PP

     Неділя, 08.12.2019, 23:24


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ СКРИПКИ (ч.5)
САМОВІДДАНО працюючи над народними піснями, В.СКРИПКА виступає на славістичних конференціях в Києві, Одесі, Вінниці, на VІ міжнародному з’їзді у Празі. У Києві 1965 року в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України він успішно захистив кандидатську дисертацію «Українська, чеська та словацька народна лірика (історико-порівняльне дослідження)» і на її основі підготував та в 1970 році опублікував монографію, в якій розглянув весільні пісні, пісні про кохання, соціально-побутові та історичні пісні. Праця становить незаперечну вартість для науки, оскільки в ній вчений використав порівняльно-історичний метод для визначення особливостей української, чеської та словацької пісні, а також встановив їх генетичний зв’язок, тематичну та ідейну спорідненість.
Так відбувалося становлення В.СКРИПКИ - вченого-фольклориста європейського рівня. Його інтелектуальний потенціал вражає. Коло його зацікавлень у фольклористичній науці чимале. Перш за все, проблеми теорії й історії слов'янського фольклору постійно перебували у колі наукових інтересів Василя Микитовича. Дослідник обстоює концепції історичної школи фольклористики, визнає текстологічні засади вивчення народних творів. Доказом слугують такі праці вченого: «До проблеми новотворчості і фольклористики» (Чернівці, 1964), «У піснях та легендах (про О.Довбуша)» (Людина і світ. – 1965. - № 8), «Слідами фольклориста В. В. Данилова (Експедиція в с. Андріївку)» (НТЕ.- 1966. - № 4), «Чеський переклад пісні про Олексу Берканюка» (НТЕ. – 1967. - № 1), «Народознавчі праці Василя Кравченка» (НТЕ. – 1970. - № 6), «Чарівник з Ічняншини» (Дніпро. – 1971. - № 10); рецензії: на збірку «Чеські та словацькі робітничі балади» (НТЕ. – 1964. - № 4), на книгу К.Горленка «Славістичні студії чеського вченого» (НТЕ. – 1964. - № 4) та книгу М.Мольнар «Книга про словацько-українські літературні взаємини» (Слов’янське літературознавство і фольклористика. – К., 1965. –В.3), «Поема про Марусю Чурай» (Україна. – 1968. - № 9); збірка «Українські народні пісні в записах Михайла Стельмаха» (К., 1969), розвідка про цикли козацьких, чумацьких, рекрутських пісень «Стильові особливості суспільно-побутової пісні» (К., 1970).
У 1968 році молодому науковцеві В.СКРИПЦІ вдалося побувати на VІ міжнародному з'їзді славістів. Повертаючись з Праги до України, В.СКРИПКА усвідомлює нищівну роль партійних директив, їх втручання у процес творення фольклорних творів, а разом з тим і у фольклористичну науку. В цей період вчений вдається до вивчення проблем «шліфування» у радянській народній творчості, а разом з тим - і у радянській фольклористиці.
Будучи представником шістдесятництва, В.СКРИПКА не міг оминути той факт, що радянська влада намагається корегувати процес створення народної творчості, спрямовує псевдонародних поетів писати пісні згідно з ідеологічними настановами. У своїх працях вчений викриває занепадницьке становище радянської фольклористики, яка все частіше зацікавлювалася вивченням псевдонародних творів радянського періоду, відверто ігноруючи істинні зразки, оскільки вони йдуть всупереч з офіційною політикою та ідеологією партії, викривають її справжню сутність. Він - єдиний, хто звертав свою увагу на підміну у радянському суспільстві справжньої народної поетичної творчості надуманою, ідеологізованою, часто індивідуально-авторською. Це, на думку вченого, несло велику шкоду суспільству, науковим колам, оскільки, з одного боку, робилася фальшивою душа народу, а з іншого - утверджувалася радянська наука про народну творчість і, таким чином, виникала така наука як псевдофольклористика.
Становлення науки про фольклор припадає на І половину XIX століття. Упродовж XIX століття фольклористика інтенсивно розвивалася як на території Європи, так і в Україні. Та цей шлях розвитку фольклористичної науки на наших землях у ХХ столітті був перерваний у часи тоталітарної влади, коли виникла радянська школа фольклористики, яка базувалася на марксистсько-ленінській теорії. Через це наука про народну творчість «стала вульгарно політизованою, ідеологізованою <...> Багато наукових праць та їх авторів було знищено, багато було несправедливо забуті». З огляду на відсутність фундаментальної наукової бази, фольклорні жанри вивчалися поверхово. Слід зазначити, що існувала також заборона народних творів, які мали виражений національний та релігійний характер. Поряд з тим з'явився «радянський фольклор», який в основному складали ряд пісень, дум про партію, вождів, колективізацію, індустріалізацію та розбудову соціалізму, які за багатьма критеріями не могли належати до усної народної творчості. Так, у підручнику «Українська народна поетична творчість» (Київ, 1965 р.) автори зазначають, що фольклор радянської епохи формувався під впливом народної творчості попередніх епох (головно на основі історичних дум, історичних та соціально-побутових пісень, байки, притчі, загадки, прислів'я та приказки), які були сповнені співчуття до злиденних та «ненависті до багатіїв, експлуататорів». Іншим визначним чинником становлення радянського фольклору є «поширення духовних цінностей, сам процес сприйняття художніх творів слухачем, читачем та глядачем, їх побутування, популяризацію». Із зазначеного виходить, що до встановлення радянської влади духовні цінності не поширювалися серед народу. Ще однією виразною рисою радянського фольклору є те, що, на відміну від попередніх епох, у ньому оспівувалося здійснення мрії багатьох поколінь про рівність і волю, братню любов. Крім того, «радянська народнопоетична творчість відзначалася високим громадським пафосом, художнім утвердженням здобутків соціалізму у різних сферах суспільного життя, громадського і родинного побуту, радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, гуманізму». І, певно, найважливішою ланкою у становленні радянського фольклору і фольклористики були «настанови комуністичної партії з ідеологічних питань».
Василю Микитовичу дуже боліла така позиція офіційної фольклористичної науки, з якою вчений намагався з усіх сил боротися, а тому у 1970 році він написав розвідку під назвою «Пісні гідропонним способом» (150 с. машинопису), яка складалася з 11 розділів, зокрема, «Бідна зозулиця», «Праця - межа щастя», «Фальсифікатори, або Чи дуже помилявся академік О. І. Білецький». Підготовлена до друку праця так і лишилася неопублікованою, зважаючи на скрутні умови радянського часу. Вона має зайняти одне із чільних місць у системі фольклористичних праць 2-ї половини XX століття У ній В. СКРИПКА заявив себе як фольклорист-практик (записувач, фіксуючи народні твори) та дослідник (дає оцінку фольклорним творам). На основі цієї розвідки В.СКРИПКА, з огляду на умови тоталітарного суспільства, спромігся надрукувати лише кілька статей: «З пісні слова не викинеш?» разом з листом-рецензією В. Стуса (Слово і час. - 1990. - №10), «Шліфування у фольклорі – омана», «Радянські думи як духовна покруч доби» (Літературознавство, «Просвіта» і духовний ідеал українця. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Кривий Ріг, 1994), «Про так зване шліфування у фольклорі» (Збірник наукових праць. - Т. 1. - К. - Кривий Ріг. - 1996), «Що ж співає народ (нотатки фольклориста)» (Людина. Культура. Духовність. - Збірник наукових праць. - Випуск II. -Київ.-1996). У всіх цих іпостасях він виступає як науковець-дослідник та спеціаліст високого розряду.
В. СКРИПКА був одним із перших, хто звернув увагу на важливість вивчення автентичного фольклору в умовах тоталітарного суспільства. Саме у висвітлені цього процесу фольклорист висловив думки, що випередили його час: український народ, його творчість, замовчали внаслідок більш як сімдесятирічної руїни в історії України часів радянщини. Писав він цікаво, вільно, розкуто, іноді навіть у своїй серйозності доходив до сатири на злободенні проблеми сучасності, ніколи не боявся висловлювати власні наукові і громадсько-культурні погляди, навіть коли вони розходилися із загальноприйнятими у тоталітарному суспільстві шаблонами.
Василь СКРИПКА, як і Іван СВІТЛИЧНИЙ та Василь СТУС, відзначався винятковою чуйністю до горя народу, мудрістю, патріотичною свідомістю українця, чесністю, високою моральністю, правдивістю і принциповістю. Він ненавидів зло, облуду, лицемірство і, в міру своїх сил та можливостей, боровся з ними. А тому як фольклорист поставив перед собою три основні проблеми, які мав вирішити: 1) причина підміни істинного фольклору фальшивим; 2) шляхи фальсифікації української народнопоетичної творчості; 3) заміна справжньої фольклористичної науки - псевдофольклористикою. У статті «Що ж співає народ (нотатки фольклориста)» вчений подає два поняття про народ: «Одне, в якому народ представлений з трибун пленумів, з’їздів, на плакатах, в самодіяльності. Рекламований. І друге, де народ той, що пшениченьку сіє та жне, недоїдає, у кирзаках, куфайках у будень і свято… Це той народ, який був за межею цивілізації і культури…, що народ у всі часи був гласний, перебудований, правдивий, перебудований, правдивий і гостро критичний… А як же його гнули! Як же ж його ломили! Як же морили! І народ ніби мовчав. Ні, його замовчали». А тому відповідно існувало і два види народної творчості: та, яка відповідала почуттям і прагненням народу, і та, яка була створена на тему дня, тобто цілком і повністю слугувала потребам компартії і культивувалася нею, а тому мало хто з народу знав і поширював таку лірику.
У своїх працях В.СКРИПКА також встановив, що частіше фальсифікувалися пісні та думи про вождів та керівників компартії, створені на основі героїчного епосу, та соціально-побутові пісні про соціалістичну дійсність, яка сприймалася абсолютно ідеалізовано. До того ж, спостерігалася зміна у народному творі образу вождя відповідно до епохи його правління. Наприклад, коли розвінчали культ СТАЛІНА, тоді пройшла любов до Йосипа Віссаріоновича і згадувати його в піснях стало не актуально, бо прийшов новий вождь, нові теми дня, нові проблеми і перспективи. Наприклад, так шліфувалися твори народного автора В. ПЕРЕПЕЛЮКА:
1951
Дніпро каже, що з Волгою
Великий Сталін розмовляв
І, спасибі, до мене завітав -
Гей, як орел, на кручах став,
поглянув на хвилі ревучі
І на весь світ величную правду сказав.
1960
Тут уже посередника - Сталін - нема:
Дніпро безпосередньо звертається до Волги.
1951
Тоді морем загомоніли усі радянські люди:
«Як Сталін скаже, то так воно і буде».
1960 Тоді ж то морем загомоніли
Всі радянські люди:
«Як наша партія скаже,
То так воно і буде».
1951
Прокладуть люди в степи безліч канав, -
Отак мудрий Сталін сказав.
1960
Простягнуть люди в степи безліч канав, -
Отак весь народ сказав.
1951
Низенько вклоняються хліба колосками,
Тополі верхами
Батькові Сталіну за слово правдивеє,
За його думи вічно молодії.
1960
Нашій партії великій за слово правдивеє,
За її думи вічно молоді.

Олена ГОНЧАРЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент Криворізького державного педагогічного університету.

Далі (ч.6)
Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (08.07.2011)
Переглядів: 702 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: