Головна » 2012 » Грудень » 18 » Віктор ПАШНИК: «Якщо ми будемо співати тільки за столами з горілкою, то і діти те саме робитимуть»
12:45 Віктор ПАШНИК: «Якщо ми будемо співати тільки за столами з горілкою, то і діти те саме робитимуть» |
 КОБЗА для нас, українців, - це народний інструмент, який став таким ще з 15-го століття. А в 16-17-му на кобзі (чи на бандурі по-іншому) грали і козаки, і селяни, і представники вищих верств населення. Та чи не найбільшою шаною кобзарство користувалося в Запорізькій Січі, де були спеціальні школи з підготовки кобзарів. А коли Січ зруйнували російські самодержці, бандура поступово стає тільки інструментом мандрівних співців-кобзарів. Вони були добре організованими, створили не тільки свою школу, але й особливу таємну мову, бо влада їх постійно переслідувала за те, що вони своїми піснями несли правду людям про життя українства. Та, попри ці переслідування, кобзарство вижило й збереглося до наших днів.
Але якщо хтось собі уявляє кобзаря в образі обов’язково старої людини з великим життєвим досвідом, то це не так. Бо є в Україні й молоді кобзарі. Один з них - Віктор ПАШНИК (родом із села Кулачківці, що на Івано-Франківщині), якому 32 роки. Нещодавно він приїздив до Кривого Рогу і виступив із концертом у школі мистецтв, у Центрально-міському районі.
А поїздку до нашого міста йому організували друзі з Нікополя. Там у листопаді проходив українсько-польський фестиваль, на якому молодий кобзар мав величезний успіх, і особливо – серед студентської молоді.
Та і в Кривому Розі до нього після концерту стояла черга з молодих дівчаток за автографами. А на концерті він поводив себе особливо: не так, як зазвичай звикли демонструвати свої таланти інші співаки. До того ж, одразу й пояснив свою поведінку всім глядачам:
«Одне діло – просто вийти на сцену і співати, а друге діло – говорити з людьми. Люди засумували за живим словом. А в цій практиці, кобзарській, дуже важливо вміти і хотіти говорити з людьми. І дуже важливо вміти говорити правду. До того ж, ми звикли, в основному, слухати, як співають інші і при цьому в школах – все менше й менше дітей, які вміють співати. Тому що ми їм своїм прикладом це не показуємо. А діти – як губка: у що вмокнеш, те воно всередині й буде мати. Діти – як маленькі деревця: як ти направиш ту крону, так те деревце й рости буде. Якщо ми не співаємо (або співаємо тільки тоді, коли за столом сидимо з горілкою), то відповідно й діти все це бачать і будуть повторювати. А ми ж – найспівочіший народ на планеті! А от в Японії, наприклад, для того, щоб закінчити середню школу, треба знати, крім усього іншого, триста народних пісень. Ось чому то нині сильна нація. Бо в піснях – і історія, і культура, і знання, і відчування, і побут».
Під час виступу він співав не тільки свої пісні і – не тільки українською мовою. Бо співав і білоруською. А так, як він виконав дві чи не найпопулярніші серед українців пісні («Ніч яка місячна» і «Била мене мати»), я ще не від кого не чула. Тим більше – сильним і неначе оксамитовим за своїм тембром голосом.
Зрозуміло, що в газеті не можна передати всі тонкощі і майстерність того співу й гри на бандурі і гітарі, які продемонстрував на тому концерті Віктор ПАШНИК. Але він погодився з радістю на бесіду й відповів на цілу низку запитань про своє життя-буття і творчість в Україні та за її межами.
- А чи багато Вам доводилося подорожувати? І де саме?
- Автостопом довгий час подорожував. Був у Середній Азії, найбільше - в Киргизії, в Карелії. Цього року їздив у Швецію, у Норвегію. А з «Караваном Сонячних Бардів» проїздив з України (з міста Орджонікідзе Дніпропетровської області) і аж до острова Сахалін, 9 місяців подорожували в 2006 році. Найдовше затримались у Середній Азії – на кілька місяців. Зокрема, жили довгий час у Киргизії.
- Подорожі – подорожами, а що вдома поробляєте? Чи цікавитесь своїм родоводом?
- Звичайно. І розкопав багато цікавого. Для прикладу, - те, що всі мої предки були різниками, різали свиней, телят… А недавно я вичитав інформацію, що всі ці різники, ніхто з них, не мали права просто так цим займатися. Це колишні жреці, виявляється. Мене це аж зачепило за живе. І я зрозумів, чого мене тягне на все українське, древнє, дідівське… Це ж усе – від нашого коріння, від наших звичаїв, пісень. Зрозумів нарешті і зробив висновок, чому це так.
- Вдома добре відпочити від подорожей, від численних зустрічей у різних містах, в різних країнах…
- Вдома реставрую стару хатину, маю свій сад, виноградник, а ще багато квітів привожу зі своїх поїздок Україною та з-за кордону. А зараз читаю чисто практичну літературу по тому, що мені потрібно. Хочу навчитись пічки класти і маю з цього літературу, а також - завести бджіл через рік-два. Хата – прадідівська ще, їй 78 років, збереглися ще й старі деякі дерева. Я омолодив сад, вирубав те, що не родило.
- А як з музикою, з піснями? Давно до цього душа лежить?
- Музика – це ще з дитинства. Хоч я й опирався, але у вірне русло батько направив. Але щодо бандури, то це було пізніше. Я навчався у Школі кобзарського мистецтва, що на Київщині, у Стрітівці, на базі Стрітівсько середньої школи. Її заснували в 1989-му Борис ОЛІЙНИК, Василь ЛИТВИН, Олесь БЕРДНИК. Не знали, що буде, бо Союз тільки-тільки почав рушитись. Справа була серйозна. А Галина ІВАНОВА розпочала цю велику справу на посаді директора. Я закінчив школу у 1999-му. А свої пісні почав писати в 2001-му році, якраз у день народження Володимира ВИСОЦЬКОГО.
- А кого Ви вважаєте своїм вчителем, своїм взірцем гри на бандурі?
- Першим духовним взірцем саме виконавської майстерності і за роздумами, за філософією своєю – це мій духовний наставник Василь Степанович ЛИТВИН разом зі своєю дружиною Антоніною Іванівною. Це дуже добрі, щирі українці. Вони піднімають ті великі пласти, доносять до людей, учать нас, молодих кобзариків. А Василь ЛЮТИЙ – дуже цікавий автор пісень для бандури, таких слов’янських текстів, патріотичних, сильних. І, звичайно, Василь ЖДАНКІН, який не грає на бандурі, а грає на гітарі чи молдавській кобзі, але у вокальній майстерності – це для мене справжній взірець.
- З пісень яких авторів складається Ваш репертуар під час виступів на концертах?
- Репертуар мій складається з пісень народних, з пісень літературного походження, з пісень моїх друзів і власних пісень. Тому що крім бандури я ще граю на гітарі. То я себе можу кобзарем і на гітарі вважати. Бо кобзар – це не той, що грає на кобзі, а це – носій інформації, духовності, носій української шляхетності.
- Говорячи про гру на кобзі й кобзарство, не можна не згадати Тараса Григоровича ШЕВЧЕНКА, його творчість…
- ШЕВЧЕНКО – це, безумовно, наш український геній, наш великий просвітитель. Але… Я зараз у своєму репертуарі використовую більше позитивний матеріал, пісні позитивного напрямку. А ШЕВЧЕНКО скільки вже описував про біду!.. Тому тяжко його не те що співати, а й іноді читати навіть. Але я все в ньому приймаю, та ніяк не можу погодитися лише із однією фразою: «І чужому навчайтесь, Й свого не цурайтесь…». Я б сказав: «і своєму навчайтесь, і чужого не цурайтесь».
- Ось Ви розповідали, що подорожували із «Караваном сонячних бардів», з цими молодими, в основному, людьми, які цінують волю. Але ж вони співають зазвичай російською мовою…
- Так, російською. І вони ходили завжди у чомусь такому яскравому, у футболочках. А я надів вишиванку - і інші почали ходити у вишиванках: у льняному одязі почали ходити, і білоруси, і росіяни – у своїх вишиванках. Так, там мало було пісень українських, і вони все співали російською мовою. А от зараз - все більше про Русь. А щодо мови я хотів сказати ще дещо… У нас на Заході України, в різних селах говорять по-іншому, і це все живе: від української мови до російської і польської. Я – не противник класичної літературної мови: ні української, ні російської. – Тому що треба, щоб людина з одного кінця країни зрозуміла ту, що приїхала з іншого кінця. Але треба більше приділяти увагу діалектам. Тому що мова – жива».
Не часто, а навпаки – дуже рідко – відвідують Кривий Ріг кобзарі. Якщо взяти останній рік, то можна згадати лише виступ у стінах Криворізького педагогічного університету Василя Степановича ЛИТВИНА та його дружини Антоніни Іванівни, тих людей, яких Віктор ПАШНИК вважає своїми духовними наставниками. Вони, до речі, теж не тільки співали, а й розповідали дещо і читали вірші. А тому студентам було цікаво їх слухати. Більше б приїздило таких щедрих і добрих талановитих митців до нас – більше було б доброти в душах криворіжців. А також - більше було б уваги до нашого, українського: на рівні духовності, а не на рівні повсякденного споживацтва.
Олена МАКОВІЙ.
|
|
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ |
Переглядів: 1241 |
Додав: pprosvita
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
