Головна » 2012 » Вересень » 14 » Як і обіцяли, пропонуємо творчі доробки двох представниць молодого творчого об’єднання «СІЧ»
20:37 Як і обіцяли, пропонуємо творчі доробки двох представниць молодого творчого об’єднання «СІЧ» |
У ПЕРШОМУ вересневому випуску нашої газети за цей рік, як і обіцяли, пропонуємо творчі доробки двох представниць молодого творчого об’єднання «СІЧ» («Слово і честь») з Дніпропетровська. Про досягнення і вподобання Олександри БЕДРАНЬ наші читачі дізнаються з короткого її представлення на сторінці, ну а про керівника і одного із засновників цього об’єднання (про Наталю ФЕДЬКО) ми вже писали й подавали її вірші. Тепер нам відомо, що Наталя, не полишаючи поезію (а видано вже п’ять поетичних збірок), поринула в прозу й пише книгу. Та коли вона її завершить, невідомо, а на цій сторінці пропонуємо кілька її творів, які досить точно характеризують життєву позицію молодої поетки. Тож одразу після фото з Наталкою – її вірші.
 Наталя Федько
Музика зiрок
Я вмiю слухать музику зiрок,
Менi свiй бiль несуть Днiпровi хвилi.
Сьогоднi мiсяць, гордий, мов пророк,
Сказав: «Супроти часу ми – безсилi».
Я не змирюсь. Горю, немов свiча,
Бентежу свiт жагучими рядками.
Любов моя давно здолала час,
А юнiсть – полетiла з ластiвками.
Я вiрю в свiтло. I тому – горю.
Сліпцi радiють, що знайшовся крайнiй.
Свiй бiль у кожнiм словi повторю,
Бо житии хочу в свiтi, а не в стайнi.
Закони свiту – мудрi та простi.
Вони дратують блазня i вельможу.
Здається, у минулому життi
Я вiрила усiм. Тепер – не можу.
Я знаю, чим засмученi степи.
Я чую спiв закоханого вiтру.
Горю. Згораю. Дурнi вчать: «Терпи!»
Ще й дивляться пихато, мов арбiтри.
До мене запiзнилася весна,
Тому спiшу зорею впасти в лiто.
Розлук багато, а любов – одна.
За неї варто все переболiти.
13 квітня 2010 року
Поразка — не для нас
Не говори, що ти життю програв,
І не кажи, що келих мрій — розбито.
Я — доля. Я — кохана і сестра.
Ти світу зрікся, щоб мене любити.
Ми не чекаєм слави й нагород
Від тих, чиє сумління — під наркозом.
Та в нас є правда, воля... і народ,
Що вірить не молитві, а прогнозам.
У чому річ? Сліпі ведуть слабких,
Та як покинуть їх напризволяще?
Вкраїна світ рятує залюбки,
Вбиваючи дітей своїх найкращих.
В серцях людських — і світло, і пітьма.
У світі — більше ницих, ніж героїв.
Іде на страту гордий Сулима,
Кассандра плаче на руїнах Трої.
Мій друже, ми не судимо предтеч.
Як сумно, що герой — завжди самотній!
Та всім, хто зрадив, не слова — лиш меч
Накреслить шлях із вічної безодні.
Ми вже втомились битись об граніт
І закликати блазнів до прозріння.
Коханий мій! Творімо власний світ,
Даруймо чесним радості проміння!
У кожнім нашім дні — вогонь і кров,
У кожнім слові — зречення і втрати.
Ми знову обираємо Добро,
А значить — ми не зможемо програти.
Лютий 2011 року
Невпiзнанi
Я сама визначаю, кого називати другом.
Вiддаю за кохання спокiй своєї душi.
Славнi предки мої творили мечем i плугом
Ту iсторiю свiту, якiй плазуни – чужi.
Так чому ж плазуни повзуть по кiстках героїв
До багатства i слави? Сивi мовчать вiки.
Маловiри пихатi битву зробили грою,
Освятивши свої поразки i помилки.
Я не знаю вагань. Вiдваги в душi – по вiнця.
Не шаную дволиких фей i слiпих служниць.
Як у свiтi прожить всесильнiй, тендiтнiй жiнцi,
Що не вмiє перед тиранами падать ниць?
Випускаю слова у свiт. Може, хтось їх прийме
I захоче змiнити долю, забувши страх?
Вперше крила свої розкрила я для обiймiв.
Я впiзнала тебе. Це ти – мiй вогненний птах.
То чого ж я боюсь? Дволикостi, а не смертi.
Важко плакать менi. Я – дика, як Дух Степiв.
Про гармонiю знали Моцарт, Бетховен, Вердi.
Надихав їх i мучив зiр загадковий спiв.
А Шевченко i Стус горiли в багаттi iстин,
Бо хотiли зцiлити Словом убогий свiт.
Перша злива осiння впала на соне мiсто.
Ми з тобою – надiя свiту, безсмертний мiт.
Ми даруємо людям щирих чуттiв заграви
I тавруєм катiв, за що нас клене юрба.
Ми – невпiзнанi. В нас нi влади нема, нi слави,
Та про нас розмовляє з вiтром сумна верба.
Пам’ятає про нас палкий мандрiвник Ярило.
Безiменна зоря дарує нам свiтлi сни.
Ти кохаєш мене. Я серце тобi вiдкрила.
Бiлим птахом летить послання iз давнини.
20 вересня 2011 року
Україна, як доля – одна
Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна.
У багаттях скорботи згорали мої кораблі.
Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно,
А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!»
Я любила й люблю, та згорати від цього не легше.
Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене.
Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже,
Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем.
Я – козацької крові, тож ласки не буду просити
У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода…
Чом ти, батьку Іване*, повірив запроданцям ситим,
Що тебе, полководця, катам поспішили віддать?
Розривається серце, щоб стати, як море, бездонним,
І самотності сльози течуть із очей крадькома.
Де ти, мамо моя? Де ти, світом убита мадонно?
Я не вірю, що ти… Що тебе в мене більше нема.
Мушу йти в майбуття. Шепочу знов молитву печальну,
Що врятує мене із полону скорбот світових.
Знаю я, що почути судилося пісню вінчальну,
Плач дитяти й непрохану сповідь старої вдови.
Я не кличу в свої молитви ні Стокгольм, ні Афіни –
До козацьких курганів летять бунтівливі рядки.
Зупинятися – злочин, якщо є мета – Україна.
Гріх себе розміняти на зради, страхи й помилки.
Вже не хочеться гри. Я безсмертям своїм ризикнула,
Поєднавши надію із тугою втрат і пізнань.
У долонях моїх – дві пташини: майбутнє й минуле.
А Вітчизна – одна. Україна, як доля – одна.
*мова йде про Івана Сулиму.
4 січня 2012 року
 Олександра БЕДРАНЬ Попри те, що Олександра БЕДРАНЬ незабаром отримає диплом фахівця з харчових технологій у виші в Дніпропетровську, найбільше вона цікавиться музикою, філософією та літературою. Щодо останньої, то вона є керівником творчої студії «Шелест», також відвідує й інші студії і є лауреатом літературно-музичного конкурсу «Весняне Криворіжжя». Входить і до літературно-творчого об’єднання «Січ» у Дніпропетровську. До уваги наших читачів у цьому числі газети – два її доробка в прозі.
Я вірю
(Есей)
Боже, я вірю у тебе! Відчуваю дарунки твої тонким своїм тільцем. Кожен день живу ними, купаюся в них – вдихаю повітря - й воно проходить крізь мене, ловлю усмішки сонця - і вони примушують холодну рідину в мені рухатись сітчастим сплетінням судин. Згадую той день, коли захотілось чогось нового, незвичного, свіжого й приємного, і на дивизну мені поодинокі краплинки води, невідомо звідки беручись в небесних широтах, почали злітатися на мене як пташки, і лоскотно цілувати моє плоске тіло.
Потім я дізнався, що це дощ… літній теплий дощик!... Цей світ такий неосяжний… Мені завжди було мало… мало одного дня, щоб повністю насититись теплом, шелестом, звуками, повітрям, щоб розгадати таїну тих питань, яких ставало дедалі більше, щоб протиснутись вище до омріяної маківки, де весь світ, все життя, мабуть, видно, де є спокій моїм тремтінням. Я ж бачу, ось вони, не так далеко, мої браття-щасливці, але все ж на вершині, такі гарні, такі зелені. Цікаво, чи мріють вони про що, якщо вище вже немає куди, якщо я мрію про те, що вони вже мають.
Думки ковзали по мені як баранці по морю, та с кожними приливом їхні шорсткі кучері ставали все ніжніші. День, крадькома, ховався за ту високу будівлю, разом із сонечком, а що потім я вже не відаю, мене заколихував вітер, який завжди з’являвся у таку пору і я під шелест своїх братів, під музику космосу куняв, аж до почервоніння в очах, і тоді починало світати.
Неправду кажуть, що космос непорушний, безжиттєвий і тихий, принаймні так думають люди. Я почув це ненароком з їхньої розмови, коли ті відпочивали біля нашого клена. Вони з особливою гарячкою, яку однак намагались приховати один від одного, сперечались про те, чи є Бог.
Я кажу, Бог – є! Інакше хто тоді зробив цей світ, непідвласним розуму, хто надихнув відчуттям щастя жити кожен день, кожен день жити як востаннє. Я чую музику космосу, вона неповторна, прекрасна, ллється лавиною, породжена невідомим музичним інструментом.
Я не знаю, коли отримав таку ласку жити, але мені здається, що народився тільки-но вчора. Та багато вже відчув. Так, відчув. Мабуть, тому й змінилися яскраво-зелені фарби на жовтувато-бляклі. Мене турбує лиш одне – я ніколи не був на низу, не торкався землі, яка вона? І що значить впасти після польоту?...
Я – кленовий листочок, пишаюся цим. Я - повітряний човен, який потопає під усміхненим сонцем і шаром повітря. Чим ближче до землі, тим більше спогадів та думок. Мене переповнює те, про що я тільки-но шепотів. Якщо хто почув, запиши, запам’ятай… Я не хочу пропасти безслідно.
Боже, я надіюсь на тебе.
2011 рік
1000 днів
1000 днів…багато?! Та начебто ні … А якщо сказати 2,5 роки?? Ну, тут ми вже вагаємось, слово «роки» норовисто в’їдається через вуха й падає у саму прірву, де накопичились залежні душі. А там, у самих низинах, іде іний відлік часу, де кожна хвилина фатальна, й коштовніша за сплетіння галактик. Розвіюються, розпливаються секунди й хвилини, немов місячне сяйво на воді. А ми, так і не встигаємо гордовито розправити крила і облетіти своє, іще цнотливе, багатство(чи можливо не хочемо)…
Але ж… «Але ж, все кількісне – відносне, - скажете ви, - 1000 днів, 1000 сердець, 1000 думок…» І будете праві…А як щодо того, щоб стільки днів, носити в собі по-дитячому наївну віру. Віру, що власник прийде за своїм ножем, який розпеченим лезом глибоко впився під серцем… Послабить страждання лиш своєю присутністю…всосеться в кровину, яка сочиться густим багряним оксамитом із рани. Залікує…Воскресить свій аромат…Через стільки днів пустельного мовчання і каторжного незнання. Щоб прокласти нову дорогу, на місці спалених мостів, між словами: ні кроку назад!...
За тисячу днів, можна зостарились, десь на піввіку, а можна – усе життя прожити на одному подиху, бути квітуче-молодим. Бо це ж кохання!
Олександра БЕДРАНЬ, 2011 рік
|
|
Переглядів: 965 |
Додав: pprosvita
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
