PP

     Субота, 21.09.2019, 01:17


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

Олекса ТИХИЙ. Справжній донецький українець
Здається, в'язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців, урвалася. Дай, Боже, назавше. Але не всі знають – а хто й не хоче знати, – чиїми і якими надзусиллями розривався той колючий дріт. І що не були ті люди "залізні, із пластику, шкла і бетону”, як писав Василь СТУС, а зліплені вони були з такого самого тіста, що й кожен з нас. Що їм так само боліло і мерзло тіло, як болить і мерзне кожному, їм так само хотілося поживи, тепла і ласки, як кожному з нас. І не гартував Господь тих людей в огненній печі – вийшли вони з тієї ж життєвої дійсности, що й усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тим ніби пояснити власну неучасть у не таких християнського морального вчення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилася і призвичаїлася до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом. Таким подвижником українського духу був Олекса ТИХИЙ. Він загинув у Пермській тюрмі 5 травня 1984 року на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливого режиму ВС-389/36, що в селищі Кучино Чусовського району Пермської области, на Уралідавніх подіях. Одним вони вирізнялися з-поміж "простих совєтських людей": поводилися нормально, згідно з приписами, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців.
УКРАЇНА пам'ятає перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників Всиля СТУСА, Юрія ЛИТВИНА та Олекси ТИХОГО. Той небачений від часів перепоховання Тараса ШЕВЧЕНКА велелюдний похорон став одним із найзначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежності. Здивовані перехожі питали: кого ховають? Ховали "особливо небезпечних державних злочинців", "рецидивістів". Ушановуючи донеччанина Олексу ТИХОГО, згадаймо його краян – інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу РУДЕНКА, Надію та Івана СВІТЛИЧНИХ, Василя СТУСА, Івана ДЗЮБУ, Петра ГРИГОРЕНКА. До честі донеччан – вони виявлялися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз – усім ідеологічним апаратом Імперії Зла.
Ось уривки зі статті Олекси ТИХОГО «Думки про рідний Донецький край», написаної наприкінці 1972 року. (Опублікована моїми та Анатолія ЛАЗОРЕНКА стараннями в журналі «Донбасс», ч. 1, 1991 р.). О. ТИХИЙ надіслав був її тодішньому Голові Президії Верховної Ради Української РСР І.С. ГРУШЕЦЬКОМУ.
"Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився у радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. ЛОМОНОСОВА. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду. Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя. Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні думаю:
1. Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Як громадянин СРСР, і як "советский человек" і передусім як українець, я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...) Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови (...) А що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, – то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.
2. Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.
3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх – донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови. І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом. (...)
Я – інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема, його частка – донбасівці – вносив свою лепту в скарбницю світової культури". (С. 141 – 142).
Це, нагадую, написане в 1972 році, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання вирішеним в СССР повністю й остаточно – і водночас андроповська банда чинила черговий погром української інтелігенції. Олекса ТИХИЙ встиг зафіксувати на папері лише дрібку з того, що передумав. Окрім названої, збереглися статті "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області" (2 січня 1972 р.), "Вільний час трудящих" (15 квітня 1974 р.). (Опубліковані в брошурі Олексій ТТИХИЙ. Роздуми. Збірник статей, документів, спогадів. Упорядкував О. ЗІНКЕВИЧ. Українське видавництво "Смолоскип” ім. В. СИМОНЕНКА, Балтимор – Торонто, 1982. – 80 с.), "Сільські проблеми" (1974).
Укладав він "Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)”. У мене на руках є 64 сторінки машинопису, з літерою "М” включно. О. ТИХИЙ подає слово-покруч, у другій колонці – правильне слово, у третій – джерело, з якого воно прийшло. (2009 р. вийшла стараннями Товариства ім. О.ТИХОГО). А найбільша праця Олекси ТИХОГО – збірка висловлювань видатних людей про значення мови "Мова народу. Народ" на 303 сторінки щільного машинопису. (Вийшла стараннями його сина Володимира ТИХОГО: Олекса ТИХИЙ. Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу / Упорядник Олекса ТИХИЙ, післяслово Осипа ЗІНКЕВИЧА. – К.: Смолоскип, 2007). Він цитує близько 450 авторів.
Ця праця була задумана як посібник для вчителів. 1976 року автор відвіз один її примірник в Інститут філософії та вручив професорові Володимиру Юхимовичу ЄВДОКИМЕНКУ – відомому "борцеві з українським буржуазним націоналізмом". (Див. книгу: В.Ю. ЄВДОКИМЕНКО. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Видання 2-е, виправлене і доповнене. К.: Наукова думка, 1968). Другий – не менш відомому "борцеві" на ниві стукацтва професорові Донецького університету Іллі Ісаковичу СТЕБУНУ.
Результатом був негайний донос останнього в КГБ та обвинувальні свідчення його та викладачки Л.О.БАХАЄВОЇ на суді 1977 року, що "ТИХИЙ на кафедрі в їх присутності висловлював … злісні наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад”. А от відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР рекомендував книжку видавництву "Радянська школа”. Щоправда, сталося це за півтора місяця до арешту автора, то її звідти передали в КГБ. Ця книжка ой якою доречною була б нинішньому вчителеві, бо мовна ситуація принаймні на Донеччині не покращилася. А ще Олекса ТИХИЙ перекладав з польської "Українські ночі, або Родовід генія” Єжи ЄНДЖЕЄВИЧА. Ця книжка про Т.ШЕВЧЕНКА в нас вийшла аж за незалежності в іншому перекладі. Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса ТИХИЙ за умов колоніального режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу. Не став він і державним діячем, бо "в нашім краю, Богу милім", ворог старанно пильнував, щоб із-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ "на ясні зорі, на тихі води".
Мій читач уже міг зауважити, що ні про кого з колишніх політвיязнів я не писав з таким пафосом (не отим "фальшивим патосом”!), як про Олексу ТИХОГО. Але про нього неможливо говорити іншими словами. Я філолог, за Слово був тричі покараний, то знаю ціну Слова. То ж свідчу: це була людина, близька до того ідеалу, де починається святість. Згадуючи про Олексу ТИХОГО, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману "Овід” Етель Ліліан ВОЙНИЧ. Або Мартін ІДЕН з однойменного роману Джека ЛОНДОНА. Але Олекса ТИХИЙ був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури, він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову.
Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить. Поміж політв’язнями не говорилося високих слів, але цінувалася честь: кожен сам собі знав, що він тут не сам за себе. Що він – на передовій, що стоїть перед лицем ворога з єдиною своєю зброєю: гідністю. А з гідності кожного українця складається честь українського народу. Тому треба шануватися.
Олексій Іванович ТИХИЙ прийшов у світ Божий 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Батько Іван, робітник, помер по війні. Мати Марія, селянка, померла вже під час його останнього ув'язнення. Брат Микола, на два роки старший, загинув на війні. Мав Олекса сестер Зіну та Олександру.
Ще в 1948 році Олекса був ненадовго ув'язнений за критику виборів з єдиним кандидатом у депутати. Навчався в транспортному та сільськогосподарському інститутах, працював у Златоусті. Закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився з Ольгою, 1949 року народився син Микола. Але Олекса не міг залишатися в Москві, повернувся в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської областей, викладав історію, українську мову й літературу, фізику й математику. Це був універсальний учитель, який міг і хотів створити свою школу. Він було запропонував райвно, що бере клас і веде в ньому всі дисципліни і виховання. Звичайно, цього йому не дозволили. А згодом усунули від викладання гуманітарних дисциплін.
Ще в молодості він склав для себе оце життєве кредо:
"Для чого я живу?
1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місцем проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.
4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.
6. Прагну, щоб моє "я” було гідне наймення "людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.
7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні, в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства, вона не перебувала.
8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.
11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.
12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства” (журнал "Новое время”, № 51, 1990 р., зворотній переклад мій. – В.О.).

Василь ОВСІЄНКО,
філолог, громадський діяч, політв'язень (1973-1988 рр.), історик дисидентського руху, 3 лютого 2012 року, інтернетвиддання «Українська прада», сайт «Історична правда».
(У скороченому вигляді. Закінчення – в наступних числах)
Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (15.02.2012)
Переглядів: 867 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: