PP

     П`ятниця, 29.03.2024, 12:57



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2015 » Червень » 25 » Видатного письменника і дисидента Віктора НЕКРАСОВА врятували для людства Кривий Ріг і криворіжанка
15:28
Видатного письменника і дисидента Віктора НЕКРАСОВА врятували для людства Кривий Ріг і криворіжанка

Нещодавно, 17 червня, всі люди доброї волі у нас, в Україні, і в цілому світі відзначили 104-ту річницю від дня народження видатного нашого письменника Віктора НЕКРАСОВА, який народився і чимало років творив у Києві. Але мав він неабияке, м’яко кажучи, відношення і до Кривого Рогу. Про це розповів мені як редактору місцевого державного радіомовлення для передачі з циклу «Дати, події, люди» наш земляк, редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса ШЕВЧЕНКА Григорій ГУСЕЙНОВ.

ГУСЕЙНОВ: «Ця історія для мене стала десь сенсаційною, коли я працював у міській газеті «Червоний гірник» (це було приблизно у вісімдесяті роки минулого століття). Тоді до нашого журналіста Володимира СУШКЕВИЧА (а його й сьогодні криворіжці мають пам’ятати) приходив актор міського театру Володимир БРАСЛАВСЬКИЙ. І той, і інший були суперінтелігентними, розумілися на книжках. У обох були присутнє почуття іронії, і в кабінет завжди набивалося багато людей. І от тоді якось Браславський запитав, чому в «Червоному гірнику» ніколи не пишуть про Віктора НЕКРАСОВА. хоч він у нас тут багато разів бував і одружений з акторкою нашого театру Галиною БАЗІЙ? Я запам’ятав це і вже потім, коли у мене трапилася нагода зустрітися з Володимиром БРАСЛАВСЬКИМ, я почав його розпитувати про те, що це за історія. І от відкрився сюжет на рівні десь ШЕКСПІРА…
Віктор Платонович НЕКРАСОВ, це український письменник, автор знаменитої книги «В окопах Сталінграда», який після війни отримав Сталінську премію (а то була перша книга корінного киянина в кількох поколіннях) і дуже інтелігентна людина, яка ще крихіткою такою в дитинстві, коли її було 5-6 років, мав звичку їздити з батьками в Швейцарію, в Париж, і дехто з його родичів так і залишився там жити. Він після революції пішов у залізничне училище, а потім закінчив архітектурний факультет КІСІ і став не будівельником, не залізничником, а актором. Його одного разу запросили (чи він сам поїхав) у Ростов-на-Дону (а це було перед війною) і він там кілька років працював у театрі. І ось у цьому театрі Віктор НЕКРАСОВ познайомився з молодою актрисою, яку звали Галина БАЗІЙ. Але почалася війна – і Віктор Платонович потрапив на фронт. Тяжкою була його дорога через ту війну і повернувся він з неї важкопораненим. Але, слава Богу, вижив. І ось це відчуття Сталінграду, необхідност набуттяі якогось внутрішнього стрижня, змусило його ще під час перебування в шпиталях думати про написання книги. Не маючи фахової гуманітарної освіти, не маючи філологічних якихось навичок, він все одно сідав і працював».
«На якихось гастролях нашого криворізького театру (мені видається, що тоді, коли він виступав у Києві) серед тих акторів, що виступали на сцені, Віктор Платонович несподіванопомітив Галину БАЗІЙ – і до нього повернулося те кохання ще з юнацьких років, коли вони разом працювали в театру в Ростові. І вони почали спілкуватися. У неї до того часу вже була своя родина, були й діти. Зокрема, - син, який вивчився на інженера, а жив у Кривому Розі Словом, минуло вже багато років і у кожного склалася своя доля. Наприклад, Віктор Платонович не був одружений, жив таким собі ловеласом, а у Галини все склалося по-іншому, причому її чоловік був уже відомим актором…. І ось тут відбулося повернення до тих почуттів, ще з далекої юності. Вона частіше стала перебувати у нього в Києві…
А це був кінець 60-х років-початок сімдесятих, коли в Україні почалися утиски по відношенню до інакодумаючих. До таких, як Іван ДЗЮБА, Сергій ПАРАДЖАНОВ., Василь СТУС… Це була ціла плеяда дуже яскравих постатей, через які цей комуністичний, більшовицький каток прокотився і, по суті, понищив їх. А Віктор Платонович товаришував з Гелієм СНІГЕРЬОВИМ, якого забрали в КГБ і над яким знущалися - і він рано помер. Він також товаришував з іншими киянами. Які були близькими до цього руху. А серед його друзів у Москві був Андрій САХАРОВ, скажімо, ОлександрТВАРДОВСЬКИЙ, ціле коло людей-дисидентів.. І от у один із приїздів Галини БАЗІЙ до Києва в помешкання до Віктора НЕКРАСОВА нагрянуло КГБ й 48 годин там тривав трус. Для нього, уже не молодої людини, у якої є авторитет, є самоповага, це був колосальний надрив. І коли це все закінчилося й вивезли мішки з якимись рукописами забороненими, ще якісь речі, то Галина Базій побачила перед собою по суті розчавлену людину. Вона сказала НЕКРАСОВУ: «Тут тобі немає чого робить, а тому їдемо в Кривий Ріг». І тоді він, у 1972-му році, тут, у нас у місті, проживав і відходив від усього того…
У нього є запис у щоденнику, де він записав про те, що «я хожу незнакомым для меня городом и ощущаю, как постепеннно отхожу от Киева». Бо йому тоды було справды важко. Адже саме він фактично повернув нам історія Бабиного Яру, він наполіг, щоб там встановили пам’ятник євреям, які були розстріляні там восени 1941 року, він повернув Андріївському узвозу так званий «Дім Турбіних», ав якому жив Михайло БУЛГАКОВ і наполіг на тому, щоб його, принаймні, не руйнували. Це людина, яка любила і знала Київ. А тепер він був відірваний від свого рідного міста і змушений був ходити вулицями незнайомого йому Кривого Рогу й відчувати, що Київ поступово від нього відходить все далі, а на першому плані з’являється привид нашого гірничого міста, в якому культура – не завжди на першому місці. І коли він уже заспокоївся, Галина Вікторівна запропонувала приблизно таке: «Віка, а давай ми з тобою згадаємо, які зараз твої родичі живуть у Швейцарії і ми спробуємо зробити так, щоб тебе не забрали, як Гелія СНІГІРЬОВА». Вона запропонувала Віктору НЕКРАСОВУ знайти тих родичів і поїхати до «в гості». Тож після цього він знайшов родичів і написав листа тодішньому Генеральному секретарю ЦК КПРС Леоніду БРЕЖНЄВУ й у відповідь отримав дозвіл на поїздку. І через деякий час вони родиною поїхали в Швейцарію. Тобто, вони тут розписалися, офіційно стали чоловіком і дружиною – і тоді поїхали. І він прожив за кордоном ще трохи більше десяти років. він видав там свої найкращі книжки. Для нього це було щастям, коли хтось туди приїздив і говорив про Київ, про Україну, взагалі – про Радянський Союз. Він працював на радіо «Свобода» й у нього там була своя постійна передача. І жив там повноцінним життям як письменник, як митець. Але ясно, що йому не вистачало України, не вистачало Києва. А в листах у нього є така згадка: «Как там живется моим друзьям в почти миллинном пустынном Кривом Роге?». Я вважаю, що у нього це відчуття йшло від величезних кар’єрів, їх порожнечі, від якихось таких речей, які він відчував як митець. Оце якась і порожнеча шахт була у нього якоюсь метафорою».
Підготувала Олена МАКОВІЙ

Переглядів: 760 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: