 Я передплачував журнал “Донбас” (він двомовний), і от у числі першому 1983 року зיявляється там стаття якогось Вадима ЗУЄВА “Гримасы лицемерия”. Ішлося там про “сіоністів” вроді майбутнього лавріята Нобелівської премії Йосифа БРОДСЬКОГО та Льва КОПЕЛЄВА (його, до речі поновлено в радянськім громадянстві 15 серпня 1990 року одним указом з Миколою РУДЕНКОМ). І доплетено туди інших “антирадянщиків” на ниві “сіонізму” та “українського буржуазного націоналізму”. Той “сіоніст” КОПЕЛЄВ, між іншим, свого часу сьорбав лаґерну баланду разом з ТИХИМ, тому й виступив на його захист у 1977 році.
ЗУЄВА неможливо переказати, його треба цитувати: “Объектом своих клеветнических нападок он (КОПЕЛЄВ. – В.О.) избрал донецкого профессора, члена Союза писателей Илью Исааковича СТЕБУНА, гневно выступившего в качестве свидетеля на суде украинского националиста ТИХОГО. В письме к донецкому ученому содержались демагогические рассуждения, раскрывающие антинародную сущность его автора. Попытка СТЕБУНА дать отпор в открытой печати на каком-то этапе не нашла поддержки. И опять луч общественного негодования не выхватил из общей массы потенциального изменника. Можно представить себе, сколько вреда нанесено необоснованно терпимым отношением к замаскированным противникам. И только когда логическое развитие антинародной закваски и КОПЕЛЕВА, и ТИХОГО привели их – через выезд в Израиль – на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали".
Яка лексика, який стиль! “Антинародный”, “общественное негодование”, “изменник”, “необоснованно терпимое отношение”, “замаскированные противники”, “антинародная закваска”, “предательство” і, як логічний висновок: “какие лютые враги нас окружали”. Кругом вороги! Отож, завдавай по них превентивних ударів. Отак і набили, одні кажуть, 40, а інші – всі 100 мільйонів “ворогів народу” (див. статтю Стефана КУРТУА в “Черной книге коммунизма. Преступления. Террор. Репресиии”. Перевод с французского. М.: Три века истории. – 1999). Щоб ощасливити вцілілих… Тільки, читачу, це, нагадую, написано не в 1937, а в 1983 році, журнал “Донбас”, ч. 1, сторінка 88. Саме тоді андроповське керівнитво запекло доводило світові, що в нього нема політвיязнів – виморюючи нас.
Я дав прочитати Олексі той журнал, радячи озватися, мовляв, осьдечки я, “на задвірках” Східної, а не Західної Європи, і не в Ізраїлі. Але він махнув на те рукою: “Як тільки візьмуся писати – зараз усе одно наглядачі відберуть. А якщо й напишу – то далі кагебіста воно не піде”. Справді, в нього забирали кожен папірчик, коли інші вיязні могли щось і вберегти. Можна сидіти в одній камері, а режим різний. Безперешкодно з табору виходили тільки закриті конверти, адресовані прокурорам. А поверталися, здебільшого, з розпорядженням тих захисників прав: “Наказать”.Коли Олекси не стало, я сам написав листа редакторові “Донбасу” – через прокурора Донецької області. Аби серце відвести.
Навесні 1983 року випустили ТИХОГО на безкамерний режим. Там він мусив працювати кочегаром. Привезти тачку вугілля чи вивезти шлак не годен був. Хто-небудь, найчастіше Євген ПОЛІЩУК, допомагав йому. Востаннє я бачив Олексу ТИХОГО 7 березня 1984 року. Вивели мене зі співкамерником Балісом ҐАЯУСКАСОМ відкидати сніг біля прогулянкових двориків, а двері не зачинили. Бачимо: ведуть коридором Олексу. В довгому смугастому бушлаті, тримає він чорну свою торбинку в руці. Це – на етап. Казали потім, що повезли його на станцію Всехсвятська до лікарні, потім до Пермі. Там розрізали, подивилися, що смертельні метастази знищили шлунок, зашили й залишили вмирати.
Цей, за висловом Євгена СВЕРСТЮКА, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю. Згодом, уже на волі, розповідали, що Олексі в Пермі 19 квітня 1984 року надали коротке, на 40 хвилин, побачення з першою дружиною, москвичкою Ольгою Олексіївною ТИХОЮ, та Володимиром, сином від другого шлюбу (він жив у Києві). ТИХИЙ був страшенно худий: при зрості 178 см він уже в 1981 році важив 40 кг. Шлунок уже нічого не приймав. Його ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був спокійний і просвітлений духом. Казав, що прощає всім, навіть своїм гонителям. “Памיятайте Нагірну проповідь”, – сказав на прощання.
Десь наприкінці травня Левко ЛУК'ЯНЕНКО дістав листа від дружини, Надії Никонівни, з Чернігова. Довго сидів над ним, потім устав блідий і почав ходити по камері. Пише мені на папері: "2 травня помер Олекса ТИХИЙ". Порвав папірця і вкинув у раковину. Я зрозумів, що про це написано в листі тайнописом, і теж промовчав. Потім Левко сів біля труби опалення і став вибивати це повідомлення азбукою Морзе Василеві СТУСУ. (Ми тоді якраз усі вивчали ту азбуку – така мода пішла). СТУС зрозумів, але не повірив собі: постукав тричі в стіну, викликав Левка і гукає через кватирку: "Я так зрозумів, що Олекса помер?" І так "спалив" Левка: його за розмову посадили до карцеру.
Згодом ми дізналися, що помер Олекса не 2, а 5 чи 6 травня: його покинули бездоглядним і виявили мертвим 6-го. Але тим часом ЛУК'ЯНЕНКО вирахував сорокову добу від 2 травня і запропонував ушанувати пам'ять Олекси ТИХОГО голодуванням, а 39, 40 і 41 добу ще й мовчанням. Говорили ми лише найнеобхідніші речі пошепки, щоб наглядачі не чули й не бачили. Адміністрація швидко здогадалися, в чому справа, вирахувала ініціатора і знову кинула його до карцеру. Того року так само ми вшановували Юрія ЛИТВИНА та Валерія МАРЧЕНКА, наступного року – Василя СТУСА...
Поховали Олексу ТИХОГО на кладовищі “Северное” в Пермі в присутності сина Володимира. Син хотів забрати батька на батьківщину, але йому сказали: “Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи”. Про перепоховання ТИХОГО, ЛИТВИНА і СТУСА 19 листопада 1989 року можна прочитати у моїй статті “Повернення”, у книжці “Нецензурний СТУС”, яку впорядкував Богдан ПІДГІРНИЙ (Тернопіль, 2002), можна побачити у фільмі Станіслава ЧЕРНИШЕВСЬКОГО про В.СТУСА “Просвітлої дороги свічка чорна” ("Галфільм", 1992).
Василь ОВСІЄНКО,
філолог, громадський діяч, політв'язень (1973-1988 рр.), історик дисидентського руху, 3 лютого 2012 року, інтернетвиддання «Українська прада», сайт «Історична правда».
(У скороченому вигляді).
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
