Сумно й гидко стає на душі, коли прочитаєш десь у місцевій пресі “статєйку” про Тараса ШЕВЧЕНКА чи його творчість. Та й для чого взагалі такі “твори” пишуться? І абсолютно ініш почуття виникають, коли читаєш матеріали з книги Ігоря МИХАЙЛИНА “Про Шевченка і не тільки . Наукові розвідки, есеї”, яка нещодавно вийшла у харківському видавництві “Майдан” ( http://www.kafedrajourn.org.ua/media/827 ). Пропоную до уваги наших читачів його розвідку з названої книги “Тарас ШЕВЧЕНКО в літературній публіцистиці Дмитра ДОНЦОВА”. Тому що це і актуально, і виразно, і справді глибоко. Отже, уважно слідкуйте за думками доктора філологічних наук, професора Ігоря МИХАЙЛИНА, який 16 років керував кафедрою журналістики Харківського національного університету імені В. Н. КАРАЗІНА, академіка Академії наук вищої освіти України за відділенням «Масова комунікація», голови Харківського історико-філологічного товариства, члена Національної спілки письменників України.
Спочатку — про розвідку Дмитра ДОНЦОВА «Ідеї ШЕВЧЕНКА про Бога і націю», яка увійшла до книжки «Туга за героїчним» (Лондон, 1953).
«У ній Д. ДОНЦОВ відповів на питання, як розумів Т. ШЕВЧЕНКО причини занепаду України. На його думку, він властиво питався не чому впала Україна, а — за що? На це запитання обов’язково слід було відповісти, оскільки «Бог ШЕВЧЕНКА — це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, якого Провидіння кермує життям окремих людей і народів». Відтак, якщо існує божественна справедливість, то повинна існувати причина усіх явищ в людській історії. За Д. ДОНЦОВИМ, «причину цієї катастрофи національної знаходив ШЕВЧЕНКО насамперед в дегенерації нашої провідної верстви, в дегенерації пастирів». Проти цієї верстви спрямована вся ШЕВЧЕНКОВА поетична пристрасть. «Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, — ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України». Що ж чекає в майбутньому українську спільноту? Відповідаючи на це запитання, Д. ДОНЦОВ апелював до євангелійської історії: до Ісуса в одному місті привели всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох з них: тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Так буде й з українцями. “Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли укріпиться воля битися за неї, тоді лише спадуть з нього ланцюги рабства».
Давлі — коротка порівняльна оцінка постатей Тараса ШЕВЧЕНКА і Пантелеймона КУЛІША
«Зіставляючи П. КУЛІША й Т. ШЕВЧЕНКА, Д. ДОНЦОВ переконливо показав їх протилежність, антагонізм. Він звернув увагу, зокрема, на поправку П. КУЛІША до відомої поезії Т. ШЕВЧЕНКА «Наш завзятий Головатий / Не вмре не загине… / От де, люде, наша слава, / Слава України!». П. КУЛІШ виправив перший рядок на «Наша дума, наша пісня». Окрім того, що зникла блискуча внутрішня рима, що свідчить про поетичну глухоту П. КУЛІША, його поправка демонструє, що «Т. ШЕВЧЕНКО бачив майбутнє України у відродженні і політичної ідеї, і сили в козацтві, а П. КУЛІШ — в етнографії й пісні». П. КУЛІШ дістав дуже м’яке покарання в справі Кирило-Мефодіївського братства, тоді як Т. ШЕВЧЕНКО відбув десятилітню солдатчину. Але й те м’яке покарання «протверезило» П. КУЛІША, зробило з нього лояльного громадянина Російської імперії, який хіба що розмовляв і писав по-українськи. Свідченням цього стала його капітулянтська післямова до «Чорної ради» та багато інших праць, у яких він з ненавистю писав про ШЕВЧЕНКА, козацтво, натомість підносив культурницьку функції царизму. На думку ж Д. ДОНЦОВА, «смішно було говорити про „високу культуру” Петра і Катерини, які принесли в Україну варварство кріпацтва і батуринської масакри. Смішно було гудити гайдамаків за їх «не гуманність», а знаходити ту гуманність у московських тиранів. Смішно було обвинувачувати в „руїнницькім” дусі ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, що був не лише революціонером, а й основоположником козацької держави. Що козацькі війни несли не раз руїну з собою? Але хто ж приносив ті війни в Україну, в її культуру, як не ті „культурники” з Московщини і з Польщі, яких славословить КУЛІШ?». П. КУЛІШ ненавидів Т. ШЕВЧЕНКА, бо був представником «свинопасів», які змирилися з рабством, а Т. ШЕВЧЕНКО репрезентував «викінчений тип аристократа, в якому втілилися всі прикмети й чесноти козацтва».
А ще — цікаве із статті Дмитра ДОНЦОВА «Козацька жінка у ШЕВЧЕНКА» з книжки «Правда прадідів великих» (Філадельфія, 1952).
“Тут відсутній традиційний для радянських інтерпретаторів іконостас ШЕВЧЕНКОВИХ героїнь; немає Катерини з однойменної поеми, Ганни з «Наймички», Алкідової матері з «Неофітів». Натомість широко репрезентована козачка, яка «разюче нагадує постаті з наших дум»: Оксана з «Гайдамаків», Мар’яна з незавершеної драми «Микита Гайдай», Ярина з «Невольника». Це тип такої дівчини, що мовчки зброю подавала коханому, який відправлявся для захисту рідного краю. Т. ШЕВЧЕНКО знову занурився в час, коли «лихо танцювало», вища українська верства — козацьке лицарство — носило мораль у собі, а не мало її навчатися з релігійних постулатів. Д. ДОНЦОВ блискуче показав це на прикладі аналізу вірша Т. ШЕВЧЕНКА «У тієї Катерини», де карається обман, брехня, підступність. У цій праці вже заявлений улюблений прийом, який виявився головним у літературній критиці Д. ДОНЦОВА в «діаспорний» період — порівняння творчості різноманітних авторів. Тут, зокрема, вказано, що ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ тип жінки продовжився в нащадках. «До таких типів належала Олена ПЧІЛКА, Леся УКРАЇНКА, Марія БАШКИРЦЕВА, одна з найславетніших жінок Європи ХІХ в. До таких типів належала Олена ТЕЛІГА”.

А насамкінець — висновок, який робить Ігор МИХАЙЛИН

“У цілому ж підбиваючи висновки розвідці про Т. ШЕВЧЕНКА в літературній публіцистиці Д. ДОНЦОВА, найлегше було б сказати річ традиційну: Д. ДОНЦОВ як політик поставив собі на службу літературу. Але це була б неправда або не вся правда. А вся правда полягає в тому, що Д. ДОНЦОВ як самобутній літературний критик розкрив для читацької аудиторії іманентні змісти «Кобзаря», які багатьом сучасникам і нащадкам були недоступні з ідеологічних причин»