PP

     Середа, 18.10.2017, 16:40



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2015 » Січень » 26 » Чи здатен ісламський світ стати складовою сучасної цивілізації?
20:16
Чи здатен ісламський світ стати складовою сучасної цивілізації?

Бурхливі події останніх років на Близькому Сході та посилення активності ісламістів у Європі знову і знову ставлять руба питання: чи можливі взагалі цивілізоване співжиття й ефективна співпраця двох світів – мусульманського та християнського (чи, можливо, реально вже постхристиянського)? Чи здатні так звані мусульманські країни (де сповідники тих чи інших течій ісламу становлять переважну більшість населення) до засвоєння здобутків модерного світу – причому не у вигляді зброї чи автомобілів, куплених за шалені нафтодолари, а у форматі політичних і соціокультурних інституцій? Чи існує реальна перспектива сприйняття ісламським світом всього того, що Барак ОБАМА у своїй заяві з приводу вбивства ісламістами журналістів «Charlie Hebdo» назвав «універсальними цінностями»? До найостанніших подій у Франції ставити подібні запитання вважалося моветоном, чимось неполіткоректним, побудованим на «мові ненависті», але сьогодні, видається, час перестати ставити їх – як це було у попередні роки – лише під час приватних розмов з друзями та однодумцями і винести обговорення зазначених проблем у публічний простір. Можливо, якби вони вільно обговорювалися у цьому просторі раніше, то й не сталося би трагедій 7-9 січня, принаймні, меншим виявився б їхній масштаб?

У жодному разі не беручи на себе право робити остаточні висновки, хочу запропонувати читачам спільно поміркувати над зазначеними проблемами, використавши для цього дані низки соціологічних опитувань, проведених міжнародним дослідницьким центром Pew Research. Це авторитетна фундація, яка, поміж іншого, постійно досліджує суспільні настрої в країнах ісламського світу і серед мусульман в інших державах.
Візьмімо Єгипет. Буквально напередодні «арабської весни» 2011 року, за даними Pew Research, 82% місцевих мусульман вважали справедливим побиття камінням жінки в покарання за подружню зраду, 77% опитаних схвалювали відрубування п’ястків рук за крадіжку, 84% - смертну кару за перехід з ісламу в іншу віру. І тільки 27% мусульман-громадян Єгипту назвали себе прихильниками модернізації, а 59% - фундаменталістами. Отож хіба дивно, що шляхом загального голосування президентом був обраний ісламіст Мухаммед МУРСІі, представник організації «Брати-мусульмани», яка останнім часом чогось вважається на Заході «поміркованою». Очевидно, ця «поміркованість» полягає в закликах до об’єднанню всіх мусульман в боротьбі проти того ж Заходу, домаганнях «відновлення халіфату на всіх історичних мусульманських землях» (тобто включно з Португалією, майже всією Іспанією, півднем Франції, Румунією, Угорщиною, півднем України та Вінниччиною, північною Індією тощо) та регулювання життя в майбутньому халіфаті і в нинішніх мусульманських державах приписами Корану. Втім, політично активні єгипетські громадяни, не згідні з цими планами (а крім мусульман, приблизно 10% населення Єгипту становлять християни-копти) не дали «поміркованим ісламістам» зайти надто далеко: розпочалися масові акції протесту проти режиму МУРСІ, що спирався на сільських злидарів, міських плебеїв та радикально-антизахідну частину інтелігенції, і влітку 2013 року армія скинула цей режим. Слід сказати, вчасно: за даними опитування Pew Research, проведеними за кілька місяців до перевороту, 74% єгипетських мусульман підтримували запровадження приписів шаріату як офіційного законодавства країни. Це і намагався зробити МУРСІ (який, до речі, навчався у США і захистив докторську дисертацію в Університеті Південної Каліфорнії), - але генерал Абдул Фатах Аль-СІСІ взяв на себе відповідальність і врятував країну від сповзання у середньовіччя. Схожим чином в Алжирі на початку 1990-х діяв генерал Ліамін ЗЕРУАЛ, який скасував результати загальних виборів, на яких перемогу одержав Ісламський фронт порятунку, і заарештував лідера Фронту Аббасі МАДАНІ (до речі, професора психології). В Алжирі підтримуваним з Тегерану ісламістам вдалося по тому розв’язати громадянську війну та вбити близько 100 тисяч «неправильних» мусульман – але військові її виграли і зберегли світський характер держави.
А от у Туреччині відбуваються протилежні процеси. Після масштабних модернізаційних реформ АТАТЮРКА-ІНЕНЮ там ствердилася світська держава, але внаслідок тиску з боку керівництва спершу Європейського економічного співтовариства, а потім - Євросоюзу, які виставили умовою інтеграції країни до Об’єднаної Європи усунення військових з політики та проведення виборів на основі загального виборчого права, ісламісти крок за кроком відвоювали провідні позиції. З 2002 по 2010 роки, за даними Pew Research, кількість тих, хто констатував значну роль ісламу в політичному житті країни, зросла із 45% до 69% опитаних громадян-мусульман. 2010 року «добре» про таку роль говорили 45% опитаних, «погано» – 38%, «не знаю» - всі інші… Результат тиску з боку ЄС: незмінний турецький лідер Реджеп ЕРДОГАН, «друг ПУТІНА», як він сам себе зве, успішно запровадив таке виборче законодавство, яке ледь не автоматично залишає при владі ісламістів, а багатьох виборців позбавляє парламентського представництва; рівень корупції його команди досягнув грандіозних розмірів, а поліцейських та суддів, які намагалися розслідувати злочини «сім’ї», було відправлено у відставку чи навіть кинуто за ґрати. Таке от вийшло «торжество демократії»… Але все ж спадщина АТАТЮРКА дає себе знати: за даними проведеного Pew Research у 2013 році опитування, тільки 12% турецьких мусульман прагне запровадження шаріату на рівні держави, тоді як в Афганістані це підтримує 99% опитаних, в Іраку – 91%, у Палестині – 89%, у Малайзії – 86%, у Пакистані – 84% - і так далі. Тобто у десятках держав ісламського світу більшість населення відкидає ті «універсальні цінності», про які говорив Барак ОБАМА. І що цікаво: шаріат як державне право підтримує 42% мусульман Російської Федерації. Схоже, в окремих регіонах РФ ідеться про переважне число населення – на рівні Пакистану…
І ще значущі цифри з опитування 2010 року (навряд чи вони з того часу істотно змінилися). Як відомо, ґендерна рівність – один з найважливіших показників розвиненості суспільства, отож соціологи Pew Research приділили їй належну увагу. Вони опитували як чоловіків, так і жінок, при цьому їхні відповіді виявилися вельми близькими. Підтримали ґендерну сегрегацію на робочому місці 85% опитаних пакистанців (і це при тому, що однією з найпопулярніших політичних діячок країни була Беназир БХУТТО!), 54% мусульман-єгиптян, 50% йорданців (і це попри ті зусилля із захисту прав жінок, які докладає народна улюблениця королева Ранія Аль-АБДУЛЛА!), 49% мусульман-нігерійців, 38% індонезійців – і при цьому лише 13% турків.
Інакше кажучи, 70 років реформ у Туреччині за жорсткої влади військово-політичної еліти даються взнаки, хоча нинішня влада країни, що спирається на населення «глибинки» і радикально-антизахідні групи інтелігенції, прагне всупереч цим реформам виступати з позицій «ісламської солідарності»…
І ще одна знакова цифра для роздумів: у «стандартній» ісламській країні число прихильників «Хезболли», «Хамасу» та «Аль-Каїди» коливається в межах від 55% до 30% опитаних. А це зайвий раз показує, кого демократично оберуть до парламентів цих держав у разі вільних виборів і хто потім негайно встановить там «народну» владу за зразком створеної «Хамасом» у секторі Газа – з обов’язковим фізичним нищенням реальних і потенційних опонентів.
То що, виходить, бодай мінімальні шанси на інтеграцію країн ісламського світу в сучасну цивілізацію існують тільки в разі встановлення у цих країнах військової диктатури (бо ж армія у багатьох з них – це «єдиний європеєць»)? І більшість населення цих країн ніколи не буде здатна сприйняти справді універсальні цінності, серед яких – політична демократія, свобода слова, свобода віросповідання, рівноправність статей? Але ж добре відомо, що у разі відсутності демократії та пов’язаної з нею ротації еліт державна влада загниває, і не так давно ефективні лідери стають гальмом суспільного розвитку (класичний приклад – скинутий в 2011 році перестарілий президент Єгипту МУБАРАК, який у перше десятиліття свого правління зумів розв’язати чимало проблем своєї країни). І взагалі – більшість населення ісламського світу, як засвідчує соціологія, прагне демократії, загального виборчого права!
Так, це все дуже складно, але вихід, як на мене, все ж існує. Щоб його знати, слід врахувати щонайменше дві обставини: по-перше, ісламський світ зараз переживає свою добу релігійної реформації та контрреформації. Чи треба нагадувати, що аналогічна доба у Європі була ознаменована великою кількістю релігійних воєн і ранніми буржуазними революціями? І якщо революції та війни охопили у добу втілення модернізаційних проектів (а ця доба триває донині – гляньмо на Бірму) навіть народи, які сповідують досить миролюбний буддизм, то що казати про іслам з його енергійним духом… По-друге, демократія не може зводитися до загального виборчого права. Ба більше: це право не тотожне демократії. Бо ж для того, щоби «влада народу» стала фактом, потрібні не різноманітні політичні технології, а той реальний, повносправний соціально-політичний суб’єкт, який здобув собі ім’я «демос».
Згадаймо: західна демократія далеко не завжди була такою майже неозорою, як сьогодні; існувала ціла система цензів, яка в історичній перспективі і дала можливість формування демосу та реалізації повноцінної демократії. Так, в ультраліберальних Нідерландах 1800 року електорат включав усього 12% дорослого населення, на 1890 рік цей показник зріс до 27%, 1900 року – до 63%. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене лише 1917 року, для жінок – 1919 року. У Британії виборці 1830 року становили лише 4% дорослого населення, у Франції – менш, ніж 2%. Лише у першій чверті ХХ століття загальне виборче право стало надбанням більшості країн Заходу. У США тривалий час виборче право майже по всій країні належало тільки платникам податків; громадяни з середніми та низькими статками мали вибір – платити податки і бути повноправними учасниками політичного життя – або ж мати дещо вищий рівень життя, але за рахунок відмови від участі в розв’язанні державних проблем; цей ценз остаточно був скасований тільки 1964 року. Що ж, як справедливо зауважував ще Олександр ГЕРЦЕН, не можна звільнити людину ззовні більше, ніж вона вільна всередині…
Відтак для країн ісламського світу (за винятком Туреччини, Лівану, можливо, Тунісу) основою політичної, економічної та соціокультурної модернізації може стати запровадження, образно кажучи, «демократії 25 відсотків», коли всю повноту виборчих та інших політичних прав матимуть ті 20-30% населення тієї чи іншої країни (залежно від ситуації в ній), які не дотримуються фундаменталістських, тим більше, радикально-ісламістських (чи, якщо без політкоректних евфемізмів, - відверто неонацистських) поглядів. Яким має бути конкретний механізм забезпечення такої демократії – це інша тема; зрозуміло тільки, що йдеться про речі непрості і не надто популярні в «арабської вулиці», бо ж абсолютна більшість її так і не отримає важелів влади. Головне тут – створити механізми ротації владних еліт та вільного обміну ідеями, чого немає в авторитарних системах, а на додачу – загальний правопорядок, бодай мінімальний добробут для мас та нижчий, ніж зараз, рівень корумпованості владних структур – знизу і догори. Це відкриє шлях поступових й ефективних реформ, які в кінцевому підсумку (утім, нескоро) сприятимуть перетворенню люмпенізованої «вулиці», тобто «охлосу», на відповідальний «демос», переведуть у більш цивілізоване річище процеси релігійної реформації та врешті-решт відкриють шлях до ствердження основ реальної демократії в ісламському світі і його інтеграції в глобальну систему справді універсальних цінностей. Зрештою, іслам народився в обширах середземноморської Ойкумени, так само, як і юдо-християнська цивілізація, що вперше запропонувала світу такі цінності, а юдеї і християни, за Кораном, – це «люди Писання», які за духом своїм близькі сповідникам ісламу.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
газета «День», 12 січня 2015 року

Переглядів: 258 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: