PP

     Четвер, 28.03.2024, 18:19


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ З ІНШИХ ДЖЕРЕЛ » Cтатті з іншіх джерел

Чия держава?
18 років існування незалежної України – достатній термін для того, щоб, керуючись настановою Тараса ШЕВЧЕНКА: «Не дуріть самі себе!», об’єктивно і чесно проаналізувати, в якій саме державі ми насправді живемо і чого в ній досягли, хто в цій державі має реальну владу, а кому дозволяють перебувати в полоні ілюзій щодо свободи і народовладдя, а також чому між основними претендентами на «булаву» не спостерігається фундаментальних відмінностей.
Колись багаторічний обер-чекіст Юрій АНДРОПОВ, ставши фюрером КПРС, публічно запитав: «У якому суспільстві ми живемо?», а член ЦК його партії Леонід КУЧМА, вмостившись у крісло прем’єра незалежної України, благав відповісти: «Скажіть, яку державу ми будуємо, і я збудую!» Невдовзі йому сказали – і саме таку він збудував. Ось і мені хочеться зрозуміти, чому в нас усе відбувається так, як відбувається? І чому мало що змінюється на краще, чому наша державність є такою вразливою, тримаючись не завдяки, а всупереч і лише на чесному слові? І що то за державність? І чому було «злито в унітаз» усі унікальні шанси, які дав нам Майдан? Звісно, відповіддю на всі ці запитання має бути якийсь грубезний том з академічною назвою на кшталт «Основи української ідеології», але то справа майбутнього, однак уже сьогодні хотілося б окреслити щось найочевидніше, те, що впадає в око і муляє його.
УЛЮБЛЕНИМ аргументом тих, хто вважає нормальним стверджувати, що все розвивається добре, а якщо недобре, то час усе вилікує, є посилання на ті 18 років, мовляв, це замало з позицій історії, тому й не треба надто суворо оцінювати зроблене і незроблене. Але як контраргумент можна навести той факт, що деякі сусідні держави проіснували приблизно стільки само часу, а встигли зробити набагато більше. Усі ми знаємо, якою є ситуація з українською мовою в Києві, що, до речі, позбавляє нашу владу морального права вимагати чогось у цьому сенсі від Донбасу і Криму. А ось Чехословаччина, столиця якої була на початку 1920-х років ХХ століття майже всуціль німецькомовною, спромоглася за якісь десять років забезпечити однозначну перемогу чеської мови (і це при тому, що вона була справді демократичною країною й не мала можливості застосовувати особливо жорсткий примус). Повноцінні національні держави було в той самий час збудовано в Литві, Латвії та Естонії. Багато досягнень у державній розбудові було між двома світовими війнами в Польщі. Україна на тлі цих країн сьогодні не справляє позитивного враження.
ДЕРЖАВА ДЛЯ ВСІХ?
Колись Тарас ШЕВЧЕНКО мріяв про Україну «без пана і без хама», але ми сьогодні маємо страшенну прірву між купкою скоробагатьків і злиденною більшістю нації. І ця прірва поки що не продемонструвала жодних тенденцій до зменшення, радше навпаки… Сьогодні ми маємо державу, економіка якої працює на кілька десятків родин, на вузьку верхівку країни, що нагадує купку окупантів, які залюбки використовують українську націю й державу задля власного збагачення та гедоністичної самореалізації. У цьому сенсі економіка України не є національною, такою, що працює на цілу націю, на мільйони українців. Ця економіка, як і за радянської доби, залишається номенклатурною (а нині ще й олігархічною), працюючи на злодійкувату бюрократію від сільради і районної адміністрації до найвищих кабінетів Києва й того клубу мільйонерів, що називається «Верховна Рада». Феноменальна продажність наших політиків пов’язана не тільки з відсутністю міцних моральних засад у більшості «народних обранців», браком національної самосвідомості, а й з тим прикрим фактом, що, попри всі обіцянки, в Україні не відбулося відокремлення бізнесу від влади, а влади від бізнесу.
Нинішні парламентарії відверто розповідають про хабарі, які пропонують за перехід депутата з однієї фракції до іншої, за «розв’язання» проблеми, за проштовхування зручного закону тощо. Було б наївно думати, що цими особливостями нашої Верховної Ради не користуються деякі іноземні держави …
В Україні постійно, по кілька на рік, зростає кількість доларових мільярдерів. Чомусь їх практично немає в значно успішніших за нас у соціально-економічному відношенні Чехії, Словаччині, Угорщині та Польщі … Проте там і жебраків практично немає… Зрозуміло, чому їх так багато в сусідній Росії, де за доби ПУТІНА мільярдерів стало мало не 200, адже там збагачуються на хижацькому пограбуванні російських надр, насамперед на продажу енергоносіїв, що нині є фантастично прибутковим, враховуючи світову енергетичну кон’юнктуру. Але за рахунок чого зростають капітали олігархів України? Часом не за рахунок пограбування українських громадян і всього того, що вони своєю працею нагромадили впродовж століть? Адже інших джерел стрімкого збагачення в нашій країні немає.
Сваволя олігархів є можливою тому, що ми не маємо ефективної держави, здатної узгоджувати інтереси всіх верств населення задля загального добра. Нинішня держава дедалі більше нагадує комітет з урегулювання інтересів різних кланово-олігархічних угруповань, що постійно поборюють одне одного. Були великі надії, що після Майдану ситуацію буде змінено. Проте засадничо нічого не змінилося. Знову воюють між собою фінансово-промислові клани, нагадуючи часи феодального розбрату в середньовіччі, а українська політика, держава, медії та суспільство змушені ці чвари обслуговувати.
Можна скільки завгодно ображатися, що нас не беруть у Європу, але треба чесно визнати, що причиною цього є не лише підступи Кремля, не лише егоїзм європейців, а й той очевидний факт, що в соціальному сенсі Україна є країною не європейською, а типово латиноамериканською, де демократія означає панування купки «крутих», які схильні захищати своє виняткове становище будь-якими засобами, використовуючи державу як свою власність і не гребуючи «замовним» фізичним насильством.
