 Частина перша
Це відбулося 12 травня 2011 року: до нашого міста приїхав відомий український письменник (заступник голови Національної спілки письменників України) Василь ШКЛЯР, названий цього року лауреатом Шевченківської премії в літературі за його роман «Залишенець. Чорний Ворон».
Він приїхав саме того дня, коли 91 рік тому георгіївський кавалер 22-річний український воїн Кость ПЕСТУШКО підняв у Кривому Розі повстання проти більшовицької Росії… Сьогодні ж тут російських більшовиків ніби немає і наше місто вважається частиною незалежної Української держави, якій от-от виповниться 20 років, але враження таке, що й досі в Кривому Розі правлять малограмотні більшовики. Так, бо тут і понині господарюють російська мова і російський мат і видається лише одна газета виключно українською мовою, а на металевому паркані можна прочитати не про Україну чи про українське місто, а про «ТЕРЕТОРИЮ», яка знаходиться «ПОД ОХРАНОЙ». Тому і я змушений вважати це місто не Кривим Рогом, а «ТЕРЕТОРИЕЙ ПОД ОХРАНОЙ». Але мені здалося, що того дня «ОХРАНА» щезла кудись із переляку, бо з приїздом Василя ШКЛЯРА над містом наче літав ЧОРНИЙ ВОРОН з того роману, а із глибин історичної пам’яті до залу міського театру драми та музичної комедії ступив сам отаман з Холодного Яру із рисами на обличчі командира Степової дивізії Костя ПЕСТУШКА (БЛАКИТНОГО), хоча насправді на запитання двох сотень криворіжців, які прийшли туди, відповідав український письменник Василь ШКЛЯР.
В цьому числі і ще у двох-трьох наступних до уваги наших читачів будуть подані відповіді Василя Миколайовича на ті запитання. Для того, щоб очистити душі криворіжців від більшовицького нальоту на них малограмотного «города руды и металла». Щоб дихати стало легше: як «серед степу широкого на Вкраїні милій». До речі, зазначу, що ініціатором і організатором цієї зустрічі з читачами творів Василя ШКЛЯРА на Криворіжжі виступила особисто мені до того випадку не відома громадська організація «Степ», що викликає цілу низку запитань. Та про це – колись пізніше
А ДЛЯ ПОЧАТКУ – слова Василя ШКЛЯРА, якими він розпочав свою зустріч, зокрема, сказавши: «…я добре знав, що тут – міцне українське коріння. Адже відомо, що його топтали там, де ми були найміцніші і найхоробріші. Там і був найбільший потопт». А потім він продовжив свою розповідь:
- Це той край, де вибухнуло повстання: саме на сході і на півдні України. І коли нам розповідають про повстанську боротьбу як про галицький феномен, я кажу, що все почалося найяскравіше на Криворіжжі і на Січеславщині. І я кажу це і про свій роман «Чорний Ворон», бо відомо, що в нашій історії під цим псевдо було кілька отаманів, але двоє з них народилися саме тут. Це Платон ЧЕРНЕНКО з Веселих Тернів (тепер це – частина Кривого Рогу), це Микола СКЛЯР із Жовтих Вод. І їхні вчинки спростовують ту думку, коли нам хочуть сказати, що не було боротьби тут за волю України, а просто якісь бандити воювали за власну стріху і щось там грабували, а ніякої національної ідеї не було. Але ж Микола СКЛЯР воював у МАХНА, а коли побачив, що МАХНОВІ чужі наші українські ідеї, ідеї визволення і самостійності України, він відійшов від МАХНА і зі своїми хлопцями з Криворіжжя пішов до Костя БЛАКИТНОГО.
Лише у 80-х роках я прочитав книгу ГОРЛІСА-ГОРСЬКОГО «Холодний Яр». Потім з’явилися документи: блискуча книга Романа КОВАЛЯ, збірник документів «Героїзм і трагедія Холодного Яру». І тоді я зрозумів, що про це можна не фантазувати, а написати на глибокій документальній основі. Я згодом отримав доступ до архівів СБУ, де на щастя збереглася вся хроніка повстанської боротьби: із 17-го до 20-х років. Ось тоді я зрозумів, що зможу написати книгу. І я сказав собі, що я її напишу і що це буде книга мого життя.
- Чи не було у Вас, пане Василю, такої думки, що ті герої, той Чорний Ворон, мав з’явитися десь після 1945-го року у Західній Україні?
- У мене – не було. Але була така думка у Віктора ЮЩЕНКА (до якого зараз неоднозначне ставлення), який казав мені про те, що непогано було б, якби ще показати Чорного Ворона, який потрапив в УПА. Але я відповів, що серіалів не пишу. Та я і взагалі думав, що до повстанської теми більше не буду повертатися. Але виплив образ отаманші Марусі. І оскільки то – жіночий образ, то я зрозумів, що можу уникнути самоповтору, що можна знайти нові сюжетні ходи, бо тут інша психологія, жіноча). Але отаманш Марусь було кілька і майже всі вони були такими дебелими жінками…Та справжня отаманша Маруся (тобто та, з якої я буду виписувати образ) – це була 16-річна гімназистка (жила на теперішній Житомирщині). Там було три відомі брати-отамани СОКОЛОВСЬКІ: Василь, Дмитро і Олекса. В 1919-му році вони підняли проти червоних окупантів повстання, але згодом один за одним загинули. І коли загинув останній з них, його шаблю підхопила їхня сестричка Саша. Їй було 16 років, вона була гімназисткою. Це була тендітна дівчина золотоволоса із родинкою над верхньою губою. Розповідають, що вона (як кажуть по-теперішньому) була наділена екстрасенсорними здібностями, вона була відункою. Зараз залишилася онука (по братовій лінії) Ліза СОКОЛОВСЬКА (вона живе в тому ж селі, де жила її бабуся Саша СОКОЛОВСЬКА). Вона теж - ворожка, знахарка, я з нею багато разів спілкувався. Тож вона й казала, що та Саша була справді відункою. Та і як би могла звичайна тендітна дівчина (без тих здібностей) утримувати в руках тисячний загін (300 кінних і 700 піших)?
І щодо неї цікаво, що ніхто не може довести, ніби вона загинула. Її всі родичі казали тоді й кажуть сьогодні, що вона втекла до Канади. Та й деякі факти доводять, що та отаманша могла тоді залишитися живою. Наприклад, в 60-ті роки до того села приїздили чекісти й шукали зразки її почерку, шукали фотографії з неї. А це означає, що і вони не мають певності в тому, що вона загинула. Бо для чекістів це завжди було особливим завданням: знайти українського лідера будь-де, сфотографувати труп і довести, що вона загинула. А у 80-х роках один чекіст приїздив до Лізи й казав, що біля одного села на Житомирщині була особлива криївка, до якої отаманша Маруся (Саша СОКОЛОВСЬКА) нікого не допускала, що там вона тримала і свої вишиті сорочки, прикраси, дзеркальця… І це теж збуджує творчу фантазію. Вони, чекісти, знайшли цю криївку. І я витратив дуже багато часу, аби знайти того самого чекіста, який тоді приїздив до села, і я його знайшов. Він тепер там не працює, він став банкіром. І коли я його почав розпитувати про те, як же вдалося знайти ту криївку, він сказав, що то – неправда, бо такого не було. Тобто він колись ляпнув (під чарку), а потім змушений був виправитися (очевидно, через те, що підписку давав про нерозголошення).
Підготував Сергій ЗІНЧЕНКО
НА світлинах:
перше інтерв’ю у письменника, лауреата Шевченківської премії Василя ШКЛЯРА, бере для сайту Спілки офіцерів України і для газети «Промінь Просвіти» адміністратор сайту і кореспондент газети полковник ЛИСЕНКО, який є головою криворізької організації СОУ;
Василь ШКЛЯР на сцені міського театру драми та музичної комедії імені Тараса ШЕВЧЕНКА з картиною Олександра КАНІБОРА, одного із засновників громадської організації «Степ».
Фото автора.
(Далі буде)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
