 Історично склалося так, що гімназія № 130 побудована саме в Лоцманській Кам’янці. З великою цікавістю краєзнавці вивчають історію селища. Січеславщина з давніх часів славилася своєю багатою історією, культурою, мудрими людьми. На території краю є численні пам’ятки, які переносять нашу уяву в далекі часи. Такою є Лоцманська Кам’янка – старовинне селище дніпровських лоцманів. Колись тут було давнє запорізьке займище, розташовувалися зимівники військової старшини. У 1750 році на цьому місці оселили частину лоцманів із Ненаситецької берегової варти і запорізької гребної флотилії. Згодом у селищі осіли з сім’ями робітники, що очищали пороги. 1737 року, коли на місці запорізького поселення було засновано місто Катеринослав, лоцманська Кам’янка ввійшла до складу міста і злилася з ним.
Створення Лоцманської дружини було вкрай необхідне: зростали нові міста, яким потрібен був ліс. Сплавлявся цей матеріал Дніпром через пороги. Цю нелегку справу взяли на себе перші дніпровські лоцмани, на чолі яких стали мужні люди - М. І. Півторак та І. Непокритенко. У 1787 році лоцмани провели через усі пороги велику царську флотилію Катерини ІІ. У 1811 році вийшов указ про те, щоб усі поселенці Кам’янки та старого Кодака віком від 20 до 60 років стали лоцманами. Люди ці прославили Придніпров’я своєю мужністю, витривалістю, кмітливістю, силою духу і твердістю.
Лоцманська Кам’янка стала центром дніпровських лоцманів, які жили в чотирьох довколишніх селах. Їх поділили на три категорії: лоцмани І статті повинні були проводити судна і плоти, ІІ статті – плоти, лоцманів ІІІ статті використовували як допоміжних робітників на суднах і плотах. Переправа через пороги була дуже складною та ризикованою справою. Пороги становили велику перешкоду для плавання суден і плотів. Цей небезпечний шлях потрібно було долати, тому що Дніпро був єдиною транспортною магістраллю в давні часи. Пороги на Дніпрі – це велика небезпека для кожного лоцмана, який веде судно або пліт по Дніпру. Старі люди розповідають, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає всі лави кожного порога і скелі біля нього, і всі ходи поміж скель.
Південь України своїми природно-кліматичними умовами сприяв розвитку цивілізації. Велику роль у цьому відіграв Дніпро, який у різні часи мав назви Борисфен, Бористен, Дан, Данапр, Дніпр, Славута, Славутич. Протягом тисячоліть був притулком для різних племен та народів. Родючі грунти, помірний клімат і чисті води сприяли розселенню людей в його басейні. Дніпро завжди був природною транспортною артерією. Енергія величезного потоку води переносила вантаж з великою швидкістю. Це приваблювало торгівців, мандрівників, загарбників та інших охочих людей. Цей грізний витвір природи стояв на заваді вільного проходу суден. Та попри всі складнощі люди долали пороги. У 944 році здолав пороги київський князь Ігор, 960-го – княгиня Ольга. У різні часи проходили пороги руські князі. Купці привозили з півночі хліб, рибу, хутра, шкіру, з півдня – греки доставляли до Києва зброю, золоті та срібні вироби, вина, дорогі тканини.
Важким був шлях по Дніпру. Досить часто розбивалися судна й плоти, гинули люди й товари. Багато скарбів лежить на дні могутньої ріки. Крутий норов такої річки могли упокорити тільки лоцмани, люди особливої вдачі. Лоцмани як прямі нащадки запорізьких козаків мали громаду, засновану на принципах демократизму: в громадянських правах усі були рівні, кожен міг висловити свою думку, взяти участь в обговоренні. Лоцманська громада – це та підвалина, яка може стати зразком для перебудови людських взаємин на засадах поваги і допомоги. Тихо несе свої води Дніпро до Чорного моря, омиваючи незчисленні великі та малі острови і бурхливі пороги, пливуть нескінченим потоком по цій безрейковій дорозі найрізноманітніші вантажі. Та біля порогів їх чекає тяжке випробування. На одному з човнів, що наближається до Дзвонецького порогу, вправно працює лоцманом юнак. Він веде через пороги судно. Шалена течія кидає це судно то на один бік, то на інший, омиваючи юнака холодною водою. Та ось трагедія: якір зачепився за каміння. Здригнулося судно і почало повільно наповнюватися водою. Не роздумуючи, мужній юнак кинувся у крижану воду і на глибині п’яти сажнів відчепив якір. Човен, вантаж і люди були врятовані. Це був перший подвиг Григорія Микитовича Омельченка, останнього представника дивовижної, небуденної, незвичайної професії лоцманів.
Народився Григорій Микитович Омельченко в сім’ї лоцманів у селищі Лоцманська Кам’янка, над Дніпром. Його батько, дід і прадід були лоцманами. Він з 16-ти років став плотарем, а у дев’ятнадцять – отаманом плоту. Його воля і мужність гартувалися у хвилях Дніпрових порогів. А скількох врятував людей і суден!? У довоєнні роки закінчив школу, а потім два вузи. Та мирну працю порушила війна. Війну проніс на своїх плечах з першого до останнього днів.
У 1946 році Григорій Микитович одержав призначення директором Братського педагогічного училища у Миколаївській області. За написання листа до ЦК КПРС про голодну смерть дітей, батьки яких загинули на війні, був засуджений за статтею 54-10 на десять років. Відбував покарання у Сибіру, на Амурі та Сахаліні. Після реабілітації 1961-го року працював учителем, директором школи. Турбувався про те, аби Лоцманській Кам’янці дали статус історичного місця.
24 серпня 1994 року У Лоцманській Кам’янці відкрито музей лоцманів – єдиний такого роду музей у світі, а господарем цього безцінного духовного скарбу досвіду, традицій, звичаїв був незмінний екскурсовод і директор Г. М. Омельченко. Музей цей унікальний і повчальний. Бо зберігає традиції, які були характерні для наших лоцманів. Це данина пращурам і товаришам по плаву пороговому, козакам-лоцманам, але і всім козакам.
Від перших днів створення Музею лоцманів учні гімназії № 130 є постійними відвідувачами його. Побували тут школярі всіх класів разом зі своїми вчителями. Є тут що почерпнути і наймолодшим школярам. І середнім класам, і старшокласникам. І кожен за своїми віковими можливостями долучається до історії рідного краю, стає краєзнавцем. Відвідуючи музей, школярі поглиблюють знання з історії України, географії, біології, літератури, народознавства, ремесел, краєзнавства.
Особлива дружба склалася з колективом гімназії № 130. Старий лоцман був бажаним гостем у гімназії. Він виступав на уроках, на класних годинах, постійно спілкувався з краєзнавцями шкільного музею. Було про що розповісти старому лоцману дітворі: це й спогади про своє дитинство та юність, і розповідь про лоцманування, і відтворення страшних картин Великої Вітчизняної. А ще Григорій Микитович досвідчений травник, то ж давав поради та рекомендації юним щодо збереження здоров’я, лікування, здорового способу життя тощо. Під його керівництвом краєзнавці нашої гімназії збирали лікарські рослини. Діти частенько відвідували Г. М. Омельченка вдома, у садибі лоцмана. Душею цих зустрічей і зв’язків була вчитель української мови і літератури гімназії № 130 Черниш Ніна Михайлівна. Це вона організувала святкування ювілею Г. М. Омельченка 22 січня 2001 року – вшанування 90-ліття цієї визначної людини. У світлиці Г. М. Омельченка зібралися діти, вчителі гімназії № 130. Діти щиро привітали ювіляра з днем народження, побажали доброго здоров’я і натхнення на довгі роки, вручили розчуленому іменинникові квіти та подарунки. І знову вкотре полилася розповідь сивочолого дідуся, звернена до дитячих сердець, до майбутнього України.
Григорій Микитович – автор трьох книжок, де вміщено його спогади про правнуків запорізьких козаків, справжніх патріотів України, про лоцманів, людей цієї рідкісної і мужньої професії, аби нащадки не забули про неї після того, як підняли води Славутича і зникла загроза «ненаситців».
Міський голова І. І. Куліченко вручив Г. М. Омельченку медаль «За вірну службу рідному місту».
Г. М. Омельченко пішов із життя 1 березня 2002 року, але його справа живе і довго житиме в наших серцях, у наших справах. Його творчий набуток буде гідно поцінований сучасним і прийдешніми поколіннями.
Р. В., КОЧЕНЕВСЬКА
м. Січеслав (Дніпропетровськ) керівник музею гімназії No. 130.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
