Цьогорічний фестиваль DOCUDAYS справив найяскравіші враження і як високим рівнем організації заходів, і так і якісним рівнем з добору фільмів.
Щодо фільму - відкриття («ДНР, або химерна історія країни саморобки») я не робив би гострих критичних тих висновків, до яких схилялись більшість партнерів і учасників фестивалю, бо взагалі проблема так званих ДНР і ЛНР настільки болюча і драматична для УКРАЇНИ і українців, що, по визначенню, відобразити її було дуже важко. Тим більше, - кінодокументалісту з Великобританії, який зробив акцент просто на фіксації фактів. До того ж, мені здалося, що він не уникнув штампів у відображенні свого сприйняття побаченого. Знаючи і сприймаючи драму так званих ЛНР іДНР на особистих зустрічах зі знайомими і друзями з Маріуполя, Попасної, Луганська, я розумію, наскільки життєво важлива і для мене особисто і для моїх друзів та знайомих вдале розв׳язання цієї драми-трагедії в житті країни й народу України.
Під час проведення фестивалю, як завжди, відбулись не тільки кінопокази в декількох кінотеатрах Києва, а й майстер-класи ведучих кінодокументалістів світу А ще - різноманітні заходи в межах програми ПРАВОЗАЗИСНИХ організацій країни і ще багато заходів, на яких було багато учасників з усієї України,Росії, Білорусії і з багатьох країн Європи а також зі США та Канади.
Участь в одному з круглих столів на тему «СВОБОДА СЛОВА І ПРОПАГАНДА» випало можливість взяти й мені як представникові одному з регіональних партнерів мандрівного кінофестивалю DOCUDAYS.
Нижче я подаю публікацію матеріалів з цього круглого столу, левова частка яких взята з сайту www. osvita.mediasapiens.ua .
«Чи доцільно обмежувати свободу слова в умовах війни ? – на це запитання шукали відповіді учасники дискусії «Свобода слова і Пропаганда», яка відбулась у рамках фестивалю документальних фільмів Docudays у Києві 23 березня 2015 року
Російська пропаганда має відчутний вплив у південно-східних областях України, зазначила виконавчий директор ГО «Телекритика» Діана ДУЦИК. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного на замовлення «Телекритики». Опитування проводилось у п’яти областях: Харківській, Одеській, Херсонській, Донецькій та Луганській. Діана ДУЦИК акцентувала увагу на готовності громадян цих регіонів прийняти цензуру та пропаганду.
«42 відсотки опитаних вважають, що журналістам можна дозволити робити пропагандистські репортажі в інтересах української держави, 41 відсоток не погоджуються з таким твердженням» - наголосила вона. Медіаексперт також зазначила, що важливо було зрозуміти, як працюють меседжі російської пропаганди в цих п’яти областях. «Важливий маркер – це ставлення до подій під час Майдану» - додала вона. За її словами, опитування показало, що твердження про те, що «Майдан – це фашистський переворот» є найменш популярним. З таким формулюванням погодились 27 % опитаних і не погодилось – 54%. Натомість 61% вважають, що Майдан був народною революцією. На територіях так званих «ДНР-ЛНР» вплив російської пропаганди відчутний значно більший. «Ми не можемо з тими ресурсами, які у нас є, протистояти тій машині, яку Росія будувала дуже багато років, - вважає Діана ДУЦИК. - Якщо ми почнемо такою ж брехнею відповідати на ту брехню, яку подає в новинах Росія, люди просто не будуть в це вірити».
Довіра до влади – важливий показник
Велике значення для аудиторії має довіра до певного ЗМІ або журналіста, вважає Анастасія СТАНКО з «Громадського.ТБ». Журналістка згадала про фільм-відкриття фестивалю Docudays «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки» (автор Ентоні БАТТС), зауваживши, що варто було б навчитися чути правду, навіть якщо вона дуже неприємна. «Коли тобі кажуть у ЗМІ одне, а ти бачиш на власні очі інше – довіра до людини пропадає. Ми не готові слухати правду в чистому вигляді. А лише ту, яку ми собі уявляємо», - говорить СТАНКО. Не брехати – є більшою цінністю в цьому випадку.
Наталя СОКОЛЕНКО, журналістка «Громадського радіо» навела приклад інциденту, який підриває довіру місцевого населення до української влади і журналістів – випадок трапився у Красноармійську Донецької області. «Здається, у червні, двоє фермерів з Луганщини приїхали здавати свій скот на м’ясокомбінат на Донеччині, - розповіла вона. - І так сталося, що солдати Збройних сил України вночі їх розстріляли - випадково. Можливо, сприйняли за когось іншого. Все місто гуло. Телеканал «1+1» замовив відео у місцевого каналу, який все це зафіксував. І все місто чекало репортажу ввечері, оскільки для мешканців було важливо, які висновки зробить керівництво ЗСУ, яку компенсацію отримає сім’я. Однак сюжет не вийшов у ефір».
Інформаційні потоки мають регулюватися вибірково, вважає частина експертів
Свобода слова не може бути абсолютною цінністю, абсолютна цінність – життя людини, а свобода слова може або нашкодити життю, або допомогти – таку думку висловив голова правління Української Гельсінської спілки Микола КОЗИРЄВ. Він виступає за державне регулювання свободи слова під час війни.
«Мене взагалі бентежить ця антитеза: свобода слова чи пропаганда, - зауважив пан КОЗИРЄВ. - Ця диспозиція – не зовсім коректна. Бо протилежність свободі слова - закритий рот, цензура. А це ж не завжди пропаганда». Він наголосив, що неможливість сказати про щось, висвітлити важливі події - не є пропагандою, це швидше несвобода. «А пропаганда в чистому вигляді – це символічне насилля над суспільством, промивання мізків, маніпуляція».
КОЗИРЄВ навів цікаву аналогію – порівняв телевізор із вогнищем у племінному суспільстві. Плем’я, яке живе у джунглях, збирається біля вогню, де вождь розповідає їм якісь новини, пов’язані з буднями цих людей. Те ж саме маємо у сучасному суспільстві. Роль вогнища виконує телевізор. Навколо нього так само родинами збираються люди, і чаклун з екрану нав’язує їм якусь ідею, тему чи думку. Це і є пропагандою: як, за якими нормами треба жити. В цьому випадку відсутнє критичне мислення.
Регулювати інформаційні потоки треба за допомогою редакційної політики. Адже наразі нема жодної країни, яка воює, і в якій нічого не обмежується. Головне тут – аби журналіст не нашкодив суспільству. «Якщо говорять про некомпетентність керівництва, то я – за таку свободу слова, говорить Микола КОЗИРЄВ. - Бо це сигнал, що треба терміново змінювати положення в інтересах суспільства. Але коли я бачу, як по телевізору в новинах розповідають якісь дані про військових, про те, скільки БТРів наших тощо – це ж інформація для ворога. Які ми голодні, холодні, не взуті, не забезпечені, і чим же ми всі воюємо - це все буде використовуватися проти нас».
Пропаганда може бути хорошою
Пропаганда не може бути абсолютним злом. На думку експерта Марини ГОВОРУХІНОЇ, PR-менеджера Української Гельсинської спілки з прав людини, пропаганда – це теж спосіб масового поширення інформації. Так, держава може пропагувати здоровий спосіб життя, національних товаровиробників, а організатори фестивалю Docudays – пропагують права людини.
«Пропаганда – як скальпель. Можна врятувати ним людину, коли ви як хірург робите операцію. А можна, як Джек-Потрошитель, ходити із цим скальпелем вулицями і різати людей. Все залежить від того, в які руки потрапить цей інструмент», - проводить аналогію пані ГОВОРУХІНА.
Міністерство інформації – пропагандистський метод ?
Іншу думку висловила Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, юрист та член Комісії з журналістської етики: «Держава, яка починає обмежувати медіа у деталях, не зупиниться на чомусь одному. Так само як ворога-агресора не можна заспокоїти певною територією, бо він піде далі. Так само і державна пропаганда: ніколи не зупиниться. Я не знаю такого факту, коли б пропаганда призвела до чогось хорошого».
Вона наводить приклад Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Спочатку її основним завданням було давати експертні висновки, розрізняючи еротику та порнографію. Але потім, коли почалися сотні викликів редакторів і журналістів у прокуратуру, виявилося, що тільки на цьому комісія не зупиняється. Експерти скептично висловлювались і стосовно Міністерства інформаційної політики. «Воно було створене в абсолютно незаконний спосіб, незаконно затверджене його положення, - пояснює пані КОТЮЖИНСЬКА. - В абсолютно цинічний спосіб було записано, що все це не потребує громадського обговорення, оскільки, буцімто, вже все враховане. Перераховані були ті ГО, які виступили проти. А в урядовому документі написано, що вони всі – «за».
Україні слід переглянути функції Міністерства інформації, вважає колишній журналіст, нині народний депутат Сергій ЛЕЩЕНКО. Як пропагандистський орган воно повинне працювати тільки на зовнішню, міжнародну аудиторію, а не як внутрішній український мовник. Проте питання створення іномовлення також неоднозначне. Учасники дискусії звертали увагу на необхідність зрозуміти для початку, на яку аудиторію воно може бути розраховане, а вже потім - створювати. «Якщо ж ви хочете, маючи малий бюджет, створити щось на кшталт “Russia Today”, аудиторія якого у більшості є маргінальною, це погана ідея. Хто буде дивитися канал про Україну англійською мовою за кордоном? Якщо є кошти, давайте їх краще спрямуємо на створення справді якісного продукту», - говорить Сергій ЛЕЩЕНКО. «Десять хвилин на крупному суспільному мовнику інших країн мало би більший ефект і більшу цінність, ніж окремо створений мовник», - додає Тетяна КОТЮЖИНСЬКА.
Партнер фестивалю з Сум Ілля ФОМЕНКО зауважив, щодо думок Сергія ЛЕЩЕНКА про телеканал англійською мовою про Україну, що наразі таке вже є, наприклад, - на заході України радіостанції, які виходять в ефір на декількох мовах суміжних з Україною держав – Польщі, Угорщини, Румунії. Там подається значний інформаційний обсяг матеріалів щодо подій в Україні,які адекватно і, на його думку, об’активно висвітлюють всі процеси , які відбулися в Україні в останні півтора роки.
Олександр ЧИЖИКОВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