Нинішня Україна – це держава кричущої соціальної несправедливості й нерівності між людьми, нерівності в реальних правах, нерівності перед законом. То чи можуть українці вважати таку державу своєю? Коли демократія виступає як приваблива зовнішня оболонка зовсім інших по суті явищ і процесів, як запашна, гарна квітка, що прикрашає кайдани… Чомусь нବші можновладці вважають, що цих особливостей, що приховують у собі величезну енергію потенційного соціального вибуху, не видно з Брюсселя. До речі, попри євроатлантичну фразеологію, ця «еліта» байдужа до геополітичного вибору України, її не обходить, чи буде наша країна в Європі, бо вони самі там уже давно є своїми капіталами, нерухомим майном, дітьми, що навчаються в західних університетах … А в разі вступу України до НАТО і ЄС доведеться відмовлятися від звичного, цілком азійського способу владарювання і панування над українськими «посполитими», виходячи з обов’язкових для всіх членів Європейського співтовариства стандартів. Тому, відпочиваючи, лікуючись і розважаючись у Європі, українська «еліта» зовсім не пра㬬не пустити в неї український народ.
УКРАЇНА НЕ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ?
Навіть багатонаціональні імперії лобіюють інтереси певного етносу, що є для них титульним, визначальним. Римська імперія за всієї її етнічної і расової строкатості лобіювала, принаймні від початку і в період розквіту, інтереси тієї людської спільноти, що називалася populus romanus – римський народ, котрий мав виняткове право на громадянство, яке в ті часи Рим дуже неохоче надавав навіть жителям Італії – так званим італикам. Візантійська імперія, що офіційно називалася Римською імперією, вже в VI столітті по ХРИСТІ відмовилася від державної латинської мови, оголосивши такою грецьку і чітко продемонструвавши, який саме етнос із його мовою, культурою і традиціями є в цій державі титульним. Британська імперія мала своїм етнічним ядром англосаксів, імперія ГАБСБУРГІВ – насамперед німецькомовних австрійців, Російська імперія – етнічних росіян (попри всю демагогію про «трієдіний рускій народ», мови українців і білорусів послідовно і неухильно відкидалися на узбіч¬¬чя).
Можна сказати, що то були імперії, що не є і не можуть бути зразком для сучасних демократичних держав. Але хіба в сучасній Франції не лобіюються інте¬реси етнічних французів, рідна мова яких є державною (причому насправді державною, а не так, як українська в Україні), а культура, традиції, історія тощо не захищаються державою однозначно і непохитно? Хіба не захищаються позиції титульних італійців на Апеннінському півострові, португальців у Португалії, греків у Греції? Людина, яка не володіє відповідною державною мовою, в цих країнах ніколи не зможе розраховувати на пристойну роботу, не кажучи вже про політичну кар’єру. І ніхто не докоряє цим державам браком демократичності…
На що в Російській Федерації може розраховувати людина, яка не володіє російською мовою? І ніхто не називає це порушенням прав людини. Отже, на практиці в усіх країнах давно реалізоване гасло: «Франція для французів!», «Італія для італійців!», «Росія для росіян!» А природне гасло «Україна для українців!» в Україні ще й досі дуже активно намагаються зробити «жахалкою» як для титульного етносу, так і для національних меншин. Та якщо Україна не для українців, тоді для кого? Для якої саме етнічної, національної, релігійної спільноти? На жаль, на відміну від «Україна для українців!», чим так посилено лякають уже багато років, на українських теренах уже майже реалізоване гасло: «Україна не для українців!» Громадянам Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Греції важко уявити, що є європейська держава, де за право навчатися державною мовою треба боротися і ця боротьба не завжди є успішною. В Автономній Республіці Крим лише одна дитина з п’яти охочих може здобути україномовну освіту, тобто, щоб навчатися в середній школі державною мовою, треба витримати конкурс, як у престижний університет: п’ять осіб на одне місце. А в місті Севастополі депутати міськради заблокували будівництво першої і єдиної української гімназії, незважаючи на те, що Київ виділив з держбюджету на це будівництво 15 млн грн. Багатьох українців позбавлено права навчати своїх дітей рідною мовою, що до того ж є у нас державною… І держава, що називає себе українською, абсолютно цих людей не захищає. Вона сором’я第ливо мовчить, коли у ЗМІ кількох українських регіонів пропагується люта ненависть до українців, української мови і культури. В нашій країні вважають правилом доброго тону виступати з протестами проти найменшого і навіть віртуального дискомфорту національних меншин, а захищати реально дискримінованих українців чомусь вважається непристойним. А тих, хто це таки робить, негайно починають дискредитувати й залякувати, розвішуючи ярлики «нацистів», «націонал-рад謬кବлів», «екстремістів»... А між тим головне національне питання в Україні не російське, не єврейське, не вірменське. Це питання українське. Хоча б тому, що етнічні українці становлять в Україні майже 80% населення. І не буде добре в Україні ані росіянам, ані євреям, ані вірменам, якщо буде погано українцям. А українцям у нинішній Україні погано.
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія», журнал «Український тиждень», число 3 за 2010 рік.
(У скороченому вигляді).
Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (02.02.2010)
Переглядів: 852 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: