Спогади націоналіста Петра Андрійовича ВОЙТЮКА (псевдо – «СОКІЛ»)
Я, Петро Андрійович ВОЙТЮК, народився 14.02.1924 року в селі Поповичі Голобського (тепер – Ковельського) району на Волині. В сім’ї було семеро дітей. В 1939 році закінчив сім класів Польської школи, де Українську мову з літературою викладали одну годину на тиждень. З десяти років брав участь у виставах разом зі старшим братом і сестрою. В селі був швець, талановитий від природи, на ймення Федір Раймиський, що добре малював декорації, був обізнаний добре зі звичаями українських людей, знав історію України. Поки ремонтував взуття, любив розповідати про минуле України, козацтво.
Тут, у Федора РАЙМИСЬКОГО, дістав я перші перлини патріотизму, які проніс через усе життя.«Невільниця», «Степовий гість», «Назар Стодоля», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Полієта жидівки Рахіль» - це неповний перелік вистав, що розвивали і допомагали формуванню мого світогляду.
Старшого брата у вісімнадцять років поляки посадили до тюрми за участь у КПЗУ. По трьох роках випустили, а через півроку знов посадили на вісім літ. Уже у війну 39-го року, при розпаді Польщі, робітники звільнили. Була велика радість, мріяли про самостійність України.
В 40-му році «совєти» почали колективізацію гарних господарів, що не йшли в колгосп. Арешти, розстріли. Це лихо було багато страшніше, ніж влада Польщі. З Ковельської тюрми спаслися від розстрілу одиниці, серед них Гаврило ОМЕЛЬКО, Іван ДЯЧУК та інші. Молодь і люди середнього віку, українці, гуртувалися. Хлопець із Звитоніжа, Степан СТЕПАНЮК розповідав про Закарпатську Україну, де було навіть своє військо – січові стрільці. А ще мали синьо-жовтий прапор та тризуб. Степан навіть схиляв, щоб податись в Закарпатську Україну, але в 41-му році «совєти» розстріляли Степана (3700 чоловік було розстріляно у дворі м. Луцька).
41-ий рік. Прийшли німці. З’явились перші захисники від народу – «похідні групи». Ці групи патріотів облаштовували українську владу, таємно від німців. Багато цих патріотів із «похідних груп» пізніше було посаджено німцями до концтаборів. В 41-му році 30-го червня, через 8 днів після початку війни була відновлена незалежність Української держави. Через десять днів після відновлення незалежності до німців було викликано Ярослава СТЕЦЬКА та Степана БАНДЕРУ з вимогою відмінити рішення про незалежність. Відмова. Арешт БАНДЕРИ і СТЕЦЬКА.
В листопаді 41-го року я був прийнятий в члени ОУН ( при посвяті могил загиблих за волю України).
З квітня 42-го року стали створюватись по селах «боївки». Це групи з 5 – 7 чоловік, які навчалися військової справи, таємно слідкували за появою збирачів провіанту для німців, не давали безкарно забирати худобу, хліб. Німці почали з’являтись у селах тільки великими групами. Але зв’язківці швидко передавали від «боївки» до «боївки» про навали. Ці дані добували через п. Марію, бувшу вчительку німецької мови, що таємно була направлена керівниками «похідних груп» до німців секретаркою зондерфюрера (керівника Голобського району). Центри «похідних груп» були в м. Луцьку і в Ковелі. Я був зв’язківцем, брав участь у «боївках». 20 червня 42-го року в селі Солотвин Голобського району відбувся перший бій в цьому районі з німцями. Бій тривав майже дві години. Було вбито чотирьох німців і двох повстанців. Це були мої товариші: ОМЕЛЬКО Іван Гаврилович, син репресованого, про якого я згадав вище (народився 16.09.1922 року, загинув 28.06.1942 року), та ЛИСЮК Варіон Тимофійович (народився 7.05.1923 року, загинув 28.06.1942 року). Коли я повернувся із сталінського концтабору, то прикріпив табличку на пам’ятнику, на якій, крім дат, написано, що загинули під Солотвином в бою за незалежність України.
Спочатку німці не втямили, хто проти них бився. Але збирачі провіанту з’являлись по селах тільки багаточисельним складом (колони машин). На це повстанці відповіли створенням Української Повстанської армії. На Покрову 42-го року була створена УПА на Волині, що могла протистояти великочисельним набігам німців-збирачів провізії.
В 41-му році «похідними групами» були направлені добровольці в допомогу поліції. Ці добровольці дуже часто ставали в пригоді повстанцям, роблячи вигляд, що працюють на німців. Але все важче ставало таїтись. На початку 43-го року ця допоміжна поліція забрала у Голобському районі всі матеріальні цінності (машини, зброю, медикаменти, одежу, продовольчі товари) і пішла в ліс, влилася в ряди УПА. Німці, що чинили опір, були знищені.
Зброя, провіант, ліки швидко кінчались, треба було все це добувати у німців (хоч багато продуктами допомагали і селяни). Щоб все добувати, практикували такі «вистави»: перевдягались у форму жандармерії із підробленими документами (їх готувала п. Марія), з’являлись у районі із вимогою забезпечити потрібне для німців. Потім ставало відомо, що нікого з Ковеля чи Луцька не посилали, але повстанці встигали зникнути. Беззмінно в таких акціях брав участь Володимир СЛЮСАР із с. Жмудче, який був у полоні німецькому після 39-го року, добре знав німецьку мову. Ще таке: виїжджали на шосе Луцьк – Ковель перевдягнені Володимир СЛЮСАР і чотири – п’ять повстанців. Затримували машину ніби для перевірки. В цей час з-за корчів вискакував рій (рій – 13 чоловік повстанців). Забирали машину, німців.
В лісі я зв’язківець із 42-го року. У зв’язкового було доручення: коли прибували поранені, то їх треба було вести, везти до містечка Колки, де були розташовані лікарні. Лікарні були із українців і жидів. Це була Колкінська республіка. Там були і німці в полоні. Коли німці хотіли відбити своїх, то тільки тоді, в бою, полонені були знищені. Колкінська республіка проіснувала один рік. В 98-му відзначали 55-ту річницю Колкінської республіки. Тільки літаками була знищена Колкінська республіка в грудні 43-го року.
В липні 43-го року курінний БРИСЬ, родом зі Львова (псевдо – «ОСТАП») зі своїм куренем оточили містечко Горохів, перерізали зв'язок з Луцьком. Бій тривав дві доби. З тюрми випустили в’язнів, забрали провіант, зброю, медикаменти і відступили в ліс.
Пам’ятаю ще бій під Ковелем, де були задіяні дев’ять сотен (одна сотня – 100 – 200 чоловік). З німецької сторони було приблизно 1800 солдатів. Першого дня німців загинуло 80 чоловік, повстанців – 15 чоловік. Другого дня німці підтягнули бронепоїзд та танкетки, але снайпер повстанців збив приціл на гарматі, і снаряди почали падати серед німців. В результаті дводенного бою загинуло 180 німців та 26 повстанців. Повстанці відступили в ліс, німці не переслідували. В 43-му році, в серпні місяці, шеф із ставки ГІТЛЕРА ЛЮТЦЕ був знищений разом зі своїм супроводом біля Ковеля.
В документах німці писали, що Українська Повстанська армія гірше комуністів у сотні раз. 20 серпня 43-го року вояками куреня РУБАЩЕНКА (псевдо) в Завидівському лісі в бою було вбито 320 німців та поліцаїв, загинуло 97 повстанців. 24 серпня курінь КВАРТИРЕНКА розбив німців у Камінь-Каширському і забрав багато провіанту, зброї, ліків…
Повернулись «визволителі». Я залишався зв’язківцем. Але тепер уже не німці, а «визволителі» воювали проти нас. Воювали нечесними методами, практикуючи масові перевдягнення у повстанський одяг та від нашого імені коїли страшні злочини. Дві мети цього. Перша – посіяти недовіру, а, може, і у кого зненависть до повстанців. Це їм частково вдавалося, якщо не в районах дії УПА (бо там білі нитки їхнього шитва було видно), то хоч в східних районах України, що відчувається і досі. Друга мета – побільше знищувати корінного населення, щоб легше було приборкувати.
Знищували не тільки на Волині. В повстанській армії стало відомо про «славні» дії генерала ВАТУТІНА, який знищив багато тисяч «чорнорубашників» при переправі через Дніпро. Їм не давали ні зброї, ні плавзасобів (багато з них і плавати не вміли). Третина цих «чорнорубашників» були майже діти. Вина їхня полягала в тому, що були «під німцем» («чорнорубашники» - не перевдягнені у військове). За ці «славні» дії генерал ВАТУТІН був засуджений заочно до страти. В 44-му році він був смертельно поранений. Пізніше відомо було, що так винищували «східняків», що жили при німцях під час окупації, в боях і під Харковом, і Кривим Рогом. За це його, генерала ВАТУТІНА, радянська влада увіковічила, називаючи його іменем вулиці (є така в Дніпродзержинську). Ганьба!
Кільце навколо повстанців звужувалося. Обдерті сільські господарства занепали, деякі села були на межі голоду, ділитись було мало чим. А ще НКВС засилало до повстанців «сексотів». 20 квітня 44-го року я був захоплений контррозвідкою «Смерш». Посадили до підвалу біля сорока чоловік в с. Домброва. Знущання страшні. З шостої ранку і до десятої вечора треба було сидіти, простягнувши ноги, не ворушачись, але не спати. Вночі – допити. Часто з допитів тягли волоком і кидали в камеру. Через півтора місяці всі захворіли на висипний тиф. Повезли вантажними машинами (хворих тифом!) в с. Бруховичі, де на нас перевіряли нові препарати. Так лікували. Після цього всі вчились ходити. Після хвороби через десять днів нас пішки погнали конвоєм до с. Вовчицьк. Ми падали, бо були ще слабі і до того ж виснажені. Нас били. По дорозі йшла польська армія. І їм, полякам, діставалось від «визволителів», але вони чомусь були налаштовані проти нас, кричали: «Давай ми їх розстріляємо!». Коли прийшли, нас помістили в підземні бункери, викопані в землі. П’ять днів - там. Потім повезли в луцьку тюрму. Допити, знущання, побої – все вночі. Все частіше тягли волоком в камери. Часто вночі виводили у двір тюрми, імітуючи розстріл.
12 жовтня 44-го року відбувся суд, де нас чекали свідки з нашого села: Олександр ЄВТУШЕНКО (із «стрибків»), Степан ЄВТУШЕНКО, Микита ЄВТУШЕНКО, Адам ЄВТУШЕНКО, Олександр СТАСЮК та ще якась жінка, невідомо звідки. Суд формальний. Коли запитали свідків: «Щоб ви хотіли їм дати?», то вони завчено в один голос сказали: «Засудіть так, щоб вони більше не повернулись!». В кінці жовтня товарними вагонами повезли на пересильну тюрму до Харкова. Коли везли в Харків (у кожнім товарнім вагоні 100 чоловік), то кілька разів учиняли перевірки: заставляли роздягатись догола, скидати весь одяг в одну купу, переганяли голих на другу частину вагона. А по боках стояли енкаведисти і кожного били великими дерев’яними молотками. Іноді рахунок не сходився і всю процедуру повторювали. Потім знову били, бо з однієї купи важко було знайти кожному свій одяг. Везли три дні. Води не давали. Вкинуть цвілого хліба та солоної вобли. В Харкові чекали на етап. 28 листопада погрузили в товарняки на Воркуту. Води не давали. Часто ми лизали промерзлі болти дверей і дивувались, що вони такі смачні, бо там було зверху трохи вологи. На кожній зупинці викидали мертвих.
1 січня 45-го року прибули у Воркуту, де з’їхались «покупці» живої сили для безкоштовної праці на шахтах. Поселили в карантинні табори. Після карантину – шахти. Холодні бараки, вода – топлений сніг. Пайок – гнила риба та баланда з турнепсу. І раз в місяць баня. Півтора літра води з 10-15 грамами мила. Оце все виливалось із крана на голову. Десь потекло, а більше – сухо. Потім – прожарка. Але і після неї воші, як і були. На нарах спали одягнені. На ранок шапка примерзала до стіни. Спочатку я був у шахті № 5. В таборі злодії, вседозволеність. Злодії допомагали енкаведистам знущатись із нас. Злодії не працювали в шахтах, їх називали «придурками». Одного разу дали по триста грамів цукру, але вночі злодії повирізували кишені з цукром. Після зміни, як тільки піднімались «на гору» з шахти мокрі, то конвой тримав в’язнів до години на лютому морозі і крижанім вітрі, а самі грілись біля червоної «буржуйки» в приміщенні. Потім, а ми насилу переставляли ноги, нас гнали до табору. На відстаючих нападали собаки (з волі конвоїрів). Потім брали ржаві бляшанки і йшли в їдальню по свою порцію. Якщо щось і було в столовій, то спочатку їли злодії. І так до 49-го року. В кінці 49-го року нас перевели в табори, де були тільки політичні. Вперше за п’ять років видали на місяць брусок мила і ми кожного дня милися після шахти. Але це не було на кожній шахті. Це було на шахті №1 Капітальній. Помились – перевірка на крижанім вітрі. Дорога аж до бараків – на крижанім вітрі та лютому морозі. Щодня мерли, мерли. Шахта загазована, гинуло багато від вибухів.
В 53-му році, коли не стало СТАЛІНА, всі в бараках кричали «УРА!», але сексоти донесли, і за це відсиджувались у карцерах. На початку серпня 53-го року ми дізнались від вільнонайманих, що страйкує Норильськ. Наш табір застрайкував теж! У Норільську 270 чоловік розстріляли. В нас, у Воркуті, розстріли були поодинокими. Після страйку в’язнів розкидали по різних таборах. Мене – в шахту № 6. Тут були такі ж умови. Але цей час у мене пов’язаний з дуже приємною згадкою: один галичанин, ім’я якого я не запам’ятав, подарував мені скрипку, бо сам уже не міг грати. Ця скрипка була промінчиком у тому страшному мороці.
В 54-му році за створення страйку на шахті № 6 мене перекинули в табір «ТЕЦ – 2». В 56-му році мене звільнили і я поїхав у Ленінград до меншого брата. Я повідомив його листом, яким номером поїзда буду їхати та що буду із скрипкою в руках, бо мене б годі було пізнати. Через два тижні поїхав на Волинь до мами. Приїхав у м. Ківерці, а звідти дизелем до зупинки Свидники, де на мене чекали мама та старший брат. Швидко промайнули два місяці, і я влаштувався в будівельну організацію, а жив без прописки у двоюрідної сестри, у вагончику. Вагон протікав, завжди були калюжі. Після трьох місяців я звернувся до КДБ м. Луцька відносно прописки, але мені наказали негайно виїхати з Волині або їхати у село і співпрацювати з КДБ. На це я відповів, що дванадцять років я бачив їхню «роботу», то ж ніяких стосунків з ними не бажаю мати. Кинув роботу, поїхав до Львова, а звідти – до Дніпродзержинська.
В липні 57-го року влаштувався в Управління термоізоляції робітником. В 59-му році поступив в Індустріальний технікум на вечірнє будівельне відділення. Закінчив у 63-му році. Ще з 58-го року працював майстром, але в записі – виконуючий обов’язки. З 59-го року – виконуючий обов’язки виконроба, аж до виходу на пенсію в 86-му році.
|
| Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (20.02.2011)
|
| Переглядів: 936
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
