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму. У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Іван КАНДИБА, Віталій КАЛИНИЧЕНКО, Михайло ГОРИНЬ, Валерій МАРЧЕНКО, Іван СОКУЛЬСЬКИЙ, Петро РУБАН, Микола ГОРБАЛЬ, іноземні її члени естонець Март НІКЛУС та литовець Вікторас ПЯТКУС, які вступили в УГГ в найтяжчу годину – у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів Голова Групи Микола РУДЕНКО. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба - на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-ти і 30-річчя Групи. Тут каралися також українці Іван ГЕЛЬ, Василь КУРИЛО, Семен СКАЛИЧ (Покутник), Григорій ПРИХОДЬКО, Микола ЄВГРАФОВ. Отже, як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту».
Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалися годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож довкола зони різного типу - сім, у тому числі - з дощок, колючий дріт, мотаний дріт, під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча, бо приміщення стоїть на болоті: підкоп неможливий. Ми стрижені, увесь наш одяг - зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й того старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота – прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером (до 15 діб), позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 – 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув'язненням до одиночки на рік, переведенням на тюремний режим до трьох років (Володимирський централ, згодом Чистополь). За Ґенерального жандарма АЕДРОПОВА, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п'ятьма роками ув'язнення – уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув'язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.
Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «ні за що». Це були активні люди, які звільнившись могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особистості і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду Василь СТУС справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими дисидентами, справді підривав владу комуністів. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши військового протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І перемогли.
Уперше СТУС був заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 62, ч. 1 КК УРСР) 12 січня 1972 року. Тоді йому інкримінувати 14 віршів і 10 статей правозахисного характеру. Відбувши 5 років ув'язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь СТУС був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де відбувалося частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі - від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. СТУС після першого ув'язнення втримався в Києві всього 8 місяців. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: досиденти, сиденти і відсиденти – вони ж знову досиденти). Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак кияни його прізвища обачно не ставили під документами Групи. Та коли СТУС у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть уціліла поки що Оксана Яківна МЕШКО поглядала на його постать знизу вгору.
"У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили ОВСІЄНКА, ГОРБАЛЯ, ЛИТВИНА, так перегодом розправилися з ЧОРНОАОЛОМ і РОЗКМНИМ. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. ("З таборового зошита”. 1983).
Зі стандартним вироком (вже за ч. 2 ст. 62) – 10 років таборів особливого (тобто камерного) режиму, 5 років заслання та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» – Василь СТУС прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Якщо більшість написаного на суворому режимі в Мордовії СТУС якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина), то з Уралу ж відіслати в листі вірш було практично неможливо. Проскочило всього декілька. Дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш – а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто – «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати адресатові. Пропонували: «Пишіть російською – швидше дійде». А як це рідній матері чи дитині писати чужою мовою?
Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеґрама від дружини про народження онука Ярослава. Майор СНЯДОВСЬКИЙ викликав СТУСА в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило СТУСА. Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в'язня могли кілька разів на день. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту – винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор. Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (СТУС володів німецькою, англійською, з допомогою Марта Ніклуса вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер, чую зболений голос: «Лапають тебе, як курку...». Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.
Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму - говорив через кватирку з сусідньою камерою, не виконав норму виробітку, оголосив незаконну голодівку… Начальник режиму майор ФЕДОРОВ виявляв пил на вішалці. Той же ФЕДОРОВ покарав був Баліса ҐАЯСКАСА за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш, – був би ще більшим порушником режиму. СТУС мав лише одне побачення з дружиною в Кучино. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.
Особливо його почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто- на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Згодом Стус кличе чергового, майора ҐАЛЄДІНА, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.
– А хто взяв?
– Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин...
Складено рапорт, що СТУС образив національну гідність майора ҐАТІНА. Хоча він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси – «великого русского народа». СТУСА кидають до карцеру. Одночасно кинули до карцеру й естонця Марта НІКЛУСА:
– Стус, где ты?
– У якійсь душогубці! Імені ЛЕНІНА-СТАЛІНА! І ҐАТІНА-татарина!
У коридорі вмикають гучномовця. Згодом Василь, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: «За ЛЕНІНА! За СТАЛІНА! За ҐАТІНА-татарина! За Юрія АНДРОПОВА! За Ваньку ДАВИКЛОПОВА! І зовсім помаленьку - за Костю, за ЧЕРНЕНКУ. Бо як ти його в риму вбгаєш?» Одного разу я чув, як СТУС розмовляв з кагебістом ЧЕНЦОВИМ Володимиром Івановичем:
– Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину... Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити...
Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав співкамерник Юрій ЛИТВИН, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми...
У лютому 1983 року СТУСА запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаними верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій РІЛЬКЕ. Тоді я був у тяжкому стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша, за що себе досі картаю. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Той «Птах» не вилетів з-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури… І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина КОЦЮБИНСЬКА каже, що СТУСОВА творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п'яти його кучинських років залишилося всього 44 листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.
…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму "Перм-36”, який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. (Сього 2010 року, як відомо, мене туди не пустили, зняли з потяга у Брянську як особу, небажану в Російській Федерації). І зустрівся я там тоді зі своїм співкамерником литовцем Балісом ҐАЯУСКАСОМ та його дружиною Іреною ҐАЯУСКЕНЕ. Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя СТУСА «З таборового зошита». І пані Ірена сказала:
– Це ж я винесла...
Баліс додав:
– У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору НЕКРАСОВА, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Василь ОВСІЄНКО, український громадський діяч, публіцист, історик дисидентського руху, член Української Гельсінської групи, політв’язень часів СССР і КПСС; http://www.khpg.org; http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху); Maidan.org.ua, 30 серпня 2010 року
(У скороченому вигляді. Закінчення в наступному числі)