Вже на початку жовтня 1941-го місцева радянська влада готувала спішну евакуацію установ та організацій. 8 жовтня було взято Маріуполь, за кілька днів німецькі війська захопили Володарське, Новоазовськ, Волноваху. В Сталіно (Донецьк) почалася паніка, бо стало зрозумілим, що обласний центр німці захоплять. Офіційно залишені партизанські загони та групи масово покотилися на схід, залишаючи міста і села. Таких груп була більшість, лишилися на місті лише маріупольці, бо їх район було взято зненацька, а міськком партії проводив своє чергове засідання, коли до його порогу під’їхав перший німецький танк.
У Слов'янську на початку 20-х чисел жовтня вже не було радянської влади, але й вермахт не поспішав зайняти його, заклопотаний зайняттям Краматорська й місцевостей південніше (Добропілля, Красноармійськ). НКВД спішно розстріляло останніх в’язнів і зникло за Дінцем. Правда, відступаючи, було підпалено «Заготзерно» (замість того, щоб роздати його людям), у повітря злетіли більшість заводів, було знищено склади. Політика СТАЛІНА виконувалась чітко: хто залишився на окупованій території, повинен або померти з голоду, або покинути все надбане - і в тил з радянським військом.
В нашому місті живуть нащадки заступника бургомістра ОЛЕНКЕВИЧА (до війни він очолював «Славторг»). У 1945 році цього старого діда (1882 року народження) засудили на 25 років. Його згадували постійно в усіх публікаціях, присвячених радянським партизанам, показуючи як зразок зрадництва. А правда співпраці полягала в наступному: одна з дочок була одружена з етнічним німцем ЮНКІНГОМ, якого вислали у вересні 1941 року до Казахстану. Його дружина сказала своєму чоловікові буквально наступне: «Куди ти їдеш, в евакуацію? Одного вже з сім’ї заслали, а ти забув, скільки таких, як ти, постріляли?» - Й вони лишилися. В. ОЛЕНКЕВИЧ не пішов працювати в управу, аж поки бургомістр ВИНОГРАДОВ не поставив дилему: або арешт, або допомога в налагоджуванні цивільного життя в місті, яке замерзло й голодувало. Радянська влада сама наштампувала ворогів режиму за попередні 20 років свого панування. Відчути щиру подяку свого народу за ті мільйонні жертви безвинних людей і моря крові та сліз вона змогла в повній мірі тоді, коли німців принаймні половина населення України 1941 року зустріла як визволителів. Парадоксально: завжди ця країна чинила впертий опір будь-кому, хто пробував її завоювати, а тут цілі міста зустріли окупантів з хлібом та сіллю. Опору приходу загарбникам (окрім частини залишеного комуністичного активу) не було аж до перших розстрілів заручників та вивозу до Німеччини. На початку окупації німців підтримала не лише західна Україна, Прибалтика й західна Білорусь. Німцям не чинив опір центр і схід України.
В декількох містах Донеччини почались розкопки могил розстріляних. Особливого розголосу звірства НКВД набули в обласному центрі - Сталіно. На Рудчинково (Кіровський район сьогодні) виявили масові поховання вбитих в'язнів. Але особливо що вразило мешканців, - це розстріли радянських госпіталів, неевакуйованих при відступі, часто - разом з персоналом, знищення 15-17-річних учнів ФЗУ, які в хаосі й паніці заплутались без провідників і були розстріляні під Макіївкою. Вже ніхто не дивувався замурованим трупам в тюрмі на 1-й лінії (вулиця АРТЕМА), розкопаним на подвір’ї в'язниці. Але навіщо було стріляти дітей і добивати своїх поранених?
Все це можна назвати вигадками німців, коли б 1989 року студенти Донецького університету не проводили розкопок на місці розстрілів. Майже 2 метри товщини складала маса людських тіл, при чому їх верхній шар муміфікувався й не згнив. Там і знайшли мої друзі по істфаку червоноармійців з шинами на руках чи ногах, медсестру з красивою світлою косою, учнів-фезеушників, причому одяг на трупах не зітлів, і по ньому дуже легко було ідентифікувати страчених. Знайшовся і живий свідок. 1991 року він жив у Слов’янську, а його спогади були надруковані в газеті «Город». Також у розстрільній ямі лежало медичне обладнання. Ось такою була радянська влада на початку війни, так вона любила й захищала людей від наступаючих німців.
Люди часто не давали підривним командам знищувати шахти, розуміючи, що це їх останнє місце роботи в умовах військового часу й тоді по цих стихійних бунтах застрочили кулемети. Так було і в Донецьку, і в Серго. Й у звітах каральних органів знову випливло забуте слово з часів опору колективізації: «волинка». Весь жах терору відступаючої влади відчув Слов'янськ. Спершу відкрили підвал НКВД на місці, де зараз крамниця «Нива». Там знайшли штабелі трупів, закладених дровами. Потім знайшли каналізаційний колектор, забитий тілами в’язнів. Їх виклали на впізнання рядком по вулиці Юних Комунарів від магазину «Освіта» й до перехрестя її з вулицею Рози Люксембург - в акурат на тому місці, де зараз каштанова алея. Так місто зустріло 7 листопада 1941 року - День жовтневого перевороту. Замисліться: там, де ви ходите кожного дня, 65 років тому стояв сморід, стогін та плач. Звичайно, згідно логіки „червоних”, громадяни повинні були зразу після цього хапати до рук зброю і кидатися на німців, а ще краще - приписати ці розстріли гестапо, й замість заупокійної молитви над закатованими понести вінки до пам'ятника ЛЕНІНУ та організувати мітинг на підтримку справедливої політики комуністичної партії з повним і одноголосним підтриманням червоного терору. Але сталося якраз навпаки.
Першим арештам підлягали євреї, комсомольці, комуністи та працівники НКВД. Євреїв у Слов'янську на момент його окупації було досить багато, бо дехто з них не вірив, що буде заарештований або розстріляний, а решта просто не встигла евакуюватись. Вони потрапили одразу ж до тенет гестапо. Як правило, їх змушували витягати трупи розстріляних чекістами в’язнів, мести вулиці, прибирати бруд. Кінець-кінцем усіх було розстріляно на кагатах, в рову поблизу рибгоспу та на крейдяних схилах гори Карачун.
З комуністами та комсомольцями історія була складніша. На окупованій території залишились підпільний міськком партії і комсомольська організація у кількості 25 осіб. Все «підпілля» успішно провалилося у перші ж кілька тижнів окупації. В довідці про його діяльність, що складена через 30 років після закінчення війни, лишень констатується, що причина провалу невідома. Це не відповідає дійсності. Бо ще у 1944 році колишній перший секретар підпільного міськкому Г.ЛОПКОВ вказував цю причину: в сейфі, що знаходився в будинку міськради, залишилися незнищеними старі паспорти підпільників з бланками виписаних нових документів на фіктивні ім'я та прізвище. Такий подарунок німці не могли не оцінити. Всі, хто не зміг покинути місто, потрапили до гестапо, комсомольське ж підпілля взагалі себе не проявило. Його доля залишається невідомою до сьогодні.
Лишався ще загін КАРНАУХОВА, який провів один бій, і його головна частина відійшла на Банне, Новоселівку, Дробишеве та ін. Але цю історію вже достатньо описували за 60 років після війни, тому залишимо цього героїчного партизана поки що в спокої. Прийде час розповісти і про його подвиги.
Олександр ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ
(Далі буде)