ВАЖКО зрозуміти, з погляду здорового глузду, яким чином, володіючи істотним кадровим, виробничим, науково-технічним потенціалом і серйозними природними багатствами, можна вже сімнадцять років продовжувати провалюватися в безодню убогості й стагнації. І з кожним роком все глибше. Вважається, що цьому можна знайти багато всіляких пояснень. Чого, на наш погляд, у більшості з них бракує? Уміння зазирнути в саму глибінь нашого кризового стану, виділити найважливішу складову, від якої залежить позитивний розвиток суспільства. 
У голландського філософа Бенедикта СПІНОЗИ є заворожливий для багатьох інтелектуалів рядок: «Не плакати, не сміятися, не ненавидіти, а розуміти». Люди не вміють розуміти, їх треба цього вчити. А ще допомагати їм розуміти. Ми вважаємо, що доброю підмогою для правильного розуміння ситуації, що склалася в Україні, можуть слугувати приклади, взяті з далекого й не дуже далекого минулого інших країн, які чимось нагадують те, що відбувається у нас сьогодні. 
Завжди повчальними й цікавими є переконливі приклади зі світової історії. Користь від такого погляду назад може бути істотною, якщо зуміти зробити з чужого досвіду певні висновки. Отже, Моріс ДРЮОН, історичний роман «Когда король губит Францию»:
«...В начале XIV века Франция была наиболее могущественным, самым густонаселенным, самым жизнедеятельным, самым богатым государством во всем христианском мире...Как же могло случиться, что сорок лет спустя эта самая Франция была разгромлена на полях сражений страной, население которой было в пять раз меньше; что ее народ изнемогал под непосильным бременем налогов; что страну отдавали на разграбление; что деньги обесценились и повсюду царила нищета; никто не знал, что принесет ему завтрашний день. Почему же рухнула эта держава? Что так круто повернуло ее судьбу? Посредственность! Посредственность ее королей, их глупое тщеславие, их легкомыслие в делах государственных, их неумение окружать себя нужными людьми, их неспособность вынашивать великие замыслы или хотя бы следовать тем, что были выполнены до них» (ДРЮОН Морис. Когда король губит Францию: Из серии «Проклятые короли». — Минск: Полымя, 1983. — С. 5). 
Заслуговує на те, щоб бути наведеною, ще одна думка М. ДРЮОНА, высловлена там-таки: «В трагическую годину История возносит на гребень великих людей: но сами трагедии — дело рук посредственностей». Кращого доповнення до цих слів, ніж влучні афоризми деяких французьких мислителів, нам не знайти: «Посередність — прихисток претензій» (А. ДЕКУРСЕЛЬ), «Люди посередні завжди бувають обтяжені безліччю неіснуючих ускладнень, надуманих заперечень і уявних загроз» (П. БУАСТ). Тож давайте про це не забувати, готуючись до майбутніх виборів!
А тепер давайте пригадаємо Велику депресію 1929—1933 рр., що загрожувала зруйнувати капіталізм як суспільну формацію. Тоді в США на авансцену історії було висунуто Франкліна Делано РУЗВЕЛЬТА, котрий мав уже певний досвід у сфері державного управління, оскільки працював губернатором штату Нью-Йорк. З книжки Альберта КАНА «Измена Родине: Заговор против народа»: «Я заклинаю вас, заклинаю самого себя направить жизнь американского народа по новому курсу... Речь идет не о простой политической кампании, — это сигнал к бою. Помогите мне не только завоевать голоса на выборах, но и одержать победу в крестовом походе, цель которого — вернуть Америку ее народу».Так говорил Франклин РУЗВЕЛЬТ 2 июля 1932 г., когда он дал согласие на выдвижение его кандидатуры в президенты от демократической партии. Так начался новый период в истории Америки, получивший в США и во всем мире название «нового курса». «Новый курс» должен был стать периодом решительных и радикальных демократических преобразований во всех областях американской жизни». (Альберт КАН. Измена Родине: Заговор против народа. Пер. с англ. — Москва: Изд-во иностр. лит., 1950. — С. 162). І він ним став. Проголошений Ф. РУЗВЕЛЬТОМ «новий курс», як відомо, згодом був реалізований у житті. 
А тодішній американський президент зіткнувся з кризою, якої не бачив, коли вступав на посаду, жоден з його попередників з часів ЛІНКОЛЬНА. За останні три роки рівень виробництва впав удвічі, в цифровому вираженні з 100 мільярдів доларів до 55. Безробіття зросло з 4 до 25%; таким чином, не працював кожний четвертий американець. І такі дані можна продовжувати наводити. Чи треба ставити питання, навіщо Америці був «потрібен новий курс»? Навряд чи, оскільки читач, гадаю, це знає й сам.
Показовими є й інші історичні факти. Значною мірою виснажені війною, розорені й психологічно пригнічені Німеччина та Японія роблять стрімкий потужний ривок на шляху підйому своїх економік, досягаючи великого прогресу в їхньому розвитку. Тим, хто хоче дізнатися детальніше, яким чином вони цього досягли, я б запропонував звернути увагу на дві цікаві роботи: Федор АРНОЛЬД. Предпосылки одного преобразования: «Экономическое чудо» Людвига ЭРХАРДА // Диалог. — 1991. — № 9 и Акио МОРИТА. «Сделано в Японии». Пер. с англ. — Москва: Изд-во «Прогресс», 1990. Закономірно можуть постати запитання: за рахунок якого глибинного чинника стали можливими їхні найбільші завоювання? І чи не він сприяв тому, що сьогодні Японія, країна з бідними природними ресурсами, вийшла на передові позиції в світі за виробленим ВВП на душу населення? І дійсно, який же глобальний висновок напрошується з вищезгаданих екскурсів у минуле? Що це за важіль, який так впливає на цілі держав, їхні економіки, призводить до глибоких криз або небачених економічних успіхів?
Відповідь може бути лише одна: управління! Саме невправне або майстерне управління здатне творити «дива». Я не заперечуватиму, що тут є привід для тривалої дискусії. Але хоч би скільки ми сперечалися, безперечним є факт: у майстерному управлінні країною й приховується глобальна причина невдач Франції після початку ХIV ст. і наших невдач наприкінці ХХ — початку XXI століття. У майстерному управлінні, що базується на твердій політичній волі, прагматичних наукових концепціях і практичних досягненнях грамотного менеджменту, базуються успіхи команди президента Франкліна РУЗВЕЛЬТА у виведенні США з глибокої фінансово-економічної кризи в 30-ті роки минулого століття й повоєнні економічні прориви Німеччини та Японії. Саме ці уроки політичної історії здаються мені найпереконливішими.
І ще, з часів шотландського економіста та філософа Адама СМІТА, автора «Дослідження про природу та причини багатства народів», відомо, що основним і первинним джерелом багатства будь-якої країни є праця (друге джерело — природні ресурси). Управління, за великим рахунком, займається організацією та, відповідно, підвищенням рівня доцільності трудової діяльності людей (що якраз характерно саме для менеджменту). Чи враховуємо ми це у своїй діяльності? І чи не тут криється відповідь, чому ми такі бідні в багатій країні й чому багатими є японці в бідній країні?!
Сумно... Так от, я ж неспроста взявся про це поміркувати. Ми ніколи не зможемо зробити Україну великою державою, де живуть щасливі люди, якщо, по-перше, не доручимо управління державними справами грамотним і майстерним менеджерам; по-друге, якщо не зможемо забезпечити реалізацію конституційного права своїх громадян на гідне життя й вільний розвиток. Адже через бідність більшість усіх наших сьогоднішніх проблем, хіба не так? У світлі цього можна краще зрозуміти її згубну суть, якщо ми наведемо досить виразну оцінку, яку їй дав у своїй книжці «Шведская модель» один із найавторитетніших ідеологів «соціально орієнтованого капіталізму» прем’єр-міністр Швеції Улоф ПАЛЬМЕ, який загинув від рук убивці: «Бедность — это цепи для человека. Сегодня подавляющее большинство людей считает, что свобода от нищеты и голода гораздо важнее многих других прав. Свобода предполагает чувство уверенности. Страх перед будущим, перед насущными экономическими проблемами, перед болезнями и безработицей превращает свободу в бессмысленную абстракцию». Погодьтеся, це дуже глибока думка. І одного цього вже достатньо, щоб замислитися. Неабияк замислитися.