Сергій БУКОВСЬКИЙ: Люди поступово зрозуміють, що сталося. Головне — строєм нікого нікуди не заганяти
Сергій БУКОВСЬКИЙ: Люди поступово зрозуміють, що сталося. Головне — строєм нікого нікуди не заганяти
Ми свідомо відклали публікацію цього інтерв’ю, бо надто високим був вал інформації про Великий Голод. Тим часом фільм відомого українського документаліста Сергія БУКОВСЬКОГО «Живі» без перебільшення можна назвати художньо найпереконливішим твором про Голодомор за останній час. Однак те саме можна сказати і про інші cтрічки пана Сергія на такі ж складні, неоднозначні теми: присвячений Голокосту «Назви своє ім’я по буквах», документальний серіал «Війна. Український рахунок» (трагедія України у Другій світовій) і ранню елегію про Віру ХОЛОДНУ «Знак тире», — режисер береться за найскладніший матеріал і створює на його основі самодостатнє художнє висловлювання, не втрачаючи при цьому драматичності першоджерела.
— Як ви прийшли до теми Голодомору? Чи була тут особиста зацікавленість?
— У якому сенсі особиста зацікавленість? Чи постраждали мої близькі або далекі родичі? Ні, не постраждали. Жодних персональних, біографічних мотивацій я не мав. Народився у Башкирії. Я — етнічний росіянин. Усе життя живу в Україні. І це мій дім. І цим усе сказано. Я роблю кіно про людей. А не про євреїв, або українців, або англійців.
— І все ж звертаєтеся до найважчих моментів із життя цих людей...
— Війна, Голокост, Голодомор... Починаючи з 2002 року, я займаюся складними темами й великими форматами. 1991 року, ще на кінохроніці, ми знімали фільм «Сон». Шість частин. Колір. Головний герой, канівський краєзнавець ІЩЕНКО, був народжений 1933 року. Він жив із мамою в однокімнатній квартирі. Мама не підводилась із ліжка. Він доглядав її. Годував її. Невдовзі вона померла. Тож перша зустріч із трагедією Голодомору в мене сталася давно. Але, до речі, на студії документальних фільмів за часів перебудови було створено кілька фільмів про Великий Голод. Один із них, «Ой, горе, це ж гості до мене» Павла ФАРЕНЮКА — справжній шедевр. Я тоді знімав щось інакше. Мабуть, я не був готовий до розуміння, осмислення цієї теми. Стільки всього відбувалося навколо нас, руйнувалася на очах система, і ми були причетні до цього розпаду. Та минуле мене зовсім не цікавило. А потім, вочевидь, прийшов час замислитися, що ж із нами сталося. І хто ми? І навіщо ми? Здається, так. Але і «Завтра свято», і «Дах», і «Сон», і сьогоднішній Голодомор (фільм «Живі»), і «Війна. Український рахунок» — про одне й те ж саме. Підкреслюю, мені здається, що це варіації на одну й ту саму тему. Тему самості й людської гідності. Хто ми? Масовка? Чи люди? І чи маємо хоч маленький шанс бути людьми?
— А які почуття передують безпосередньо тій чи іншій роботі?
— Найчастіше буває так: якщо я дуже злий, і в мене закипає кров від злості — я готовий до теми, до роботи. Так було зі згаданими фільмами. Були, звісно, і винятки. Наприклад, «Знак тире».
— До речі, про «Знак тире» — можна сказати, що в Росії вас упізнають саме за цією картиною, та й справді серед ваших робіт ця — найсвітліша, підкреслено елегійна, так би мовити. Чи можна вважати її вашою найбільш вдалою стрічкою?
— Я не вважаю, що це мій найбільш вдалий фільм. Просто він найвільніший і найулюбленіший. Не думали, та й не знали ми тоді, що таке рейтинги, частки, цільові аудиторії. Знімали, покладаючись на почуття, інтуїцію, не озираючись. Композитор Вадік ХРАПАЧОВ спав у звукоцеху, аби не марнувати часу, не ходити додому... Перезапис — свята річ... Після другої частини накривався стіл у монтажній. Оператор ХИМИЧ увесь карабаський матеріал знімав на нечутливій звуковій плівці ЗТ (вона дає страшенний контраст, майже графіку). І він сидів цілодобово в ЦОПі, трусився над негативом, найменша помилка під час проявки — і все, кінець. Узагалі так ми працювали тоді. І думали, що так буде завжди... Нещодавно, до речі, в кіноархіві на Солом’янці подивився наш із Володею КУКОРЕНЧУКОМ «Сон». Від кольору лишився один шар, якийсь пурпурно-морквяний. На біса ми корячилися, вставали вдосвіта зняти Дніпро, кручі. Нічого цього не залишилося на плівці. Прикро до сліз.
— Повертаючись до «Живих» — поява ЮЩЕНКА в перших же кадрах може виглядати як своєрідна данина спонсорам, навіть якщо це не так, — адже гроші на зйомки давав у тому числі й Фонд «Україна-3000». Як вдалося вирішити цю проблему?
— Це довга історія. І немає тут ніяких таємниць. Ми зняли в Хоружівці три години матеріалу. Були хороші шматки. До фільму ввійшло кілька хвилин як пролог до фільму. Я гадаю, що для ЮЩЕНКА тема Голодомору — особистий біль. Тут він вкрай щирий. Якби це було інакше, я б не поставив цей епізод у фільм. Фонд «Україна 3000» — замовник і власник фільму, а не спонсор.
— Одна з найважливіших тем картини — історія про британського журналіста Гаррета ДЖОНСА, котрий один із перших доніс правду до західного читача про те, що тоді відбувалося в Україні. До речі, про цю мужню людину свого часу вперше написав Джеймс МЕЙС у нашій газеті.
— Мені дуже дорога ця лінія, завдяки їй ми значно розширили горизонти фільму. Виявляється, свобода слова не завжди гарантує справедливість. Слово правди журналіста Гаррета ДЖОНСА тоді не було почуте. Хоча він кричав на повний голос. І поплатився за це. Його почули лише в наші дні, 75 років потому. Європейський світ, ну, звісно, дипломатичні й політичні кола — всі знали про Великий Голод. Писали, рапортували у звітах, які надсилали своїм урядам з України, зокрема, з її тогочасної столиці Харкова. Але ніхто не хотів сваритися зі СТАЛІНИМ. Вважалося, що він усе ж кращий за ГІТЛЕРА. Незабаром зрозуміли, що це одне й те саме. СТАЛІН — ГІТЛЕР. Але було запізно. Почалася війна.
— Як ви працювали над фільмом?
— Команда. Злагоджені дії хороших і дуже професійних людей. Ми працювали силами кількох груп, окрема група працювала в архівах. Перед знімальною групою виїжджали «рісечери». Вони готували й шукали людей, робили фотосесії. Щось на кшталт кастингу. Люди дуже немолоді — діти Голодомору. Ось так і знімали. Спершу по два, а потім лише по одному очевидцю на день. Головне було — «згорнути» розмову правильно, щоб людина лишалася в хорошому настрої після нашого вторгнення. Група пройшла спеціальний тренінг, навчалися, як працювати з цією віковою категорією. Переважно то були бабусі. Дідусів, тих, хто пам’ятає ті часи, практично не лишилося.
— А яка з історій вразила вас найбільше?
— Баба Настя, яка так і не вийшла заміж. Кози по хаті бігають, кури. Сусідська дівчина Юля грає на гітарі. У гітари одна чи, може, дві струни. У дівчини — хвороба Дауна. Їй років 20—25. Якась платонівщина, «Родина электричества». Трохи моторошно. З того, що не ввійшло: баба Настя з босими ногами сидить на печі, слухає прогноз погоди по радіоточці. Епізод так і називався «Колгоспний рай». Знаю напам’ять її текст...
— Можете процитувати?
— «Дурнороби ми. Дурнороби... Пам’ятаю, як буряки на машину кидали. Ніч уже на дворі. Сніг пішов. Мете. Врешті попорались. Приходить бригадир. А злий він був, як собака. Ми у нього питаємо: «А нам щось заплатять? Якусь копійку?» А він каже, що цукром получите. А ми його: «А скіки ж цукру буде?» — «А по мішку на рило!!!». Стихло все, усі замовкли. Посідали на буряки зверху і додому поїхали мовчки. Помер той бригадир. Недавно ж, помер. Пішли ми, баби, на похорон. Труну опустили. Одна баба землю кида та й питає до нього: «А там теж будеш про рила казати?..»
— Серед інших вражень — спокій свідків. Люди — не всі, але переважна більшість — розповідають про ці жахи зі спокійними обличчями.
— Почнімо з того, що ми прибрали з фільму всі образи голодної смерті, труповозки, запахи мертвого села...
— Чому?
— По-перше, це є в усіх фільмах. По-друге, це не працює. Людська психіка блокує таку інформацію. І, зрештою, люди не розповідали нам про це з великою радістю або охоче. Ми залишили це поза кадром. Мовчання говорить інколи більше.
— Чи можливе взагалі переконливе художнє втілення такої тематики? Адже навіть у кращих випадках є небезпідставні причини закидати авторам фальш або нерозуміння — просто тому, що сама тема нелюдяна настільки, що виходить за межі будь-якого візуального формату...
— Складно. Але можливо. Проблема не лише в нелюдяності. Можливо, я помиляюся, та не всім знайомий голод. Інша річ — любов, сімейні стосунки, батьки й діти. Цей досвід, так чи інакше, в усіх однаковий. А тут зовсім інше. Якийсь голод... Ну, Африка. Чув. Навіть бачив по ТБ: голодні діти, опухлі. Та це не у нас, а десь далеко. Людям важко це адекватно переживати. Співчувати незнайомому для них явищу.
— Поставлю дещо провокаційне запитання на ту саму тему адекватного втілення: як ви ставитеся до ідеї французького режисера Жана-Люка ЃОДАРА, що фільм про концтабір потрібно знімати з точки зору не жертви або свідка, а ката з його щоденними клопотами? Саме тоді й буде страшно? Може, дійсно варто спробувати?
— А чому він сам не зніме? Стривайте... Отар ІОСЕЛІАНІ, здається, в «Розбійниках», уже втілив мрію ЃОДАРА. Там худорлявий такий герой — з вусиками, в галіфе — навіть свого синочка, стукача, покликав на роботу. Аби нащадок знав, як важко працювати катом. Дуже переконлива сцена. Страшна. Ви це мали на увазі?
— Імовірно.
— Колись до АХМАТОВОЇ причепився американець: «Розкажіть мені про загадкову російську душу! Ви ж усе знаєте. Ну, розкажіть...».
— «???»
— «Ну, ось, у ДОСТОЄВСЬКОГО — його РОЗКОЛЬНІКОВ убив стару і страждав потім. Адже Федір Михайлович точно все знав про душу.» — «Знав, але не все.» — «А що не знав?» — «Як, наприклад, зранку розстріляти осіб сто, а ввечері піти на концерт». Мені особисто такі персонажі нецікаві. Мого діда Сергія було розстріляно 1937-го, у Тбілісі. А батько довгий час був сином ворога народу. Пишномовно, можливо, але той режим ніколи не пробачу, — ні 1933-й, ні 1937-й, ні Вітчизняну. Ніколи. Інше важливе і страшне. Чому в сьогоднішній Росії СТАЛІН — ледве не герой нації, у підручниках пишуть, мовляв, він усе правильно робив. Ай, маладца!
— При всьому цьому ви уникаєте дуже гострих формулювань (слово «геноцид», по-моєму, звучить лише одного разу), і фінал у вас на диво світлий...
— Слово «геноцид» не звучить зовсім. Ні у фільмі «Назви своє ім’я по буквах», ні в «Живих». Жодного разу. Я не намагався і не мав наміру саме це доводити у фільмі. Мені здається, що глядач, якщо й існує такий у документального кіна, може сам зробити висновки: що сталося, чому ми дозволили зробити з собою таке, і для чого цей досвід необхідний нам сьогодні. А фінал... він радше сумно-світлий. Адже ми — нація, і ми вижили. Бабусі позують нам, потім устають і йдуть. Якщо пам’ятаєте — титри, два стільці на фоні хати. У ній прожито довге життя... Ми багато їздили країною, багато бачили, чули. Прикро. Мудрі, щедрі, прощають усе, вони гідні зовсім інакшої долі, інакшої старості, інакшого життя. Вони — німий докір. Усім нам. Ось головне послання фіналу. Говорячи по-модному — меседж. Ось, напевно, чому він сумно-світлий. Сумний, тому що вони так живуть, а світлий — бо все-таки живі.
— Зараз — уже після того, як фільм закінчено й показано — чи можете ви сказати, що досягли своїх цілей як режисер?
— Ще не показано. Якщо не враховувати прем’єри у Києві та прем’єрних показів у Гарварді, в Колумбійському університеті, в Римі, у Стокгольмі; попереду — фонд Спілберга у Лос-Анджелесі, музей сучасного українського мистецтва в Нью-Йорку. Що буде потім, я не знаю. Мені неймовірно важко дати оцінку зробленого. Чесно. Має пройти час, два-три роки, коли можна відстороненим оком подивитися власний фільм як чужий. Зараз це складно. Я ще монтую і перемонтовую його у голові. Шкодую за епізодами, що вилетіли з фінальної версії. Чи досягнута мета? Я певен, що працюючи в таких складних форматах, можна сказати своє слово без профанації теми. Ось така, можливо, не найголовніша, мета у нас була. І вона, по-моєму, досягнута. Мені не соромно. І нашій групі так само.
— Скажіть, а чому взагалі Голодомор став можливим? Що повинно статися в головах у людей, які таке роблять?
— Те, що відбувалося в головах бригадирів і тих, хто, вимітав із хат останнє — в однієї бабки в Житомирській області навіть конфіскували м’ясорубку, мені зрозуміло. Наказали — виконуй! Схоже на спецоперацію. З боку влади все було зроблено дуже професійно — спочатку до стінки поставили тямущих людей. Тих, хто думає інакше, ніж СТАЛІН. Із 400 українських письменників, наприклад, серед живих лишилося тільки 30. Куркулів — кого розстріляли, кого відправили до білих ведмедів. А що селяни? Їх узяли голими руками. Спроби опору були, бунти, навіть озброєні зіткнення, та каральна система Країни Рад була значно сильнішою. Були і чесні комуністи. Деякі пускали собі кулю в голову. Але це не врятувало ситуацію. СТАЛІН ненавидів селянство. Патологічно. Адже пролетаріат нічого не мав, окрім ланцюгів. А тут — земля, кінь, плуг — усе це власність, загроза режиму. Селянина позбавили всього цього. А далі ви знаєте. Марина ЛАДИНІНА розповідала, як під час зйомок «Кубанських козаків», де столи в кадрі вгиналися від наїдків, приїжджав наприкінці дня на майданчик «гебешник», і весь їстівний знімальний реквізит скидали в яму, обливали соляркою і спалювали... Отаке кіно. Талант має бути голодним. Пам’ятаєте таке гасло?
— Ви щойно повернулися зі Швеції, до цього їздили до Рима, в Америку... Як сприймає фільм західний глядач?
— Адекватно. Дуже відкрито й доброзичливо. Сміялися і плакали в Америці в тих самих місцях, де плакали і сміялися у Києві. Тільки сміх був голоснішим і шморгали носами частіше. Голодомор — найменше відомий серед трагедій ХХ сторіччя. Дискусія в Колумбійському університеті тривала понад півтори години. І тривала б іще. Питань було чимало. Складних. Розумних... Юрій ШЕВЧУК, викладач відділення україністики, зупинив — час оренди зали скінчився.
— Дивовижно...
— Зручно, звісно, з нашого далека, вважати, що американці — недалекі пожирачі фастфуду, та лише в Америці у книгарнях я побачив натовпи публіки, яка читала. Сидять зі стосами книг на підлозі, каву п’ють, стукотять по клавіатурі своїх лептопів, обличчя гарні... А як ви гадаєте, Дмитре, що буде, якщо до будинку фермера Джима або Джека десь на Мідвесті, у штаті Айова, скажімо, прийде сусіда — пияка і нероба — і вимагатиме віддати йому хліб, консерви, корову на благо великої Америки? Така ситуація просто неможлива. Ніхто не посміє зазіхати на його власність і приватне життя.
— Як позбутися болю, але зберегти пам’ять? Чи це можливо?
— Не знаю. Не знаю... Я думаю, що люди поступово зрозуміють, що сталося. Головне — строєм нікого нікуди не заганяти. Ні до музеїв, ні до церков. Нас у школі постійно заганяли до ТЮГу. Я досі його обходжу десятою дорогою.
— У вашому переліку українських лих після Голокосту й Голодомору лишився ще Чорнобиль. Чи плануєте знімати цей фільм?
— Так, якщо знайдемо з Андрієм ЗАГДАНСЬКИМ гроші. Це дуже дорогий проект.
— Як він виглядатиме, якщо не таємниця?
— Із використанням дорогої спецтехніки. Крани, повітряні кулі, цейтрафер, прилади нічного бачення. У кадрі — лише тварини, птахи, дерева, мурахи тощо. Синопсис написано. Ми готові знімати. Це фільм про те, як людина програла в безжальній сутичці з природою.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК,
газета „День”, 17 квітня 2009 року.
|
| Категорія: Cтатті з іншіх джерел | Додав: pprosvita (25.04.2009)
|
| Переглядів: 1326
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
