PP

     Четвер, 22.08.2019, 16:28



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2011 » Липень » 8 » Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
20:08
Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЗА ЧАС, що минув із 12 травня цього року, коли в приміщенні міського театру драми та музичної комедії перед криворіжцями виступав лауреат Шевченківської премії і автор роману «Чорний Ворон» Василь ШКЛЯР, не відбулося ніяких істотних змін, які б свідчили про те, що Кривий Ріг – це справді вагома частина незалежної України і що влада тут справді проводить розбудову на базі національних пріоритетів. Тому я й досі вважаю, що той напис, що красувався у травні на сталевому паркані («ТЕРЕТОРИЯ НАХОДИТСЯ ПОД ОХРАНОЙ») є абсолютною реальністю сьогодення для цього міста. Зазначивши це, продовжую подавати відповіді Василя ШКЛЯРА, які він тоді давав на запитання криворіжців.
- Про багато постатей мало що відомо. От наприклад, кажуть, що гуляв в наших краях такий отаман на прізвище Єлисей ЛЮТИЙ… А ще – про ставлення до росіян…
- Єлисей ЛЮТИЙ – так, це історична постать. Сьогодні ми з хлопцями вже розмовляли про нього, про Єлисей ЛЮТОГО-ЧЕРЕВИКА. Але я вам мушу нагадати, що всі ці отамани повстанців були великими конспіраторами. От у мене Чорний Ворон – з-під Толмача, як писали чекісти (це було тоді в Звенигородському тодішньому повіті). З-під Толмача – ніби як з-під Києва чи з-під Парижа. Тобто, напевно, він народився на хуторі біля цього села чи в лісництві. Я раз по раз їжджу до того села й щось шукаю, і міркую. Бо з того ж села вийшов і Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, а про нього все відомо, навіть те, що він помер в Америці відносно зовсім недавно, в 1996 році. А от про Чорного Ворона ніхто там нічого не може сказати. А прізвище його чекісти дають ЧОРНОУС. Я перепитував там усіх людей, чи чули вони, щоб у тих краях було таке прізвище – ЧОРНОУС? Не чули. Але кажуть, що є цілий куток БІЛОУСІВ, і той весь куток був репресований. І я прийшов після міркувань до такого висновку (на основі зіставлення багатьох фактів), що очевидно цей Чорний Ворон був не ЧОРНОУС, він був БІЛОУС, а потім одного разу він хотів ніби піддатися на амністію, спілкувався з чекістами, а тому навмисно (щоб замести сліди) назвався ЧОРНОУСОМ.
Так само, мабуть, із Єлисеєм ЧЕРЕВИКОМ. Звичайно, це була історична постать, бо він згадується в багатьох джерелах. Навіть ЗАВІРЮХА і ГАМАЛІЙ (ці перевертні, українські діячі, які потім пішли в ЧК і організували цю сатанинську операцію по захопленню отаманів у Звенигородці) в документах згадують Єлисея ЛЮТОГО. А от яке його справжнє прізвище? – Бачте, як усе це від нас заховали за сімома замками, і тепер ми не можемо розплутати ці клубки…
А щодо росіян я так скажу чесно, не ображаючи українців… Мене особливо зворушують і листи від росіян (я їх багато отримую), і перші кошти на фільм прийшли з Донбасу від росіянина, це з холодного міста Алчевська, - від БАХРУШИНА. З Новосибірська чоловік прислав 8 тисяч рублів російських. Тобто, як написав мені з Санкт-Петербургу один телепродюсер (за національністю єврей): «Правда не может рзъединять людей, правда только объединяет. – Огромный Вам поклон».
- Розкажіть про отамана ГРИГОР’ЄВА, ВІН бандит чи ні? Бо мої покійні батьки нині – з тих місць, де він діяв, але від них я, на жаль, не про все дізнався.
- На жаль, багато про що ми не встигли розпитати у своїх дідів, бабусь… А розворушили нас уже тоді, коли багатьох із них не стало на світі.
Яким може бути моє ставлення до отамана ГРИГОРЄВА. Звичайно, це був український воїн. Це фігура суперечлива, як і багато інших наших українських діячів. Так само, як і Симон ПЕТЛЮРА, який не зміг зупинити (а можливо, це навіть з його наказу було), коли розстріляли ще одного видатного українського діяча Петра БОЛБОЧАНА, який мав ще більший авторитет у війську, пройшов аж до Криму, і наші козаки настільки були ним захоплені. Що декого це насторожило. Все ж то були живі люди, були між ними і заздрість, і конкуренція (в тому числі, - політична, коли було багато партій, які ворогували між собою), і після того ГРИГОРЄВ пішов до «червоних», а потім – його трагічна смерть. Я не скажу, що це був мій ідеал, у мене – інші ідеали. Але це був українець, це трагічна постать, яка тоді стала пропащею душею для українців.
- У Вашому романі – ціла плеяда жіночих образів. Це і Дося, і Тіна, і інші. А скажіть, будь ласка, чи є у них реальні прототипи чи це якісь збірні образи?
- Бачте. Ця молода дівчина зрозуміла, що це насамперед – роман про кохання. Знаєте, коли людям починаєш розповідати про героїзм, про утвердження української національної ідеї, то мене ще в школі лякало, коли розповідали про комуністичну ідею, про все таке, тому я й досі «Прапороносці» Олеся ГОНЧАРА з переляку не прочитав. Тому це – роман про кохання, в якому – глибока драматична історія. А щодо жіночих образів – то це так: вони мають реальні прототипи. Наприклад, щодо Тіни… коли збуджують уяву окремі подробиці смачні… Я коли прочитав про те, де ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО у своїх спогадах пише про те, як він отримав направлення служити в Росію, у військову частину в Умані в той час, коли починалася вже Лютнева революція… І от коли він приїхав до штабу і якийсь поручик-штабіст записував його дані з документів, розпитуючи, хто він і звідки, а збоку, бачить, сидять такі красиві і модні дві панночки, і раптом одна з цих красунь говорить: «Що Ви цвенькаєте російською мовою, Ви ж – українець…» І мене це так вразило. Але ще більше – того штабс-капітана ЛЮТОГО-ЛЮТЕНКА. А я цей епізод описав по-своєму в романі. І він справді смачний.
І коли Чорний Ворон переправляє свою Тіну, свою кохану, через кордон, я теж використав реалії. Я намагався бути дуже точним, намагався, щоб за кожним епізодом стояв якийсь документ, бо знав, що матиму масу опонентів, ворогів, що вони мене цькуватимуть… Тож один повстанець Микола ВАСИЛЕНКО залишив спогади про те, як він з дружиною і з маленькою дитиною переходив кордон і як це було насправді. І Тіна, звичайно ж, - збірний образ. Так само, як і Дося АПІЛАТ, друга любов Чорного Ворона. Це була козачка Зоя АПІЛАТ, яка жила у селі Грушківка під Холодним Яром, це там перше село від Кам’янки І це була справжня історична постать, Зоя АПІЛАТ, яка рубала з двох рук ворожі голови, які сипалися, як кавуни, перед нею. Так що кохання (я про це теж колись на прямому ефірі сказав) у мене теж написане на документальній основі. І одна журналістка мене запитала: «Ви що ж, свічку тримали?». А я відповів: «Звичайно, тримав…». Письменник – це, власне, і є та професія, що ходиш за кожним і тримаєш свічку і бачиш ті кутки, в які більше ніхто не може зазирнути.
- А чи не вважаєте Ви, Василю Миколайовичу, що Україна зараз зникає. Вона являє собою таке величезне сухе дерево, на якому з’являються час від часу якісь зелені паростки, бруньки, а потім хтось приходить, зриває ці паростки, топче їх. Але немає тих, які б захистили ті паростки, які б стояли біля того дерева. То чи не вважаєте Ви, що Україна як країна зникає?
- Я розумію Ваші застороги й болі, бо вони теж мене переслідують. І саме в тому – розпач. Я свого часу сказав одну фразу, яку мені не можуть пробачити… Потім її Юрко АНДРУХОВИЧ повторив… А я ще на початку 90-х років казав, що якщо українці хочуть мати міцну державу, щоб із подивом не озиралися на нас, коли ми говоримо своєю мовою, то така держава можлива без Донбасу і Криму. Бачте, є оплески… А коли я тоді говорив, на мене просто сичали. Це теж філософія розпачу… Я теж – за унітарну державу «від Сяну до Дону», але не треба бути фантазерами. Я ж собі так міркував, що без Донбасу і без Криму зовсім інша картина була б із голосуванням, зовсім іншим був би вибір, зовсім іншим був би інформаційний простір, не було б цієї окупації у вигляді кіно, книг, преси російської… І, розумієте, є цей вододіл. Є українці, патріоти, які жили й живуть споконвіку на цій землі і є інша маса: окупантів і їхніх нащадків, які вимагають свого. І колись Микола МІХНОВСЬКИЙ (один із батьків українського націоналізму) сказав, на мою думку, дуже точні щодо цього пророчі слова: «Нація, яка не встигне визволити себе до настання демократії, практично шансів немає». Що він мав на увазі? – А те що сталося зараз. Адже коли однаковий голос має і Іван ДЗЮБА, і тьотя Мотя з Ялти, то Яка може бути справедливість… Але попередньо домовимось, що це – просто фантазія і я не закликаю ні до якого сепаратизму, ні до якого від’єднання. Але коли я дивлюся на Грузію (а всі ж кажуть, що Грузія стрімко пішла вперед), то бачу, що злетіла вона економічно після того, як від неї дистанціювалися …ія і Абхазія. Етнічна нація таки швидше будує і свій добробут, і свою духовність, і, на жаль, політичної нації ми не змогли досі збудувати. Двадцять років топчемося на одному місці, на жаль… Але, милий друже, не втрачайте надію. Україна ще – не в найгіршому стані. Переживали ми й гірші часи. Єдине, що я Вам можу сказати з абсолютною впевненістю, що МИ ПЕРЕМОЖЕМО.
- Як Ви працювали з архівами? Адже Ви писали роман 13 років. Хто Ваш перший цензор і як Ваша дружина ставиться до того, що Ви пишете?
- Я Вам чесно скажу, що велику допомогу мені надав Роман КОВАЛЬ. – Не під час праці, а тим, що він «розорав» цю тему на документальному рівні. Току, коли я йшов у архіви СБУ, мені не треба було багато витрачати часу на пошуки різних документів. Бо я вже знав, що є основні справи, які я мушу в першу чергу вивчити. До речі, зверніть увагу, як цинічно чекісти називали ці справи по захопленню українських повстанців і патріотів взагалі. Справа, наприклад, називається «Заповіт» (це справа по захопленню й арешту). А друга справа (це вже по зачистці всіх причетних до повстанського руху) називається «Щириє». І зараз чужинці, виродки всілякі нас називають «щирими»: «что ты на украинском? Ты что, щырый, да?». Мене колись питали (коли говорив серед них українською): «Ты что, со Львова?». А робота в архівах специфічна йде… Виписують тобі перепустку на вулиці Володимирській, потім біжиш в архів на Золотоворітську, бо ти повинен після отримання тієї перепустки за п'ятнадцять хвилин дістатися архіву, бо коли запізнишся, то туди тебе не пустять. А коли встигаєш, то потрапляєш до невеликої зали (єдиний комфорт, що ти не замовляєш, а справи перед тобою вже на столі лежать), ти маєш право їх пере фотографувати, але позаду тебе сидить дідусь, який весь час дивиться на тебе. А коли в туалет виходиш, то той дідусь – за тобою. Це один із тих дідусів, що колись у Холодному Ярі розшукували, бо кажуть, що «уполномоченный по Холодному Яру» в Черкаському КДБ був до 1974 року.
А щодо цензора, то Ви вгадали. Дружина моя найперша прочитала, бо вона в мене – професійний літературний редактор, коректор, вона виловлює «блохи» в тексті всілякі, бо я дуже сумлінно ставлюся до рукопису. Бо якщо ви почитаєте сучасні книжки, то побачите, скільки там помилок!.. Та й інституту таких справжніх, серйозних редакторів уже фактично немає. Це за радянських часів були редактори, які за свої помилки відповідали своєю роботою, зарплатою, премією і так далі. Через це зараз дуже багато виходить невідредагованих книжок. Тому я дуже уважний до цього, дружина моя все це вичитує, а потім уже після цього я даю читати фахівцям. Романові КОВАЛЕВІ, наприклад, я дав почитати як історику, чи немає там якихось фактологічних неточностей. А Роман, до того ж, - ще й з непоганим смаком, і він дуже сумлінно цю книгу прочитав. Потім я дав роман Анатолію ДІМАРОВУ, дуже відомому нашому українському класику, і роман у мене із самого початку називався «Залишенець». Дуже люблю цю назву, магнетичну. Вона мені й досі подобається. Але ДІМАРОВ прочитав і (даруйте за нескромність) сказав: «Ти знаєш,Василю, це класичний роман. Але класичний роман повинен мати прозору назву. Таку, як «Тихий Дон», «Белая береза» - і продовжив перелічувати подібні до цих назви. Я й кажу: «Якщо прозору, то «Чорний Ворон» - теж гарна назва». Він згодився, та так і пішло І я тепер бачу, що багатьом все-таки подобається назва «Залишенець», хоча «Чорний Ворон» переважає. Хоча вийшов роман під двома цими назвами…
Вийшов у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» - німецький, бо – на німецькі інвестиції. – Бо я до цього видавництва звернувся. Чому? Це найпотужніше видавництво, яке працює за європейськими стандартами. А щодо українських, то зазвичай заходиш туди й бачиш, як сидить один редактор, один бухгалтер і один директор. Це максимум: три чоловіка. А коли заходиш у «Клуб сімейного дозвілля», то сидять відділи: тридцять юристів, тридцять економістів, тридцять редакторів. І вони вже продали 100 тисяч, але я думаю, що більше продали. Бо для них головне – економічний інтерес. Бо спочатку вийшло у видавництві за умовами конкурсу, а потім я вирішив продати оті права видавничі, і прийшла до мене їхній агент. Така розкішна дама сіла переді мною й сказала що їх цікавить цей роман. Але я сказав, що знаю про німецькі, єврейські основи щодо видавництва, а тому зміст роману може насторожити, знайти там антисемітизм, але ж насправді десь 99 чекістів були євреями, які йшли сюди з відомими намірами. А та дама так подивилась на мене у відповідь на ці слова наступне: «Пане Василю, по-перше, я сама – єврейка, по-друге, - моя баба була чекісткою, а по-третє, нас цікавить лише комерційний успіх.

Підготував Сергій ЗІНЧЕНКО.

На світлинах:


Василь ШКЛЯР приїхав;


у черзі за автографами до письменника.
Фото автора.
(Продовження – в наступному числі часопису)
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1265 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: