Зазвичай тяжку катастрофу, яка спіткала СРСР у часи Другої світової війни, пов’язують із 22 червня 1941 року — днем початку німецько-радянської війни. Насправді цих катастроф було дві, і 22 червня — це прямий наслідок першої з них, яка була майже непомітна за громом переможних фанфар сталінсько-ждановської ідеологічної машини.
ПЕРЕВЕРНУТИЙ СВІТ
Сталося так, що у вересні 1939 року, після ратифікації Пакту МОЛОТОВА—РІББЕНТРОПА, після припинення антифашистської пропаганди і початку ідеологічної кампанії проти західних демократій, після вступу Червоної армії на території Польської держави та після масових дружніх контактів між німецькими і радянськими вояками (а подекуди і їхніх спільних бойових дій проти Війська Польського) — одним словом, після всього цього суспільство пережило тяжкий шок.
Світ справді перевернувся: центральні московські газети друкують без купюр промови ГІТЛЕРА, ГЕББЕЛЬСА, ГЕРИНГА, виклади цих виступів дає московське радіо. А на додачу — ще й інформацію про життя робітництва націонал-соціалістичної Німеччини, де трудяща людина живе куди краще, ніж за прогнилої буржуазної демократії, і про культурні висоти, на які вийшла народна інтелігенція Третього Рейху. І про добре організовану, навчену й оснащену німецьку армію, про її перемоги в небесах, на землі й на морі над західними боягузами у військовій формі (а згадані вже контакти із солдатами Вермахту засвідчили: це не пустопорожня балаканина, німецька армія справді добре організована, і командири там куди краще дбають про своїх бійців). І так далі, і таке інше. Ще раз повторю: це був суспільний шок.
І шок зовсім не від того, що раптом десятки мільйонів людей зблизька познайомилися з ідеями вщент чужих найгуманнішому на світі радянському соціалізму нацистських лідерів, — шок від того, що більшовизм і нацизм виявилися ідеологічними братами. Можливо, - навіть близнюками.
Ось деякі з голосів радянських українців осені 1939 року, знайдені в архівах спецслужб і партійних органів знаним істориком Владиславом ГРИНЕВИЧЕМ:
«Оце новина — так новина. Думали і очікували, що на днях розпочнеться війна з Німеччиною, а тут вийшло зовсім навпаки!».
«Якщо б по радіо не передавали, що це промова ГІТЛЕРА, то можна було б стверджувати, що це говорить комуніст. Ой, добра промова. Як у справжнього комуніста. Судячи по останньому виступу, ГІТЛЕРУ можна дати партквиток. Він виступає як комуніст».
«Якщо справа так далі піде, ГІТЛЕР перевиховається. Справа пішла так, що залишається чекати, коли ГІТЛЕР надасть заяву по вступу до комуністичної партії».
«Німці народ розумний. ГЕРИНГ заявив — більшовики будують комунізм, а ми - націонал-соціалізм, це майже одне й теж саме».
«ГІТЛЕР має наразі найсильнішу армію в світі. Це новий НАПОЛЕОН».
«У ГІТЛЕРА краще, ніж у нас, у нього армія добре годується, одягається, тому вони йдуть з великим бажанням воювати і мають успіх. У нас натомість погано годують, одягають і тому воювати гонять під рушницями».
Із позиції сьогодення можна сказати, що в таких поглядах, висловлених пошепки, але почутих сталінськими спецслужбами, містилося чимало резонного. Бо ж і справді у Третьому Рейху панував соціалізм із куди більш людським обличчям, ніж соціалізм сталінський. Але тільки для арійців, чого дещо зачудовані нацизмом підрадянські українці тоді ще не знали (втім, як не знали того й галичани чи волиняни, чим і були спричинені політичні ілюзії їхньої певної частини).
ЧИ БУВ ГІТЛЕР СОЦІАЛІСТОМ?
Я розумію, що твердження про соціалістичний лад в гітлерівській Німеччині викличе у певної частини читачів не менший шок, ніж той, що пережили їхні батьки, діди та прадіди 70 років тому. Як? Хіба це можливо? «Фашизм — це терористична диктатура найреакційніших кіл імперіалізму, не прикрита жодними законами панування монополістичної буржуазії», — вчили тих, кому, як то кажуть, за сорок, у вишах «совєтських» часів. «Фашизм — це найлютіший ворог соціалізму», — твердять донині українські та російські ліві партії. Фашистами в Україні деякі журналісти та політики звуть своїх опонентів, котрі мають національно-демократичні чи навіть ліберальні погляди.
За цією логікою нацисти — інше ім’я лютих ворогів принципів соціальної справедливості, захисту прав трудящих мас та солідарності найманих працівників. Але варто згадати, що партія фюрера Адольфа ГІТЛЕРА звалася Націонал-соціалістичною, та ще й робітничою. І звалася так не випадково. Коли нацисти прийшли до влади на початку 1933 року, Німеччина перебувала в глибокій соціально-економічній кризі. Без постійної роботи залишалися 25 мільйонів дорослих, для 40% сімей допомога з безробіття становила головне джерело доходів. Кризу поглиблювали постійні конфлікти між працею і капіталом, які набирали форм страйків, локаутів, масових заворушень. Уже в середині 30-х безробіття впало до кількох відсотків, а у 1938 році — майже до нуля. Страйки і локаути припинилися, а рівень життя найманих працівників сягнув найвищих показників у тодішній Європі. На додачу до цього, робітники та їхні сім’ї стали активними учасниками цілого ряду соціальних та культурно-освітніх програм.
Чим не соціалізм?
І навіть багато в чому схожий на радянський, що легко можна побачити.
Бо ж немає єдиної моделі соціалізму. Є його загальні засади: максимально можливі на даний момент соціальна справедливість і рівність громадян, державний контроль за виробництвом, чесний розподіл продуктів суспільної праці і створення системи соціального захисту. Ба, самі МАРКС та ЕНГЕЛЬС визнавали, що існує чимало різновидів дрібнобуржуазного, буржуазного і навіть феодального соціалізму, і серед усіх інших вони називали такий собі «німецький соціалізм». Щоправда, у середині ХІХ століття він був тільки в царині утопії, навіть не теорії...
Революційний червоний колір прапорів, Першотравень як національне свято, соціальне змагання між колективами фабрик і заводів за звання «зразкового націонал-соціалістичного підприємства», переможцям якого особисто фюрер урочисто вручав почесні «перехідні золоті прапори», свято «першого снопа» на селі, «робітничі дружини» для підтримання порядку в містах, народні театри і «народні суди честі», житлові кооперативи для робітництва, масова художня самодіяльність, урочисті ювілеї ветеранів праці — все це і багато чого іншого характеризувало життя тодішньої Німеччини. І зовсім не випадково керівник Німецького робітничого фронту (DAF), що постав на місці розпущених профспілок, Роберт ЛЕЙ 1937 року на зібранні активістів своєї організації в Магдебурзі заявив: «Я буду прагнути до того, щоб наші заводи і фабрики стали храмами праці, я буду намагатися зробити робітників найбільш шанованими людьми Німеччини». І додав: «Не треба говорити, що наші соціальні заходи — це витребеньки, навпаки, вони є проявами підприємливості найвищого гатунку. Підприємець, котрий цього не розуміє, — не господарник і не німець».
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, газета „День”, 19 вересня 2009 року
(Закінчення в наступному числі)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
