 БОРОТЬБА за відбудову української держави велася багатьма поколіннями і дорого обійшлася українцям. На початку ХХ сторіччя українська еліта лише частково і на короткий відрізок часу зуміла добитися політичного самовизначення українського народу, але після кількох років тяжкої боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому планах, незалежна Україна зазнала поразки. Однак українці не переставали сподіватися, що коли-небудь стане можливим створення самостійної України.
Серед західного українського населення на початку 1940-х років утвердилася думка, що подальша боротьба за українську державність вимагає організованої сили. Одна з таких організованих структур мала назву Буковинський курінь. Це було напіввійськове формування, сформоване в основному з українців-жителів Буковини. 1940 року Північна Буковина увійшла до складу СРСР, а рік по тому перейшла під юрисдикцію Румунії. З літа 1941-го до січня 1942 року молодіжну організацію Буковинського куреня очолював Михайло КОЛОТИЛО під псевдонімом «Кобзар». Михайло народився 2-го вересня 1921 року в селі Вилавче (сьогодні Коритне Чернівецької області). У 1928 році пішов до сільської школи, а через чотири роки батьки записали Михайла до Вижницької хлоп'ячої гімназії. Через чотири роки успішно склав вступні іспити і поступив до румунського ліцею імені Арона Пумнула у Чернівцях, по завершення якого записався на Філологічний факультет, відділ української мови. Там він познайомився з Олександром ПОРЕМСЬКИМ та Мирославом КІНЗІРСЬКИМ, активістами ОУН у Чернівцях, від яких дізнався про дії організації, спрямовані на боротьбу з радянською владою та на скріплення національної свідомості серед буковинців. Так Михайло КОЛОТИЛО долучився до ОУН.
У червні 1941 року почалася війна між Німеччиною і СРСР, на Буковину прийшла румунська влада. У січні 1942 року румунськими спецслужбами було заарештовано Юрія ФУРМАНА, зв'язкового ОУН між Чернівцями і Бухарестом. Під час обшуку в нього вилучили лист Івана ГРИГОРОВИЧА до Ольги ГУЗАР, "котрий був, по суті, директивною вказівкою по оунівській діяльності і містив заклик до збройної боротьби за встановлення влади ОУН на Буковині". Цей лист дав поліції підставу вистежити і заарештувати велику групу буковинських націоналістів за звинуваченням: "підбурення проти безпеки держави". У ході слідства до цього додалися звинувачення в незаконному зберіганні зброї, переховуванні нелегальної літератури тощо. Заарештовані були переведені до Ясcької в’язниці, де постали перед військовим трибуналом у Яcсах 26 січня 1942 року. Тоді був затриманий і повітовий провідник молодіжної організації Буковинського куреня Михайло КОЛОТИЛО, який мав стати центральною фігурою на судовому процесі. Але цього не сталося: окружний провідник ОУН-УПА Артемізія ГАЛИЦЬКА, разом із лікарем СМЕРЕКОЮ допомогли Михайлу втекти. Про це розповідає двоюрідний брат «Кобзаря» Афанасій КОЛОТИЛО, який мешкає зараз в Бухаресті: "З Чернівців їх перевели в тюрму до Ясс. У Яссах, Михайло мені розповідав, що весь час думав що робити. Його мали засудили на 12 років. Тоді він згадав, що читав книжечку про те, як один польський міністр, заарештований німцями у Варшаві, прикинувся божевільним і так вдалося йому втекти з тюрми. І він теж прикинувся таким,і втеча теж удалася. Та в 1943 році Михайло Колотило знову був заарештований, але був звільнений після того, як 8 лютого 1944 року румунський уряд видав декрет про звільнення з тюрем українських політв’язнів-націоналістів.
У цей час його майбутня дружина Наталка КОВАЛЬ працювала вчителькою у місцевості Кечулаць. Там вона мала велику поміщицьку хату. Туди й перебрався Михайло, взявши до себе й двоюрідного брата Афанасія. Згодом представники радянських органів безпеки разом з політичною поліцією нової комуністичної влади "Секурітатя" почали масові арешти активістів українських організацій, що мешкали на території Румунії. Більшість із них було депортовано до Сибіру. Та Михайлові КОЛОТИЛО цього разу вдалося уникнути арешту.
Тікаючи від радянських і румунських комуністичних органів безпеки, Михайлу та Афанасію довелося багато часу переїжджати з однієї місцевості в іншу. Афанасій КОЛОТИЛО розповів, як українці в Румунії трималися разом і допомагали один одному. "Я згадав, що в містечку Римніку Вилча жив один багатій родом з нашого села - Василь ГАВРИЛЮК. Я кажу Михайлу: «Підемо ми до того ГАВРИЛЮКА, може він знайде нам щось, він багатий, можливо допоможе.» Поїхали ми до нього, він нас дуже гарно прийняв, пригостив, запросив переночувати. На другий день він відправив нас до міста Думбревень, в Ардялі. У Думбревенях він мав знайомого, який теж сидів у тюрмі. І так Гаврило повернувся назад у село, а ми з Михайлом сіли на поїзд і поїхали туди. Переночували в одному селі, а На другий день ми сіли на автобус та поїхали в Думбревень. Там жили ЛЮТИК і ГНАТИШИН з нашого села, які прийняли нас, дали їсти, пити, вони мали гроші. Михайло певний час жив у них, а потім переїхав у Сігішоару, там знайшов роботу і мешкав у пані ГАРАС. Потім я повіз туди Наталку, яка народила йому двох дівчат - Настю і Катю. Вона не могла працювати, мала доглядати за дітьми, а треба було якось жити. Михайло згадав, що його покійна мама дуже хотіла, щоб він був священиком. А коли він був студентом у Бухаресті ходив до церкви поблизу Теологічного факультету і познайомився з тамтешніми викладачами. Пішов він до одного священика, який був дуже впливом на факультеті та попросив допомогти записатися на Теологічний факультет заочно. За два роки Михайло освоїв чотирирічний університетський курс, оскільки був дуже добрим студентом. Коли висвятили на священики, він попросив, щоб йому дали якесь село у горах, щоб ніхто не чув і не знав про нього. " Так і сталося. Його направили священиком у гірське село Перішань, куди можна було добратися лише верхи на конях. Проте недовго йому дали спокійно жити. Розповідає Афанасій КОЛОТИЛО: "Але вони й там його не лишили в спокою. Коли проводилися перші арешти, було затримано багато людей, і ШЕМЧУКА і Наталку, і багатьох інших. Так ось Секурітатя змусила ШЕМЧУКА бути донощиком. Одного дня прийшов ШЕМЧУК до Перішань і каже Михайлу: «Мене послала Секурітатя, скажи, що мені казати.» А Михайло відповів: «Що я тобі буду казати, ти бачиш, хата моя як у бідного чоловіка, двоє дітей, село бідненьке, що ще тут можна говорити.» А той повернувся і так і зробив."
Зрозумівши, що Секурітатя не залишить його у спокої, священик з дружиною, трьома доньками і двома хлопчиками перебираються в місцевість Гепрія повіту Алба, а звідти 1969 року переходять в село Албешть, неподалік міста Сігішоара. Після недовгого перебування у цьому населеному пункті переїжджають в Сібіу, де у 1974 році Михайло КОЛОТИЛО був призначений радником тутешньої Єпархії. Останні роки життя він провів у місті Плоєшти, де відреставрував церкву Святих Костянтина та Олени, що сильно постраждала від землетрусу. На знак визнання його зусиль Патріарх Румунської православної церкви ФЕОКТИСТ дозволив поховати дружину Наталію, яка померла 25 жовтня 1995 року, у церковному дворі, біля вівтаря. Поруч був похований і Михайло КОЛОТИЛО, який помер 25 лютого 2000 року на 79-му році життя. Він дожив до сповнення своєї мрії – створення самостійної держави України.
Василь КАПТАРУ,
ВСЕСВІТНЯ СЛУЖБА РАДІО РУМУНІЯ.
http://www.rri.ro/art.shtml?lang=12&sec=444&art=125932
(У скороченому вигляді)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
