Невідомий Улас САМЧУК
За Радянської влади навіть московські менти знали письменника і журналіста, чого не можна було сказати про інтелігентів Волині. У рідному селі Дермань, що в Здолбунівському районі на Рівненщині, мешкає двоюрідний брат письменника Іван із дружиною Євгенією. Від них я й довідався чимало про Уласа САМЧУК, як кажуть, із перших вуст.
ДЕРМАНСЬКА РОДИНА
Господа САМЧУКІВ стоїть на одному з велетенських пагорбів, цей куток здавна називають Запоріжжям. Саме там колись стояла хата, в якій народився великий письменник Улас САМЧУК. Нині на подвір’ї його двоюрідного брата Івана Парфеновича САМЧУКА це місце означене велетенським каменем із відповідним написом.
— Гнат, герой твору «Марія», — не хто інший, як батько Івана Парфен. Марія — теж дерманська,— розповідають родичі письменника.— На початку Великої Вітчизняної війни Улас приїжджав до нас. Німецька машина, що привезла його з Рівного, застрягла на бездоріжжі, то люди з нашого кутка виходили виштовхувати авто на сухе місце. Улас кілька разів гостював у нас, але ніхто не бачив його у німецькій формі чи з якими-небудь фашистськими відзнаками. Він завжди був у цивільному. Як прийшли совєти після війни, то САМЧУКИ зазнали великого горя, їх називали родичами ворога народу, вивозили з рідних місць.
Євгенія САМЧУК згадує: одного разу повезли в Москву продавати горіхи, і навіть там, перевіряючи паспорти, працівники правоохоронних органів доскіпувалися, чи не з Уласової родини дерманці. Звичайно, ніхто не зізнався, бо було небезпечно. Інша родова гілка САМЧУКІВ живе у Тилявці на Кременеччині. Там мешкає племінниця, донька Уласового брата Федота.
— Ви знаєте, — кажуть САМЧУКИ, — на сторіччя Уласа в Дермані зібралося стільки народу, що й подумати не могли. Приїхало багато начальства, письменників. А перед цим до села проклали асфальт. Рівненський губернатор пообіцяв, що Дермань буде містечком. Дай Боже, щоб так і сталося. Відомий перекладач Борис ТЕН теж із нашого села. А чого вартий наш монастир! Іван ФЕДОРОВ, Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ працювали тут...
— Чи ви щось чули про Уласа САМЧУКА за часів Радянської влади?
— Мовчали про нього. Тільки про його смерть у 1987 році почули по радіо «Свобода». Тепер хочуть перевезти прах Уласа на рідну землю. Всі витрати фінансуватимуть із Канади. На святкуванні ювілею Уласа в Дермані нас запитували, де ж поховаємо: «В Києві, Рівному, Тилявці чи Дермані?» А де ж, як не в нашому селі? Він тут народився, ходив до школи. У нас затишний цвинтар, на цвинтарі – козацька церква Святого Онуфрія. У ній козаки давали клятву і святили шаблі. Тут, у Дермані, лежати Уласу. Перепоховати мали ще на Покрову, та щось не вийшло… Гарний пам’ятник поставили Уласові у Рівному.
У Дерманській гімназії я відвідав музей Уласа САМЧУКА, в якому зберігаються його книжки, видані як за океаном, так і в Україні, особисті речі, ікони з батьківської хати письменника. З часом тут буде і музей Бориса ТЕНА.
СТРАДНИЦЬКИЙ ШЛЯХ
На честь сторіччя Уласа САМЧУКА в Україні випустили 20 тисяч двогривневих ювілейних монет, відбулися урочистості, запланували видання зібрання творів письменника. Однак чи не найбільша прикрість – що твори його не мають попиту серед читачів. За 15 років офіційного визнання Уласа САМЧУКА вийшли десятки статей у найпрестижніших виданнях, але письменник ще й досі постає якимсь недочитаним, неповним.
Улас САМЧУК був одним із тих, хто знехтував сковородинським «не шукай щастя за морем» і поїхав на Захід. Десятиліття, прожиті в Берліні та Празі, були найкращими для творчості молодого письменника; повернення на батьківщину в 1941-му принесло розчарування, адже гітлерівці не могли дозволити українцям творити власну державність.
Улас САМЧУК належав до мельниківців. Письменник був занепокоєний чварами між націоналістичними угрупованнями. Нарікав, що ніхто не дотримується демократичних принципів у створенні УПА і правом сильніших скористалися бандерівці, які принесли в жертву чимало мельниківців та бульбівців. У березні 1945 року, перебуваючи в Німеччині, письменник отримав пропозицію від отамана Тараса БУЛЬБИ їхати на Судети і читати вишкільні лекції повстанцям. Улас САМЧУК відгукнувся так: «О, як це зворушливо. Навіщо, Господи, обдарував Ти мене цим реалістичним спогляданням світу, що перешкоджає мені бути героїчним?».
Одначе руки не опускалися. Письменник зумів об’єднати потужні мистецькі сили з України, що перебували у вигнанні, у МУР (Мистецький Український Рух), перший з’їзд якого відбувся 21—22 грудня 1945 року. Але творити Велику літературу навіть без радянської цензури було не так-то просто. Емігрантська маса не потребувала письменника. Уже в Канаді Улас САМЧУК зрозумів, що різні українські організації бажають бачити його «членом своєї парафії», та аж ніяк не письменником. Уласа САМЧУКА вітали на імпрезах і ювілеях, запрошували на різні урочистості, однак від цього не було легше. Гримасу долі живий класик побачив відразу ж після свого 60-річчя. Про це він напише Олегові ШТУЛЮ: «Я мусив залишити свою письменницьку роботу і йти на чужу заради хліба насущного... Був ювілей, я дістав нагороди і багато слів, але ніяких засобів для життя. Я працюю на вечірній роботі прибиральником, це мене вичерпує, морально нівелює і абсолютно знеохочує до будь-якої роботи при письменницькому столі».
Про цей момент зі свого життя він пише Євгенові МАЛАНЮКУ: «Кожний має до мене свої жалі і болі... Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі і болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх — залишити мене, забути мене і це буде єдине, чого я від усіх бажаю...»
Проте доживав свій вік письменник, маючи моральну втіху від багатьох зроблених справ. Бракувало лише визнання на рідній землі — у далекій географічно і близькій серцю Україні. Тепер уже й визнання прийшло, та його твори земляки чомусь не поспішають читати. Хіба що на вимоги навчальних програм.
Сергій ГУПАЛО, газета «Дзеркало тижня». Дмитро ПАВЛИЧКО: „Над звіринним
панує божественне, небесне”
Про те, що треба вмерти за Україну, про це сьогодні наша молода література не напише, вона в масі своїй сміється з цього, їй здається, що всі вже цим перенасичені. А чому? Бо їм бракує елементарного людського розуміння, що над тим звірячим началом панує божественна, небесна частина людини, що є в кожному. І треба ж розуміти, що саме мистецтво, сама література є джерелом такої усвідомленої духовності.
Всі ті роки, скільки існує книжка, там ще де Гільгамеш був, література намагається виховати людину в тому, що вона подібна до Бога, а не до чогось іншого. Є така література? Я думаю, що все-таки є, хоч і західно-європейська література все ще шукає себе. А ми тільки намагаємося бігти за нею і дивувати: а ми ще краще можемо вилаятися, а ми ще краще можемо показати замазаного брудом, і так далі.
І я знаю, що письменниця румунського походження, яка пише німецькою мовою, котра отримала цього року Нобелівську премію з літератури, вона якраз показала образ війни, де є людина як звір, але понад тим – благородне начало. Там Румунія під час окупації фашистами – це та тема, що і в нас болить. Тому, як це я бачу, Нобелівський комітет відзначає ті книжки, які показують, передусім, не людину-звірину, а людину божественну, людину сильну, людину-мислителя.
Борис ОЛІЙНИК: „Тому ми
господарями маємо бути”
Під час перебування в Києві, коли 20 грудня минулого року на установчому з’їзді була створена Всеукраїнська громадська національно-патріотична організація „Українська Народна Рада”, нашому кореспонденту і секретарю Криворізького міського об’єднання ВУТ „Просвіта” імені Тараса Шевченка Олені Маковій вдалося (хоч і коротко) поспілкуватися з видатним українським письменником, лауреатом Шевченківської і міжнародних премій Борисом Олійником. Тож подаємо це коротке, але ексклюзивне, інтерв’ю.
- Борисе Іллічу, що Ви останнім часом написали? Як із творчістю?
- Творчість як творчість... Поет – це добровільний каторжанин, який здав себе цій дамі... І тому щось намагаюсь писати. Зараз у мене вийшла книжка у видавництві „Основа”, А виходить – у серії „Лауреати Шевченківської премії” вибране... Правильніше буде сказати: має виходити... Бо, здається, немає грошей у тих, які її повинні випустити. Як завжди у нас із цим зараз... А так – все як належить.
- Якщо можна, прочитайте, будь ласка, щось із останнього...
- Українська нація – і морально, і духовно здорова. А тому вона не боїться самокритикуватися (на відміну від деяких інших націй, які після того, як тільки їх торкнеш, здіймають рейвах на весь світ)... Тому я прочитаю ось що:
Як він чекав у клятім закордоні,
Коли за давністю минуть суди
І він, статечний злодій у законі,
Повернеться додому назавжди!..-
Де все – до болю рідне і манливе.
Тюрма, і та, як мати, визира.
І навіть дим – солодкий. Особливо, –
Коли в сусіда хата догора.
- Менталітет український...
- Так, перебираємо міру в цьому. Хоча воно однаково у всіх народів. Але ми вміємо критикувати себе, щоб стати кращими.
- А що б Ви побажали українцям у наступному році?
- Не терпіння, а терплячості і, зрештою, - не хилитися перед владоможцями. Адже є конституційні права, і треба їх використовувати належним чином: організовувати ініціативні групи і (в межах правових, конституційних) згортати цих олігархів, для котрих Україна – це тільки територія для визиску. А нам – жити в ній. А тому ми господарями маємо бути. Жоржини в долонях
В долонях моїх пломеніють жоржини
Квітки із дитинства, квітки із життя,
А в небі курличуть ключі журавлині,
За ними у небо злетіла б і я.
І я полетіла б далеко-далеко,
За синєє море в тривожній імлі.
Уже відлетіли навіть лелеки,
А я залишилась на рідній землі І плаче від горя зажурена мати,
І листям шепоче засмучений сад:
„Куди ж відлітаєте ви, журавлята?..
Верніться з дороги живими назад.
Верніться назад, ви, мої журавлята.
Невже вам не досить своєї землі?
Якби я уміла, як пташка, літати,
Я б вас зупинила своїми крильми”. В долонях моїх пломеніють жоржини,
На скроні густа вже лягла сивина.
Чекає додому синів Україна. –
Як матінка рідна, чекає вона.
Верніться назад, журавлі-журавлята,
Я вас виглядаю в тривожній імлі,
Думками навчилась, мов пташка, літати,
А серцем завжди я на рідній землі. Раїса ПОЛІЩУК
м. Кривий Ріг ВСЕ ТЕ Ж... Споконвіку в нашім світі
Діє істина проста:
Обираємо бандитів,
Розпинаємо Христа!..
І за два тисячоліття –
Та ж суєтна простота. Анатолій ПЕТРОВ
м. Кривий Ріг
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
