Є в Кривому Розі такий журналіст, котрий уважно споглядає світ і свої враження передає не тільки в статтях, репортажах, замітках або нарисах, а й пише вірші кіносценарії. Це Віктор НОСАЧ. Зовсім недавно, у 2008-му і в 2009-му роках, одна за одною вийшли дві його збірки поезій українською та російською мовами. Перша – під назвою «Я маю честь», а друга – «Хто ти, людино?..» В нашому часописі ми подаємо два вірші із першої збірки. Але попередньо подаємо коротеньку вступну статтю про нього Геннадія ПОРТНЯГІНА, члена Національної спілки журналістів України, вмішену в ту ж першу збірку:
«Віктора НОСАЧА я знаю давно. Ми познайомились в редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», куди я приніс свої перші фотознімки. Деякі були схвалені ним і опубліковані, що стало для мене дороговказом у моїй майбутній професії. Пригадується й інше, коли ми, мешканці 44-го кварталу, дивились в кінотеатрі «Жовтень» кінострічки. Сценаристом яких був Віктор НОСАЧ. Дві з них («Сталь і троянда» і «12 горизонт») були відзначені почесними дипломами і преміями Українського республіканського кіноконкурсу. В розмаїтті творчих уподобань журналіста В.НОСАЧА є і йоо поетичне слово. Нова збірка «Я маю честь…» відзначається насамперед різнобарвною тематикою, актуальністю проблем сьогодення.
На вістрі його поетичного слова події з історичного, соціально-політичного і духовного життя людини, країни. Насичені теплим ліризмом, а інколи й гумором, його твори яскраво свідчать про громадську позицію автора. І це не лише небайдужість чи біль серця, а й глибока віра в творчі сили і можливості людини, України». Дитя моє
Дитя моє, зачате у степу
в широкому сарматському роздоллі.
де й досі ятрить запах полину,
коли збираєш колоски у полі. Дитя моє прадавньої землі,
веселкою весняною сповите,
ти засіяло зіркою в імлі,
стебло моєї долі соковите. Дитя моє прокинулось, зросло,
Волошки-очі як блакить небесна.
Я бачив їх, як сонечко зійшло,
Коли вони із небуття воскресли.
Дитя моє, тобі вже стільки літ,
Як у Христа апостолів-пророків,
А голос твій вже чує увесь світ,
Із дня у день міцніють твої кроки. Дитя моє, Вкраїно молода,
Твій шлях тернистий у своє майбутнє.
Змахни росинку із свого чола
І не питай: нам бути чи не бути? Дитя моє, твій ясний оберіг
квітує в домі кожної родини,
пишаюсь тим. що в серці я зберіг
свою любов до тебе, Україно!
2007 р.
Ще не вмерла Україна У тридцять три Ісуса розп’яли
у тридцять третьому – хотіли Україну,
навіть хрести в дорозі возвели,
аби поставить неньку на коліна… І капала скривавлена сльоза
на почорніле материнське тіло,
а замість терну – повилась лоза
і на обличчях мертвих скам’янiла… Пілати старі, а нові царі
розмахували смолоскипом слави,
та їхній лик в Чорнобилі згорів,
і слід згубився у пожовклих травах… А ти воскресла, матінко моя,
із попелу ворожої зневіри,
і невмирущая душа твоя
Розправила для злету крила… О, ця жива, благословенна мить,
що нас усіх єднає у родину,
нарешті моє серце не щемить –
бо впевнений – не вмерла Україна!
2000 р.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
