Художнику Петру СИТНІКУ виповнилося б 75 років

ВІН ВСЕ ЖИТТЯ НАМАГАВСЯ ВЧИТИСЯ

Днями відкрилася у Криворізькій виставковій залі виставка робіт чудового українського художника Петра СИТНІКА, який помер 16 років тому, не доживиши до свого 75-ліття. Його роботи знані не тільки в рідному місті. в Кривому Розі, в Україні, а й у інших країнах: роз’їхалися по всьому світу, демонструються в закордонних музеях та у приватних колекціях в Польщі і в Росії, В Чехії і в Болгарії, в Китаї і в США, в Китаі і в Японії…
Щоб відчути цього художника як людину, як творчу і обдаровану різними талантами особистість, варто поспілкуватися з тими, хто знав його найкраще. Під час відкриття були на виставці його близькі і рідні люди. Мені вдалося поспілкуватися з дружиною художника, Людмилою Андріївною. Вона й проведе нас роками його життя і творчості.
Людмила Андріївна згадує:
«3 червня йому виповнилось би 75 років. З життя він пішов дуже рано, повний творчих і фізичних сил, апоплексичний удар його вивів з ладу, і він вмер за кілька годин. Займався як зудожник ліногравюрою, офортом, живописом, монументально-декоративним мистецтвом, дуже любив теслярувати, виробляти різні предмети з дерева, любив робити вироби також і з металу, він був чудовим токарем. Коли він малював ліногравюри, то перші з них він робив на лінолеумі, а роздруковував зіичайною друкарською фарбою на звичайному папері. Інструментом же для створення ліногравюри слугувала звичайна ложка з алюмінію. А вже коли він закінчив Львівський поліграфічний інститут і почав малювати класичний офорт, то мені довелося спроектувати офортний верстат, а Петро Федорович більшу частину деталей виточив на токарному верстаті. Тому ми і зробили такий офортний верстат, якого в Кривому Розі (та й на всій території Дніпропетровщини) не було. Це тому, що досягли тиску у 800 кілограмів на один квадратний сантиметр. А в техніці офорту одним з головних елементів є необхідність віддрукувати з цинкової дошки на спеціальний вологий офортний папір, зробити відбиток. Тобто, я хочу сказати, що він був не лише художником, а ще і справжнім майстром у всіх сферах. Він міг вікно зробити, двері, стіл, стілець, сам верстат і таке інше».
Потім Людмила Андріївна коротко розповіла про його дитинство і початок діяльності, а також – про свою зустріч із ним:
«Дитинство його було важким. Бо цінували кожен шматочок хліба, кожен шматочок цукру. Працювали і батько, і мама, у них троє дітей було. Закінчив у школі 7 класів та й пішов у чотирнадцятирічному віці працювати токарем у «Кривбасшахтопроходку». Там були майстерні, і він у них працював. Майстер його хвалив, а увечері Петро відвідував один з гуртків (він казав, що той гурток працював десь у піонерському палаці Центрально-міського району, і тоді той палац був десь у пристосованому приміщенні). Там він вчився малювати по-справжньому, і так тривало до 18-ти років, коли його забрали в армію. Він у місті Остер закінчив навчання у сержантській школі, служив 2 роки в зенітній батареї, бував у відпустці за добрі показники, а в останній рік він у штабі полку допомагав готувати карти. Після армії пішов до школи робітничої молоді, а в Будинку коксохіміка (це на вулиці Постишева) була добра студія, якою пишалося все місто, а керував нею КОРЕЦЬКИЙ. І той навчив його добре й правильно малювати. І ось тоді (коли він завершував навчання в десятому класі, перейшов у одинадцятий) ми з ним і зустрілися. А я на той час закінчила ДІІТ Дніпропетровський, мене відправили на завод «Криворіжсталь», і в червоному куточку РМЦ-1 ми зустрілися, коли готувалася команда КВК до своїх виступів. Він там у нас був художником, а я – помічником капітана команди. Там ми зустрілися, а через півроку одружилися. Мені було 23 з чимось, а йому – на рік більше. Нам дали однокімнатну квартиру, де ми й жили».
А потім Людмила Андріївна розповіла, яким Петро Федорович був у побуті, як він займався свмоосвітою. При цьому підкреслила, що художник дуже любив вчитися і пізнавати навколишній дивовижний світ»
«У побуті він був холериком (все – по-максимуму). Якщо малював гравюри, то сидів до ранку, щоб одразу віддрукувати. І якщо щось не виходило, то він не переробляа, а починав працювати над іншою гравюрою. Якщо щось не подобалось, він кидав цю тему… Тобто, він завжди був у пошуку. І вже пізніше він говорив приблизно так: «Ти знаєш, я – на межі відкриття, я відкрию нову техніку чи новий напрямок…» Він дуже багато часу використовував на самоосвіту. Книги з мистецтва (а я в перші роки нашого спільного життя їздила у відрядження) з Москви, з Харкова, з Ленінграду, з Калінінграду я привозила йому багато літератури про художників, про музеї, про виставки і т.п. Тобто, він розширюва свій світогляд не тільки під час спілкування зі своїми колегами й під час творчого процесу, а й цікавився роботою справді великих творців: МІКЕЛАНДЖЕЛО, майстрів епохи Відродження а також сучасних йому художників (наприклад, тоді ще жив і творив Пабло ПІКАССО). Коли він навчався в інституті, то познайомився з відомими художниками (вони стали для нього вчителями), а ще він познайомився з провідним гпафіком України ЯКУТОВИЧЕМ. Коли він працював над «Енеїдою», Петро Федорович з ним познайомився, і не спав кілька ночей після того, що побачив на його малюнках: «Як можна досягти досконалості лінією?..»
Людмила Андріївна повертається до тих часів, коли до Петра Федоровича прийшов справді великий успіх:
«Коли він почав робити свої перші гравюри, то виходили вони значно краще, ніж у інших. А ще хлопці тоді криворізькі (художники-початківці) дуже багато подорожували: до Києва, до Москви, до Дніпропетровська, до Симферополя, до Харкова… І тоді було модним виставитися. Вони там ночували перед художньою радою, яка відбирала роботи для виставки. І роботи Петра Федоровича несподівано відібрали на виставки для Дніпропетровська, для Києва. І раптом оголошує ВЛКСМ про Манежну виставку у Москві. І у двох, Петра Федоровича і Віктора КОРОЛЬЧУКА, прийняли ці роботи… І оголосили на закритті виставки результати конкурсу: КОРОЛЬЧУКУ – перше місце, СИТНІКУ – друге. Це щось небувале… Обоє – з України…невідомі художники посіли перші два місця!.. Нагородою було право вибору будь-якого маршруту Радянським Союзом. ЦК ВЛКСМ оплачував цю подорож..Вони вибрали поїздку до Сибіру з правом вибору будь-якого маршруту.Тому були на Байкалі, на Амурі, на Лені, на Єнісеї, а також — у Шушенському (тоді була модною ця тема). І коли він повернувся, то зробив велику серію робіт».
І ще про нього як художника діяльного, з особливою душею, про те, що йому дуже багато вдавалося робити швидко і знаходити відгук у людських серцях, отримувати високу оцінку:
«Як художник, картини якого постійно виставлялися, він їздив малювати в Сєднєв, і навіть очолював творчі майстерні художників-графіків. Краще, ніж були у Петра Федоровича, я не бачила віддрукованих офортів. Бо зробити офорт – це ще не все, а треба ще надрукувати так, щоб він виглядав як срібний, щоб він виглядав повітряним, а не просто чорним, щоб він не виглядав білим, в щоб він був справді офортом. Точним, влучним, виразним…Та час ішов, супільство поступово наситилось чорно-білим – і в моду увійшли акварелі, пастелі, кольорові мілки, гуаш…Але він передусім любив малювати. А малюнок – то справа непроста, тонка… Наприклад, якщо кваліфікований художник проаналізує той чи інший малюнок художника, він може визначити, яка у нього душа. А вона у нього була надзвичайно фантазерською В цьому відношенні він був незвичайною людиною... Крім того, йому фактично все вдавалося одразу, бо, наприклад, у віці 27-ми років він уже був кандидатом у члени Спілкт художників СРСР. Це в Кривому Розі, в такому віці, не маючи спеціальної освіти, а працюючи токарем 5-6-го розрядів… Це ж справді прорив… За два роки він уже був членом Спілки, а це на ті часи було дуже високим досягненням».
Щоб зрозуміти всю велич цього художника і збагнути глибину його творчості, треба, для початку, побачити його роботи. Вони можуть розповісти дуже багато тим людям, які теж прагнуть творити, шукати, фантазувати так, як цей творець із Кривого Рогу: Петро СИТНІК.

Олена МАКОВІЙ

НА СВІТЛИНАХ:


директор виставковрї зали Ольга ВАЛЕНСЬКА і Людмила СИТНІК;

роботи Петра СИТНІКА;


під час відкриття виставки.
Фото Сергія ЗІНЧЕНКА