PP

     Середа, 20.09.2017, 05:42



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2015 » Червень » 25 » Андрій МІЗАН: “Я коли дізнався, що Валерій загинув, то для мене все інше стало другорядним”
15:51
Андрій МІЗАН: “Я коли дізнався, що Валерій загинув, то для мене все інше стало другорядним”

Нещодавно я зустрівся з волонтером із Кривого Рогу Андрієм МІЗАНОМ – і він у бесіді розповів і про те, чого сьогодні найбільше потребують наші бійці, і як ставляться до наших волонтерів та бійців тамтешні (у донецькій та Луганській областях) місцеві жителі та про інше. Тож слово цьому волонтеру з допомоги армії і АТО, інструктору з тактичної і бойової підготовки в 17-й танковій бригаді на волонтерських засадах Андрій МІЗАНУ, який у 92-94-му служив у вже незалежній Україні у 23-й десантній штурмовій бригаді, а нині є активістом громадської організації «Спілка ветеранів спецназу».

«Сам я родом з Кривого Рогу й тут живу, був оригінальним менеджером по Кривому Рогу й Кіровоградській області у одній з кампаній. Якби не війна, то й далі працював би. Був консультантом і аналітиком, їздив, збирав інформацію (це айті-технології, компютерний бізнес) Коли розпочалася війна, то московський офіс почав скорочувати наш штат, з травня минулого року перші скорочення пішли, я потрапив під другу хвилю, у вересні скоротили й мою посаду. Саме з вересня я й розпочав їздити в АТО серйозно, щотижня. А до цього я співпрацював з різними волонтерськими групами й громадськими організаціями, ми потроху збирали гроші, речі, іздили в АТО, відпаравляли централізовано і хтось те все відвозив туди.

А потім так сталося, що доля звела мене з батюшками УПЦ Київського патріархату отцем Олександром (ОГАРКОВИМ) і отцем Юрієм (ІЛЬКІВИМ). Я одного разу дізнався, що ці священики їдуть в зону АТО, вони тоді потребували допомоги, а я займався пошивом теплих речей, у мене дещо було.Тож я довантажив їхню машину й запропонував з ними поїхати. - і вони мене взяли. Я зрозумів, що вони мені підходять і по духу, і за вподобаннями. І після тієї першої поїздки я зрозумів, що це люди, з якими можна вільно діяти. Бо не було в наших стосунках якихось «напівтонів», недомовлень, бо все відкрито і по-справжньому відбувалося. Вони молилися разом з бійцями, сповідували і рядових, і сержантів, і командирів. То і я в цю групу влився й почав перейматися питаннями матеріального забезпечення та фінансами».

- А куди саме Ви їздили, якщо це не таємниця?

- Наша волонтерська капеланська група (пізніше вона стала називатися «Батюшки і Прапор». Бо в ній - два батюшки, а у мене позивний в зоні АТО «Прапор». І стали ми їздити в першу чергу до місця розташування нашої 17-ї танкової бригади під Арптемівськ, у Попасне, тоді ще було Дебальцеве нашим. По ходу ми бували і в 25-й десантній бригаді, частково допомагали і 128-й, і батальйону «Київска Русь», і «Правому сектору» та іншим. У грудні ми кілька разів їздили в Пєски.

- А чому так? Чому – не Піски?

- Це просто звичка виробилась така. А насправді – Піски. Там взагалі багато піску…

- А чому Ви почали їздити в зону АТО ?

- Я взагалі-то поїхав туди, аби дізнатися. яка там обстановка, які потреби у хлопців, чого вони потребують насамперед, щоб поспілкуватися. Адже там мої друзі, з Кривого Рогу, сусіди, родичі моїх знайомих… А потім дізналися, що я волонтер - і посипалися прохання, пізніше це все пішло- розійшлося «циганською поштою»…

- А що тоді було найпотрібнішим?

- Коли війна тільки почалася, то з харчуванням були проблеми. Я допомагав своєму другу й співпрацівнику Валерію АЛТУНІНУ, нині покійному (він загинув у збитому літаку «ІЛ-76», котрий був збитий у Луганському аеропорті). Він як командир взводу до мене звертався. Бо не було тоді ані нормальної їжі, ані цигарок чи необхідного якогось одягу. Тож все треба було докупити. Я йому перераховував зібрані кошти на картку, а він там купував – і потім це все за допомогою вертольотів доставлялося до Авдіївки, а пізніше – до Краматорська. Допомога йшла до тих пір, доки не сталася біда, коли літак той збили, а друг мій загинув… І от саме того дня, коли я дізнався, що Валерій загинув, для мене все інше стало другорядним – і я почав займатися виключно волонтерською справою для допомоги нашим бійцям, що воюють в зоні АТО. Я намагася використовувати всі-всі матеріальні можливості заради цього. Потім з’являлися ще і ще волонтери – тож так і пішло… Найбільше потребували форму, одяг всілякий, займалися також різними приладами: прицілами, дальномірами, «нічниками». Доречі, нам дуже допомагала в цьому плані українська діаспора в Іспанії, де українці збирали гроші й мені переказували Потім купував і ті «нічники», біноклі, дальноміри та інше й відвозив це все бійцям. Далі я друкував фотозвіти у «Фейсбуці» - і люди побачили, що мені справді можна довіряти. І після цього співпраця стала міцнішою. І так тепер – щотижня. Ми два-три дні – в зоні АТО, а чотири дні – в Кривому Розі. Іноді навіть двома машинами їздили. Батюшки - однією машиною, а я – іншою. У священиків же в суботу й неділю – служба в церкві. Тож ми в понеділок-вівторок вантажимось, в середу їдемо, а в п’ятницю – вже повертаємося. А з понеділка – знову готуємося. Іноді хтось із нас випадав з цього графіку з різних причин, але майже кожного тижня (за виключенням десь п’яти-шести) ми їздили.

- Як Ви оцінюєте ті умови, в яких перебувають наші бійці і їх бойовий дух?

- Ну, бойовий дух у них завжди був на висоті. Тільки от з часів так званого «пєрємірія» хлопці скаржаться, що їм не дають як слід бити ворога, стріляти як належить, кажуть, що звільнили б і Луганськ, і інші території. (це зі слів бійців). Навіть командири казали, що нам зв’язують руки умови цього так званого «пєрємірія». Бо дозволяється це робити тільки з дозволу керівництва сектору чи Генерального штабу… А так хлопці воюють за Україну, воювати можуть, бо уже добре цьому навчилися. Крім цього, ми також і відпускників, буває, перевозимо, туди й сюди (це коли є вільне місце хоча б одне).

- І це Ви все - двома машинами?

- Так. Одну машину (не ці позашляховики, що сьогодні) ми угрохали (а це був «фіат») на тих важких дорогах в зоні АТО, тож потім десь два місяці збирали кошти й купили «джип»…

- А що найчастіше доводиться везти останнім часом?

- Дуже хлопці просять літню форму, літні берці, ми навіть їм кросівки почали купувати. Тому що у «канадках» зараз некомфортно під таким сильним сонцем. А ще – футболки, кепки… З харчуванням там більш-менш нормально…

- А з бронежилетами як?

- Бронежилети уже давно дає армія. І каски - також. Бронежилети – чтевертого класу. Я сам як інструктор їх випробовував – вони витримують кулю. Тому бронежилети купувати – це дурня. Коли вже хтось особисто для себе хоче бронежилет п’ятого-сьомого класів придбати, то нехай той купує за свої кошти. Бо армія і бронежилети, і каски, і форму дає… Інша справа, що той один комплект форми рветься, та й випрати форму треба, але перевдягнутися для цього – нема в що. Тому бійцю треба мати щонайменше 2-3 комплекти форми. Це ж саме стосується і взуття.

- А стосовно їжі як зараз? Армія всім необхідним забезпечує чи й волонтери цим питанням опікуються?

- Волонтери як возили їжу, так і будуть возити. Тому що розмаїття тих страв для бійців недуже велике. Тому волонтери привозять, наприклад, домашню випічку, сало, мед та інше, чого армія не дає.

- Сухим пайком забезпечує?

- Ні, сухпай – це на бойові дії, на марш-кидки або на передислокацію кудись…А так каші, крупи, «тушонки», супи, борщі варять і розвозять. З голоду ще ні один солдат не помер. Тож у більшості своїй армія їжою забезпечена. Звичайно ж, бувають перебої, коли немає можливості підвезти (бій, скажімо довго йде). Там, куди я їздив, геть голодних не було. Іноді хлопці просять привезти щось домашнього попоїсти. Це зрозуміло. Але я хочу застерегти всіх рідних і близьких наших бійців щодо того, що треба бути дуже уважними і враховувати погодні умови під час надсилання харчів. Бо нині – велика спека. Тож велика частина повсякденних продуктів псується за кілька годин. Тому ми можемо туди доїхати – а там виявиться, що ваші вареники, пиріжки чи щось подібне вже зіпсувалися…У нас же холодильників немає. Тому такі «подарунки» можуть призвести до отруєнь. Тож коли я беру адресовані тому чи іншому бійцю посилки, я завжди запитую, що там у них лежить. Ні в якому разі ми не перевозимо алкогольні напої. Ми боремося з цим, як тільки можемо. Тому що це – справді зло і від цього хлопці травмуються, стріляють і дуркують… і може бути біда. Тому алкоголь не перевозимо категорично. Та й до харчів ставимося дуже відповідально, щоб хлопців наших не потруїти. Що вони просять зазвичай? Чай, каву, щось до кави, печиво, якісь солодощі, випічка.. Словом, - те, що не псується швидко, коли спека, за кілька днів…Тому що ми до когось приїздимо вже наступного дня, а до когось – через два дні. Бо у нас коло виходить десь на 1100-1200 кілометрів. Ми їздимо по всьому фронту. І в Донецьку, і в Луганську область (а на Маріуполь – іншими волонтерами відправляємо).

- А як Вас і наших воїнів сприймають місцеві, ті люди, що там проживають?

- Місцеві – вони, як і у нас, десь 50 на 50 відсотків. Хтось підтримує, а хтось – не підтримує. А комусь це все просто набридло. Вони – і за Росію, і за Україну, а тому – «ідіть звідси, аби тут війни не було…». А є такі мсцеві, у яких родичі пішли воювати в «ДНР». Тому в якому настрої вони будуть по відношенню до України? Звичайно, що в поганому. А є місцеві, які з охотою і постійно допомагають нашим бійцям: і їжею, і водою. Та й у мене спочатку було негативне ставлення до всього того, коли у них там так звані вибори відбулися. Але мені осбисто місцеві дуже багато допомагали. І з ремонтом машини, і з ночівлею, коли якась поломка трапилася в дорозі. Іноді навіть через них передаємо бійцям посилки… Та що там казати?.. У нас у місті, наприклад, дуже багато байдужих. Хоча місто наше й не було окупованим. Я от коли збираю кошти й інше, то за моїми даними активних людей десь від трьох до десяти відсотків від всього населення. Тих, що взагалі допомагають, - десь до тридцяти, а відсоткам п’ятдесяти - «все – по барабану», як мовиться. Вони живуть собі своїм життям… Дехто з моїх знайоих каже, що аби пролетіло якось пару снарядів з «граду», вибачте, на Кривий Ріг, то тоді порозумнішали б… Або поки сина, брата, батька в армію не заберуть, то й уваги на АТО не звертають… Я ж бачу, що у людей гроші є. Іноді вони навіть жирують…Питаєш, пропонуєш допомогти. Та лише дехто допомагає. А то – візитку дають: «Єслі что – свяжемся…» - і все на цьому завершується.



Бесіду вів Сергій ЗІНЧЕНКО







На світлинах: Андрій МІЗАН.

Фото автора.

Переглядів: 288 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: