— мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національної своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі — поезії і прозі — всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше — як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ. Мова входить у систему художніх образів.
Рідна мова єднає, консолідує народ у часі і просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку. У зверненні до носіїв української мови Максим РИЛЬСЬКИЙ писав: «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови».
Емоційна небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними, мовами — це вже не стільки пізнання, скільки перекодування пізнаного, супроводжуване активною роботою пам’яті. Як формування людського організму повторює історію розвитку живої природи, так і розумовий розвиток окремої людини проходить той шлях, яким ішло все людство. Якщо знання про світ здобувається внаслідок порівняння між собою різних його складових, то шлях до виникнення понять про предмети і явища об’єктивного світу в різних етносах пролягає через неоднакові зіставлення і порівняння. Наприклад, українське повітря асоціюється з вітром, а російське воздух - з духом, диханням; українське вікно — з оком, а болгарське прозорец — із прозиранням, прозорістю. Зрештою, коли зіставляються між собою повітря і воздух, вікно і прозорец і т. п., то значення цих слів, а отже, й понять, що стояли за ними, ідентифікуються. Микола ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ справедливо писав: «Тепер навряд чи хто-небудь з людей, які пишуть про мову, не знає, що людина мислить уявленнями, що коли вона мислить за допомогою слів, то робить це із зручності замінювати складне простим, але що за кожним словом, яке вона мислить, в її мисленні з’являється уявлення, і слово лише засвідчує, що подане їй уявлення уже розглядалося нею багато разів і що тепер немає необхідності витрачати час на новий розгляд цього уявлення, можна сміливо й швидко скористатися ним як уже добре знайомим». Таке ж уявлення виникає і тоді, коли засвоєне з дитинства слово зіставляється зі словом іншої мови: ідентифікація відбувається поза етимологічними зв’язками слова рідної мови з іншомовними відповідниками. Отже, мислячи іншою, нерідною, мовою, людина оперує поняттями, але відривається від тих первинних асоціацій, які западають у свідомість дитини при пізнанні навколишнього світу.
Психологічна наука довела, що за характером сприйняття люди поділяються на тих, хто віддає перевагу образам, і тих, хто більше схильний до оперування абстрактними поняттями. Опора на рідну мову сприяє закріпленості кожної з цих схильностей за конкретною людиною. Становлення індивіда невіддільне від опори на літературу, літературну мову як акумулятор людських знань. Тут підмогою може бути як література, що базується на рідній для даної людини основі, так і будь-яка інша література. Та все ж самопізнання індивіда, самопізнання нації відбувається через свою власну літературу, створену насамперед представниками цієї ж нації завдяки використанню потенцій рідної мови. Очевидно, чим повніше обслуговування національною мовою духовного розвитку нації, тим більший її внесок у духовну скарбницю людства.
Людина, народ у цілому, творячи свою духовну культуру, самовиражаються головним чином у мові (словесний фольклор, словесна індивідуальна творчість). Тому кожне суспільство дбає про свою рідну мову не тільки як про засіб взаємної інформації і нагромадження знань, а й як про знаряддя створення художніх цінностей. Важливо, щоб названі функції мови — інформативна (комунікативна), пізнавальна (нагромаджувальна) і художня — використовувалися повною мірою. Вияв неуваги до однієї з них може призвести до функціональної неповноцінності мови, а отже, й до зниження її соціального престижу, до намагання надолужити одну з цих функцій використанням іноземної мови.
Віталій РУСАНІВСЬКИЙ,
доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, «З енциклопедії української мови», сайт litopys.org.ua
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
