PP

     Субота, 21.09.2019, 01:29


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

ВІДКРИТТЯ БАГАТОВИМІРНОСТІ: УКРАЇНСЬКА ІРОНІЧНА ПРОЗА 90-Х РОКІВ ХХ СТОРІЧЧЯ
Сьогодні, із майже двадцятирічної віддалі, ми можемо переконано стверджувати, що саме поява й наступ іронічного письма наприкінці минулого сторіччя пришвидшили якісне переродження нашої літератури і врятували її від багатьох проблем становлення у нових умовах. Пригадати відоміших прозаїків 70-тих чи 80-тих, думаю, стане снаги лише особам із філологічним вишколом чи іншими типами добровільного занурення у товщу книжкових фоліантів. Натомість, навіть читач безпосередньо не пов'язаний із літературознавчим фахом, знає імена Юрія ПОКАЛЬЧУКА та Юрія ВИННИЧУКА, Юрія АНДРУХОВИЧА, Віталія та Дмитра КАПРАНОВИХ, а ще далі – Сергія ЖАДАНА, Світлани ПИРКАЛО та Ірени КАРПИ. І знає саме тому, що ці та інші автори, про яких мова піде далі, запропонували для читання зовсім інший тип літератури: легкий, без зайвого ідеологізму та дидактизму, як влучно мовить молодіжний сленг – "ненапряжний". З появою такого письма стало можливо просто читати.
Поява й навіть гіпертрофія іронічного вислову в українській прозі прикінцевих років минулого сторіччя, звісно ж, була реакцією на засилля пафосу радянської літератури, анемічність її образності та кволість вільної думки. Іронічна проза, про яку говоримо у цьому нарисі, не є якимось цілісним і відокремленим напрямком новітньої української літератури. Це радше сума скептичних реакцій письменства на змінену й змінну дійсність, що виявилися більш чи менш відчутно, у залежності від особистої манери письма автора. Поява іронічної прози уможливила перехід від застарілих форм радянської літератури до інтелектуальної літератури нового типу, для розвитку котрої була необхідна свобода міркування.
ГЕГЕЛЬ І ШЛЕГЕЛЬ
Автор літературного тексту, до речі, не може не ставитися іронічно до власного письма, адже він водночас є абсолютним паном усередині свого тексту і може у створеному ним художньому світі довільно керувати долями своїх персонажів, але також він знає, що його витвір є умовністю й жодного такого світу насправді не існує. Переконані реалісти просто глушать у собі усвідомлення, що вони насправді далекі від реальності того, що описують. Автор має бути натхненним творцем, скептичним до самого себе, – таке ставлення називають романтичною іронією, а намічену концепцію уперше докладно сформулював на початку ХІХ сторіччя німець Фрідріх ШЛЕГЕЛЬ.
Утім, ідея творчості, не обмеженої жодними рамками, виглядала надто вже анархічно. А що молоді романтики, до кола яких належав Фрідріх разом зі своїм братом Августом, поводилися доволі виклично й з висоти творчого натхнення весело кпили із пересічної сірості довкола, то їх погляди доволі швидко зазнали критики. Флагманом наступу проти "безвідповідальної" іронії виступив авторитетний тоді й дотепер ГЕГЕЛЬ, котрий у подібному ставленні до мистецтва нічого, крім пустого зубоскальства, не бачив. Відтак іронію тавровано як несерйозне насміхання, підозрілу двозначність. – Саме в цьому статусі сприймають іронізування дотепер, зводячи складний універсальний троп до лише однієї з його функцій. Утім, ця ударна сміхова функція для української іронічної прози 90-их таки стала провідною.
АВАНГАРД АРЛЕКІНІВ
Одразу кілька роздутих пафосом цілей мали бути вражені гостряками перших іронічних шпильок. Проте найдошкульнішим насмішником останньої декади сторіччя став, звісно, Юрій АНДРУХОВИЧ. Його романи "Рекреації", "Московіада" та "Перверзія", що з’явилися один за одним від 1992 по 1996 рік, іронічним напалмом запалили свідомості цілого покоління читачів. Він став популярним, бо не злякався зіграти роль гробокопа для старих ідеалів, і його назавжди затавровано за цю ж місію старшими та консервативнішими з-поміж читачів. АНДРУХОВИЧ залишається чільним автором всіх 90-их і вельми знаково, що своїм злетом він завдячує саме тому типу іронії, котру так нещадно критикував колись мораліст ГЕГЕЛЬ.
ПОСТМОДЕРНІ П’ЄРО
Від перших книжок Володимира ДІБРОВИ ("Тексти з назвами і без", 1990 та "Пісні Бітлз", 1991) до його підсумкової для 90-их збірки "Збіговиська" (1999) дуже добре видно, як потроху зникають й усуваються з оповіді бурлескно-гумористичні елементи, натомість даючи місце все ширшим уступам ліричної та екзистенціалістськи забарвленої іронії. Це зовсім інший полюс іронічного письма, котре цього разу зосереджує погляд на хисткому становищі людини у світі, мінливості нитки життєвого шляху, відносності переконань, істин, уявлень… ДІБРОВА, котрий для нашої літератури є зразком отого сумно-іронічного письма, на його терені все ж не сам, бо у тій же тональності іронізують Юрій ІЗДРИК та, у певному узагальненому сенсі, Тарас ПРОХАСЬКО.
ДЕФІЛЯДА МАЄ ТРИВАТИ
Гідно завершила сторіччя і, водночас, відкрила дальші перспективи для розвитку іронічної прози частково містифікована пастіш-переробка "Кобзар 2000" Віталія та Дмитра КАПРАНОВИХ. Книжка є двобічною фізично: її треба читати, перевертаючи з жіночого боку на чоловічий. Хоча первісний задум, звісно ж, містить пародійний ефект, проте це вже зовсім інший тип пародії – некритичний, а саме іронічний, позначений радше добрим гумором, ніж зубатим висміюванням. Саме такою уві¬йшла українська іронічна література в наступне ХХІ сторіччя: виросла зі штанців блазнювання й лише інколи, на спогад, продовжує бавитися карнавальними бубонцями; на місце песимістичної зневіри часів міленіуму приходить легкий світлий скепсис початку нового тисячоліття…

Ростислав СЕМКІВ
(У скороченому вигляді).
Повний текст матеріалу Ростислава Семківа (м. Київ) «Відкриття багатовимірності: українська іронічна проза 90-х років ХХ століття» читайте в журналі «Дніпро» №11/2011)
Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (12.12.2011)
Переглядів: 585 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: