 Цьогоріч Україна, а разом з нею і весь світ вшановуватимуть три ювілейні дати, пов’язані з ім’ям видатного українського режисера, актора, теоретика театру, драматурга, перекладача Леся Курбаса. 25 лютого виповнилося 125 років, як у родині Степана та Ванди Курбасів-Яновичів народився первісток – Олександр-Зенон. Наприкінці цього ж 2012 року, 3 листопада, виповниться 75 років, як у карельських лісах біля урочища Сандормох Леся Курбаса і ще тисячі інших ув’язнених розстріляли енкаведисти, відзначаючи 20-річчя Жовтневої революції. Цього року ювілей відзначає і Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка, колись – дітище Леся Курбаса, славнозвісний «Березіль» (у 2000-х цю назву повернули його малій сцені).
Лесем Курбасом ми можемо пишатися не менше, а може, навіть і більше, аніж поляки – Єжи Ґротовським чи Юліушем Остервою, британці – Гордоном Крегом чи Пітером Бруком, росіяни – Костянтином Станіславським чи Всеволодом Мейєрхольдом, французи – Антоненом Арто, а німці – Максом Рейнхардтом чи Бертольтом Брехтом. Усі ці імена об’єднує передовсім те, що вони всі – видатні режисери-реформатори театру ХХ століття, кожен по-новому шукав суть театрального мистецтва, його основу й завдання професії режисера, пропонував свою методику виховання й закони існування актора на сцені, організацію сценічного простору і музичної структури вистави тощо. Кожна з цих постатей на сьогодні овіяна міфічно-містичним ореолом пошани, викликає неймовірне зацікавлення в неофітів театральної справи, перебуває під постійним прицілом прискіпливих науковців…
Із Лесем Курбасом усе не так просто і пафосно. Довгі роки це ім’я перебувало під забороною. Можливість як перейняти його методу, так і дізнатися про творчість від його сучасників, учнів, однодумців, була фактично втрачена – небагато було сміливців, які берегли пам’ять про цього видатного українського режисера. А зважаючи на те, що театральне мистецтво, на відміну від живопису, музики чи кіно, зафіксувати неможливо, збитки, завдані українському, та й взагалі світовому театральному мистецтву, зростають у стократ, примножуються на збитки від цькування і знищення й усіх інших талановитих митців, які мали необережність жити і творити в Радянському Союзі.
В роду Леся Курбаса всі чоловіки з діда-прадіда були священиками. Цю традицію порушив лише батько Леся, пішовши «в артисти». Він із дружиною Вандою Адольфівною багато років грав в єдиному на Західній Україні українському мандрівному театрі «Руська бесіда» – ця справа вимагала цілковитого самозречення, однак не приносила відповідної фінансової компенсації. Зважаючи на свій прикрий досвід, батьки Курбаса вимагали, аби син, який хотів продовжити їхнє мистецьке покликання, спершу отримав вищу освіту – гімназійну та університетську.
Завдяки цьому, навчаючись на філософському факультеті у Віденському університеті, Лесь Курбас мав змогу збагатитися знаннями про найсучасніший, найкращий європейський театр. Зрештою, як свою професійну освіту пізніше Курбас вказував Віденську драматичну школу, яку відвідував як вільний слухач.
Сучасники Леся Курбаса зауважували, що його знання сягали найрізноманітніших галузей науки, філософії, мистецтва, вони були «ґрунтовні, пережиті, своєрідно опосередковані» (Валентина Чистякова). Митець знав вісім європейських мов, перекладав п’єси з німецької, норвезької, польської…
Утім, і Львівський університет йому також не пощастило закінчити, цього разу через участь у демонстрації студентів-українців, які вимагали від влади відкриття свого національного університету. Більше не було жодної завади його бажанню займатися театром.
У 1912 році його ім’я виринає у зв’язку з Гуцульським театром Гната Хоткевича – українського письменника з Харкова, вимушеного виїхати з Російської імперії за участь у страйках 1905–1906 років. Аматорам-початківцям годі було просто зі сцени демонструвати публіці свої традиції, обряди, вірування, пісні, музику і вбрання. Гуцульський театр із п’ятьма п’єсами, написаними Гнатом Хоткевичем за народними піснями, переказами і віруваннями, гастролював Галичиною, Буковиною, побував у Кракові. Тоді такому театрові не було аналогів у Європі. Та й зараз використання не зіпсутої професійним театром автентики користується попитом у багатьох авангардних режисерів. Наприклад, американський режисер українського походження Вірляна Ткач до участі в деяких своїх виставах запрошує справжніх трембітарів з Криворівні (селище в Карпатах).
До моменту, коли Лесь Курбас створить свій перший театр, мине ще довгих п’ять років професійного й людського становлення. Були два насичених роки в «Руській бесіді», гра у фарсах і оперетках, успіх в «Украденому щасті» І. Франка (Михайло Гурман), «Сонці Руїни» В. Пачовського (гетьман Дорошенко). Здобуваючи досвід у конвеєрному процесі мандрівного театру, красень із гарною поставою, високим чолом, бровами-крилами, виразними очима, який щонайкраще відповідав амплуа героя-коханця, Лесь Курбас почав додавати своїм героям нові нотки – витонченість поета-романтика, натхненність артиста-інтелігента.
Потім – організований у прифронтовій полосі (у 1915 територією України на повну силу гуляла Перша світова) театр «Тернопільські театральні вечори». Через війну плани групи молодих акторів-однодумців (серед них був і Гнат Юра, засновник тепер Національного театру ім. І. Франка) створити новий театр, у якому ставили б виключно сучасні єропейські та українські п’єси, провалилися. У «Тернопільських театральних вечорах» об’єдналися професіонали та аматори, довелося «виїжджати» на давно знаному, добре вивченому традиційному репертуарі.
Так, несподівано для самого себе, через військові обставини Лесь Курбас опинився на території Російської імперії. До свого стаціонарного театру в Києві Леся Курбаса і ще низку акторів-галичан запросив корифей українського театру Микола Садовський, одразу на головні ролі – знову Гурман в «Украденому щасті», Гнат у «Безталанній» І. Карпенка-Карого. Зіграв Хлєстакова у «Ревізорі» М. Гоголя, український переклад якого зробив сам Микола Карпович, та Збігнєва в «Мазепі» Ю. Словацького.
Це був переламний момент у мистецькому житті Леся Курбаса. Тут він ще ніби був у руслі традиційного українського музично-драматичного театру. Все, що Курбас робив пізніше, однозначно йшло в конфронтацію до всього, що робилося в українському театрі до нього, зокрема й корифеями.
Зрештою, на той момент, як Лесь Курбас потрапив до театру Миколи Садовського, а ще більше, коли пішов на вільні хліби, в українському театрі вже нуртували процеси, які уможливили появу Леся Курбаса як режисера-реформатора, організатора власного театру, актора нової формації. <…>
<…> Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса у квітні планує провести конференцію, вшановуючи 125-літній ювілей. Участь у ній збираються взяти курбасознавці з усього світу – канадійка Ірена Макарик, американки Вірляна Ткач і Мейхіл Фаулер, французька вчена Беатріс Пікон-Вален (перед тим як зайнятися вивченням доробку Леся Курбаса, вона досліджувала творчість Вс. Мейєрхольда) та інших. Та все ж, здається, по-справжньому Леся Курбаса знають тільки одиниці, і мало в кого є бажання насправді заглибитися в його творчість, а ще більше – популяризувати його ім’я. А поки цього не буде зроблено, Лесь Курбас так і лишатиметься напівзабутим ім’ям у скарбниці української культури.
Надія СОКОЛЕНКО, м. Київ.
(Повний текст матеріалу Надії Соколенко «Лесь Курбас. Знаний і забутий» читайте в журналі «Дніпро» №2/2012)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
