Спочатку — факти. Тривожного 1942 року, коли вирішувалася доля радянської імперії, коли треба було мобілізувати національний патріотизм, Академія наук УРСР, яка перебувала в евакуації в Росії, видала книгу «Нариси історії України». З неї читач дізнавався про твердження, які повністю суперечили офіційному курсу ВКП(б). Зокрема, в ній відзначалося: «Приєднання України до Росії в 1654 р. сприяло зростанню культурних зв’язків двох братських народів — українського і російського. В той час Україна стояла на більш високому культурному рівні, ніж Великоросія, що сприяло значному впливу української культури на російську...»
Пояснити цей «недогляд» цензури, вочевидь, можна лише ситуацією. Згодом відповідні органи цю «недоладність» виявили, книжку українських істориків було заборонено, «вичищено» з усіх бібліотек і знищено як «зброю українського буржуазного націоналізму»... Така ж сумна доля спіткала і «Нариси історії української літератури». Найбільший «гріх» цих видань, зазначалося у постанові ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року, полягав у тому, що в них «не показано великого та плідного впливу російської культури й літератури на розвиток української культури і літератури».
РОСІЙСЬКИЙ ШОВІНІЗМ У БОРОТЬБІ З УКРАЇНСТВОМ
Друга половина ХІХ — початок ХХ століть стали періодом небувалого загострення в царській Росії «українського питання». Імперія, поглинувши Україну економічно й політично, всіляко прагнула «перетравити» її духовно. З цією метою вона взялась за повну й остаточну денаціоналізацію нашого народу, оголосивши безкомпромісну війну українській мові, культурі, освіті. Царськими указами рідна мова витіснялася з української школи, з церкви, з мистецтва. Органи цензури стежили, щоб в Україні не виходили книги українською мовою, не ставилися національні п’єси в театрах, українців позбавляли їхньої історичної пам’яті.
Прагнучи надати цій кампанії наукового характеру, в Росії раз по раз влаштовувалися дискусії навколо питання про етногенез українців, про їхні «родинні» зв’язки з росіянами. Висувалися різноманітні концепції походження нашого народу, його культури, мови: то доводилося, що українці — прийшлі з Балкан серби, то що ми — нащадки «білих хорватів», які з Прикарпаття розселилися по руських землях, то мусувалися інші «концептуальні» варіації, змінюючи одна одну. Недоторканною, наче само собою зрозумілою, залишалася лише офіційна версія, нібито не українці, а росіяни є спадкоємцями Київської Русі, що ніхто інший, а саме угро-фінські й татарські племена, які жили в межиріччі Оки та Волги й стали етнічним субстратом Московської держави, саме вони, мовляв, — прямі нащадки Великокняжої Русі.
Особливо прийшлася до душі великодержавникам концепція, запропонована впливовим російським істориком і письменником Михайлом Погодіним. Пояснюючи етнічні процеси, пов’язані з формуванням російського етносу, Погодін відстоював ідею, згідно з якою слов’янські колоністи під час освоєння цих земель підкорили фінські племена та асимілювали їх; таким чином створилося «великоросійське плем’я»1. Щоб надати своїй версії переконливості, він доводив, що після зруйнування монголо-татарами Києва в 1240 році частина населення, котре врятувалося, нібито переселилося з півдня на північний схід, у Волго-Окське межиріччя, де й започаткувало Росію. З цієї версії випливало, що у неї, у Росії, найтісніші спадкоємні зв’язки з державою Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а великороси мають найтісніший генетичний зв’язок з населенням давньої Київської держави. Що стосується обезлюділої Київської землі, то, за Погодіним, вона начебто згодом була заселена людьми, прийшлими з Прикарпаття чи якихось інших територій.
Слідом за М. Погодіним, такі представники імперської ідеології, як М. Устрялов-Уваров, М. Катков та інші апологети царизму, ігноруючи очевидні, науково обґрунтовані, докази, намагалися довести, ніби «малороси» — то лише «гілля великоросів», а їхня мова — «наріччя російської». Тобто проблема ставилася з ніг на голову. Проте саме ця «несерйозна й легковажна» (М. Потебня) версія займала пануюче становище в офіційних колах російської історичної науки й політики і за царських часів, і за радянських; до речі, вона й дотепер продовжує слугувати усім прибічникам великодержавних поглядів на історію Росії й України.
Мета цієї відвертої фальсифікації проста і зрозуміла. Здавна, практично вже з того часу, коли нещаслива доля волею Богдана Хмельницького кинула Україну в цупкі обійми підступного «старшого брата», перед проімперськими ідеологічними силами постало завдання: аргументувати «право» Великоросії на володіння українськими землями, довести, що вона мала підстави поглинути Україну, перетворивши її на колонію. Іншими словами, потрібна була пропагандистська облуда для ідеологічного виправдання «права» сидіти на шиї автохтонів — українців.
Наслідки такої політики відомі. Багатьом поколінням українців було перекрито шлях до об’єктивної історичної інформації, вони були відчужені від рідної мови, віками тривало інтелектуальне пограбування українського етносу. Тому й не дивно, що це призвело до глибокого національного нігілізму з боку значної частини українців і перетворення їх на зросійщених манкуртів, відмови від того найдорожчого, що так шанобливо береже кожна нація, кожен народ, — від рідної мови, культури, своєї історії та самобутності.
У боротьбі проти українства предметом особливого роздратування і гарячих суперечок в російських ідеологічних та наукових колах стали проблеми взаємовідносин і взаємовпливів України та Московії, що склалися після Переяслава. Ідеться про безпосередню участь і непересічну роль українців у культурно-освітньому розвитку відсталої Росії упродовж другої половини ХVІІ-го і усього ХVІІІ століття. В дискусію про ці події, у намагання перекреслити реальні історичні факти та міфізувати месіанську роль Росії щодо України включилися всі українофобські сили.
В дискусію були включені популярні російські видання, у тому числі елітарні журнали «Вестник Европы», «Русская мысль», «Московский вестник», «Киевская старина», «Русская старина» та інші. Перед ними стояло завдання: спростувати культурно-освітню роль «окраїнної Малоросії» у розвитку російської метрополії, або, принаймні, применшити цю роль, нав’язати суспільству свідомість «вторинності» всього українського, а то й ненависть до нього. Наприклад, фанатичний шовініст, один із лідерів партії кадетів Петро Струве закликав російське громадянство «энергично и без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с «украинством». У статті «Общерусская культура и украинский партикуляризм», вміщеній у журналі «Русская мысль» (січневий номер за 1912 рік), Струве говорить про українство як найбільшого ворога великоросійської культури і самої імперії. Російська культура, — пише він, — «неразрывно связана с государством и его историей, но она есть факт в настоящее время даже более важный и основной, чем самое государство». Зведення російської культури до місцевої, «великоросійської», з погордою заявляє Струве, дає підстави ставити поряд із нею, як рівні, малоруську та білоруську. Але жодна з цих культур, мовляв, — ще не культура; більше того, «их просто еще нет», — стверджує він з цинічною нахабністю.
ХТО КОМУ ВІДКРИВАВ ДВЕРІ ТА У ЧИЙ БІК?
Погляди великоросійських інтелектуалів-шовіністів відносно українсько-російських цивілізаційних взаємовпливів «узагальнив» відомий своїми радикальними українофобськими судженнями літературний критик В.Г. Бєлінський, який стверджував: «Слившись навеки с единокровной ей Россией, Малороссия открыла к себе двери цивилизации, просвещению, искусству, науке»
Що ж відбувалося насправді: хто на кого впливав? хто кому «відчиняв двері цивілізації»? Звичайно, засвоївши історичні міфи, котрі віками передавалися з покоління в покоління, увібравши їх із генами, ми надто важко сприймаємо правду, вона нам здається «кощунством». Все ж спробуємо з’ясувати ...
Кожен, хто знайомий з історією Російської імперії, з її культурою, традиціями, літературою минулих століть, має уявлення про об’єктивну характеристику цієї країни, володіє численними свідченнями про надзвичайно низький рівень духовного й культурного життя Московщини, про її відсталість, неуцтво, темноту, традиційне холопство і релігійний фанатизм. Московське царство являло собою феодальну країну, суцільне кріпацтво якої набуло жорстоких і варварських форм, без почуття міри й закону, країну рабську за своєю суттю. «Московщина, — писав Карл Маркс, — породжена й вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства стала неперевершеною. Навіть тоді, коли Московщина набула незалежності, вона й надалі залишалася країною рабів».
Подібних характеристик Московського «царства золотого» (О. Пушкін) в літературі та історичних документах дуже багато. Тут, для більш аргументованої ілюстрації вищесказаного, процитуємо авторитетного російського історика В. Ключевського, пославшись на його п’ятитомний «Курс Російської історії». Розповідаючи про враження Юрія Крижанича, видатного хорватського вченого-енциклопедиста, прибічника ідеї слов’янської єдності на чолі з Росією, який в 1659 р. відвідав «православну за вірою, але татарську, на погляд Європи, Москву», історик писав: «Коли Крижанич придивився в Росії до життя «всеслов’янських спасителів», його вразили безлад та вади, на які вони страждають. Найбільше повстає він проти зарозумілості росіян, їхньої надмірної пристрасті до своїх звичаїв й особливо проти їхнього неуцтва... Тут уми у народу тупі й задубілі, немає вміння ні в торгівлі, ні в землеробстві, ні в домашньому господарстві; нечесані голови та бороди роблять росіянина мерзенним, смішним, якимось лісовиком. Іноземці засуджують нас за неохайність: ми гроші ховаємо до рота, посуд не миємо; мужик подає гостеві повну братину й «два пальці у ній занурив». В іноземних газетах писали: якщо російські купці зайдуть у крамницю, після них цілу годину не можна увійти до неї від смороду».
Інший відомий учений, історик російської літератури академік Петербурзької АН Олександр Пипін відзначав, що Москві ХVІІ — ХVІІІ стст. були притаманні «церковний фанатизм, вороже ставлення до науки, затятий застій, моральне здичавіння й озлоблення», що їй, Москві, «не вистачало іноді простого знання граматики». «Москва, — писав він, — довго не бажала зізнаватися в нестачі своїх освітніх засобів... Але чим далі, тим необхіднішими ставали зв’язки Москви з південним заходом; власних сил явно бракувало; з Москви кличуть киян для освіти та ученої роботи. До середини ХVІІ ст. у Москві, врешті, зрозуміли, що для книжної справи потрібні справжні учені люди: у себе вдома таких людей не було; їх стали закликати з Києва»
Численні історичні джерела свідчать, що українські впливи на Московщину, допомога в подоланні її неписьменності та безкультур’я розпочалися наприкінці ХVІ ст. Іноземці з подивом відзначали: в той час, коли більшість членів Московської державної думи були безграмотними і розписувалися «хрестиками», в Україні «прості козачки йшли до церкви в неділю з богослужбовими книгами в руках». Культурна перевага України над Москвою проявлялася не тільки у традиційно високому рівні освіти і поширенні її в народних масах, що репрезентувало нашу землю як одну з найрозвиненіших в Європі з часів Київської Русі, але й щодо культурно-історичної відмінності менталітету українців, їхнього суспільного та духовного життя, врешті, в тому, що Україна сама значною мірою зазнавала культурного впливу, який йшов до нас безпосередньо із Заходу, або через Річ Посполиту. Українці, в свою чергу, несли культуру північному сусідові.
Після укладення угоди 1654 року український культурно-просвітницький вплив на Росію посилився. Реформа православної освіти, проведена в Києві видатним українським церковним і культурним діячем Петром Могилою, заснований ним Київський колегіум, перетворений згодом на Києво-Могилянську академію, та її випускники підготували ті нові орієнтації культурно-духовного життя, котрі, починаючи з середини ХVІІ ст., були в широких масштабах використані Московією.
Україна практично відразу ж після підписання союзницького договору стала відігравати роль інтелектуального «донора» в освіті, культурі, науці, релігії Московського царства. До Москви переїжджають такі видатні церковні й освітні діячі, як ректори Києво-Братського та Києво-Могилянського колегіумів Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський, відомі вчені, письменники-полемісти, вихованці київських навчальних закладів Єпіфаній Славинецький (засновник і перший ректор греко-латинської школи у Москві), Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та десятки інших просвітителів.
Високим авторитетом в усьому слов’янському світі користувалася Києво-Могилянська академія. Російські правителі прагнули вербувати її професорів і випускників, пропонуючи їм найвищі церковні, освітні та урядові посади. Закономірно, що її вихованці стали основоположниками всеросійських шкіл, центрів, галузей наук. Тих, хто не бажав туди їхати, примушували насильницькими методами, надто за часів Петра І та Катерини ІІ. Вже на початку ХVІІІ ст. у поширенні освіти та розбудові московської культури, як організатори і викладачі навчальних закладів, церковні діячі, письменники, перекладачі, беруть активну участь представники Київської академії Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський, Стефан Яворський та інші інтелектуали. Їхніми силами у Москві було закладено Слов’яно-греко-латинську академію, в якій протягом десятиліть працювало понад 130 викладачів із Києва. Очолював академію видатний український релігійний і культурний діяч, письменник С. Яворський. Саме професори Києво-Могилянської академії заснували Московський університет, були його першими ректорами, деканами, професорами. Випускники Академії та інших навчальних закладів України «во множестве учительствовали на Московии», започатковували шкільну справу у багатьох містах Поволжя.
Особливо великі заслуги Києво-Могилянської академії в розбудові російської православної церкви, у забезпеченні її кадрами релігійних діячів різного рівня. У своїй книжці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» відомий дослідник цієї проблеми, професор Казанського університету К. Харлампович відзначав, що у ХVІІІ ст. «состав высшей великорусской иерархии наполовину был занят малороссами».
Цей висновок підтверджується багатьма історичними документами. Ось один із них — розпорядження Синоду, надіслане до Києва, в якому мовилося: «В славенолатинских Московских школах мало учителей, а ко учению философіи весма никого нет; а слышно де, что в Кіеве обретаются ко учению философіи, риторики и пиітики способныи мужи ... И по его великаго государя указу велено способных ко ученію персон из Кіево-Печерскаго монастыря, или где инде кто обретается, отправить к Москве без замедленія».
Після заснування нової російської столиці Санкт-Петербурга, за наказами Петра І, українські професійні церковники займали найвідповідальніші релігійні посади у Синоді, очолювали столичні храми, були полковими священиками в російській армії, капеланами в кадетських корпусах та при іноземних російських місіях, завідували семінаріями в усіх російських єпархіях тощо. Зокрема, видатний український церковний і громадський діяч, вчений-енциклопедист, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, переїхавши 1716 року до Петербургу, став найвпливовішим радником Петра І в питаннях церковної реформи та державної політики.
Найактивніша участь українців у культурному будівництві Росії тісно пов’язана з реформаторською діяльністю «венценосного дровосека», який прорубав вихованим на азійських традиціях московитам вікно в Європу, прагнучи ліквідувати глибоке відставання своєї держави від передових країн Заходу і наблизити її до європейської цивілізації. У вирішенні цього стратегічного завдання він надавав перевагу українським вченим, релігійним і культурним діячам над діячами старого консервативного московського типу.
Головним завданням, що стояло перед українськими просвітителями Великоросії, був розвиток освіти, письменності росіян. П. Пекарський, автор книжки «Наука и литература в России при Петре Великом», виданої в Санкт-Петербурзі 1862 року, писав: «... При Петре русское образование слагалось из двух стихий — киевской учености и европейского просвещения... Киевская ученость имела перевевес, потому что имела за собой право давности; европейское же образование, вследствие причин исторических, усваивалось с трудом и, за исключением самого царя да двух или трех из его приближенных, не имело в России представителей». Йдеться, отже, про те, що представники української культурно-освітньої еліти були головною силою у заходах Петра, спрямованих на піднесення освіти і «європеїзацію» імперії.
Про широку та різнобічну участь українців у російському культурно-освітньому процесі та державній діяльності багато писали й інші дослідники ХІХ ст. «Всякий знає, — відзначав у 1871 р. П. Безсонов, — якими вони були сильними і впливовими ... Українці посідали в Московщині всі керівні посади. Вони — митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, учителі шкіл (ними ж заснованих), міністри, науковці, вищі державні урядовці. Все підпало їхнім впливам та реформам. Вони виправляли церковні книги, реформували церковні та державні установи, писали книги, укладали граматику та правопис, складали програми навчання ...».
Як висновок із вищесказаного, наведемо цитату із статті відомого російського вченого-культуролога, князя Миколи Трубецького — «К украинской проблеме», виданій 1927 року в Парижі. «... Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, — писав князь-емігрант, — является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры ... Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации».
Що ж, і ми можемо разом з вченим князем дійти цілком певного висновку: твердження В. Бєлінського про те, що Малоросія нібито з допомогою Росії «відчинила до себе двері цивілізації», м’яко кажучи, не відповідає історичній правді, бо в дійсності все було настільки інакше, що з точністю до навпаки. Насправді, саме завдяки малоросійським, тобто українським, інтелектуальним силам було прокладено шлях новим орієнтаціям у культурно-освітньому житті Московії, надано допомогу Петрові І в наближенні Росії до європейської цивілізації. Така правда історії! І це варто знати тій частині зрусифікованих «хохлів», котрі й нині самопринижено орієнтуються на Москву, демонструючи, як зазначав Микола Хвильовий, свою «рабську природу», своє «мавпування» перед Росією.
Семен ЦВІЛЮК,
доктор історичних наук,
професор,
завідувач кафедри українознавства Одеського державного університету внутрішніх справ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
