До 75-річчя від дня народження Володимира МИХАЙЛИЧЕНКА| Гаряче серце поета і холодна криворізька сталь
 Дуже незатишно почували себе за часів Радянського Союзу на Криворіжжі (та й не тільки тут) майстри поетичного слова. Найталановитіші й найвідвертіші з них, які по-справжньому боліли душею за вільну Україну, були фактично вигнанцями в рідному краї, про що свідчить і доля Володимира МИХАЙЛИЧЕНКА. 13 вересня йому (коли б він був живий) виповнилося б 75 років. Та, на превеликий жаль, не сталося так…
Мабуть, ось ці слова, які будуть наведені трохи нижче, чи не найяскравіше ілюструють всю напругу його життя, всю його любов до України, до її людей-трудівників, яка дуже часто не знаходила відповіді ні в Кривому Розі, де він провів найбільшу частину свого життя, ні в Києві, де він навчався в університеті і був у колі друзів поетів-шістдесятників, таких, як Іван Драч, Василь Симоненко та інших.
Після його смерті видатний український письменник, майстер слова Олесь ГОНЧАР так написав про творчість Володимира МИХАЙЛИЧЕНКА: "Про Криворіжжя ніхто ще, здається, не писав з такою синівською любов'ю, так талановито". Очевидно, це справді так. – З боку самого МИХАЙЛИЧЕНКА. Але аж ніяк цього не скажеш про владу, яка постійно займається самопіаром і колекціонує графоманів, які плазують перед нею – аби тільки їх публікували й про них говорили. А ось Володимир МИХАЙЛИЧЕНКО був якраз із числа тих, які живуть не під диктовку влади й не плазують перед нею, а насправді люблять і рідне місто, і Україну, і її неповторну природу та людей. що населяють її простори. Він писав про себе:
«Все так загострено і законфлічено,
Все так двобоями всюди помічено,
Що серце важчає, стає, як олово,
І взяти хочеться – у руки голову …»
У своїх віршах він неодноразово звертається до свого серця, час від часу зазначаючи, що воно його може завести «до Сибіру», він розуміє, що часто «розплачується» за свої точні й образні оцінки того, шо відбувається навколо, за своє прагнення бачити рідне місто більше українським, а не суржиковим.
Володимир МИХАЙЛИЧЕНКО бачив не раз. Як люди пристосовуються. Торгують своїми переконаннями й поглядами на життя заради кар’єри, заради посади, заради особистої вигоди. При цьому вони навіть не замислюються над тим. як все більше через таку «торгівлю» втрачають себе як творчу особистість, як людину, що намагається жити по любові й по правді. А не за законами брехні й продажності.
Він розумів, на що йшов, коли в далекі 70-ті вивішував синьо-жовтий український прапор, розумів, що успішно закінчив би навчання в Київському державному університеті, коли б не писав у своїх віршах те, як він сприймає життя, не підфарбовуючи його. Знав прекрасно, що радянські спецслужби не спали, а переслідували саме таких, як він: непокірних, із трепетним серцем поета-правдивця.
Здавалось би, сьогодні зовсім інші часи, бо ніби ж – незалежна Україна й ніби ж влада повинна активно популяризувати його творчість. Та годі на це сподіватись, бо влада ця не те що не любить все українське на нашій землі, а вона просто не доросла в своєму свинському розумінні суті життя до того, аби всім серцем зрозуміти, що це таке патріот України, націоналіст, людина, яка ставиться до своєї Батьківщини і до свого народу не тільки з точку зору власної вигоди.
Ця влада, за суттю своєю совєтська (тільки на два порядки більш розбещена з причин безкарності за свої злодіяння), насправді не любить Україну, не любить українську мову, не любить українську культуру і природу України. Тому й організувала Кривий Ріг як величезний простір сміттєзвалища із показушними спорудами навколо міськвиконкому. Це влада «города руды и металла», де гаряче поета постійно перебуває в окупації холодного жорстокого металу, який відбирає життя і у людей. у природи.
Захар ЧЕКОНІН
На світлині:
екслібрис Володимира МИХАЙЛИЧЕНКА роботи всесвітньовідомого криворізького художника Бориса КУНОВСЬКОГО.
|
| Категорія: Кривий Ріг | Додав: pprosvita (18.09.2011)
|
| Переглядів: 2660
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
